Вузька кімната на околиці Неаполя пахла пральним порошком і чужим життям. Галина саме допивала остиглу каву, дивлячись на екран старого смартфона. На годиннику була дев’ята вечора. В Україні — десята. Час для традиційного дзвінка додому.
Вона натиснула виклик. Гудки тягнулися довго, і щоразу в ці секунди в грудях щось стискалося: а раптом упала, а раптом тиск?
— Алло, Галюню? — нарешті пролунав рідний, трохи хрипкий голос.
— Мамо, привіт. Чого так довго не брала? Я вже хвилюватися почала.
— Та поки дійшла з кухні, капці десь засунула… Все добре, доню. Не вигадуй собі зайвого.
— Як ти сьогодні? Тиск міряла?
— Міряла, сто тридцять на вісімдесят. Як у молодої. Ти краще розкажи, як сама? Сеньйора твоя не дуже вередує?
— Нормально, мамо. Поприбирала, нагодувала, спати вклала. Звичайна субота. Що в селі чути?
— Та що в нас може бути чути? Яблука цього року вродили, гілля гнеться. Сусідка, Степанівна, нарешті дах полагодила, наймала хлопців із райцентру. А так — усе по-старому.
— Іра заходила?
— Аякже, була зранку. Хліба свіжого принесла, молока півторачку, сиру домашнього. Каже, спеціально на базар заїжджала. Вона золота дитина, Галю. Щодня забігає хоч на п’ять хвилин.
— Слава Богу. Я їй цими вихідними окремо перекину грошей за турботу, — сказала Галина, подумки відкриваючи банківський додаток.
— Та нащо, вона ж не чужа… Ой, Галю, я мало не забула! Дякую тобі за пральну машину. Така гарна, біленька, тихенько робить, я навіть не чую, як вона віджимає.
Галина завмерла з чашкою біля рота.
— За яку машину, мамо?
У слухавці запала важка, незручна тиша. Було чути тільки, як цокає старий настінний годинник у маминій вітальні.
— Ну… за ту, що ти передала, — невпевнено мовила мати.
— Мамо, я ніякої пральної машини тобі не передавала. Ми ж домовлялися, що до весни почекаємо, бо зараз перевізники за габаритні речі дерти почали втридорога.
— Тю… А Іра сказала, що то від тебе. Сказала, водій буса передав прямо під хату.
— Яка машина, мамо? Марка яка?
— Та біла така, з віконечком круглим. «Самсунг» написано. Чи може я щось сплутала? Може, то не від тебе? Господи, стара я вже стала, все в голові перемішалося.
— Добре, мамо. Я розберуся. Ти йди відпочивай, уже пізно. Завтра наберу.
— Ти тільки не нервуй, Галюню. Може, то якась помилка…
— Не нервую. На добраніч.
Галина скинула дзвінок і кілька секунд просто дивилася на темний екран. Пальці самі знайшли контакт «Іра двоюрідна». Виклик пішов миттєво.
— Галю? Привіт! Щось сталося? Чого так пізно? — голос Іри звучав весело й бадьоро.
— Привіт. Не сталося. Слухай, Іро, я від мами тільки-но почула цікаву новину. Яка ще пральна машина?
На тому кінці зв’язку пауза тривала лише частку секунди, але Галина її помітила.
— А-а, ти про це… Та привезли вчора. Тітка ж скаржилася, що стара підтікає.
— Іро, я тобі не замовляла пральну машину. І грошей на неї не висилала. Скільки вона коштувала? Назви суму, я просто зараз скину на картку.
— Та кинь, Галю! Які гроші? Забудь.
— Як це забудь? Пралка коштує не двісті гривень. Скільки?
— Галю, перестань. Головне, що тітка Марія рада. Їй у сімдесят вісім років руками полоскати крижаною водою — не діло. Яка різниця, чиї гроші?
— Мені є різниця! Я її дочка, а не ти. Скажи прямо, скільки я тобі винна?
У цей момент у слухавці виразно почувся глухий чоловічий бас, вочевидь, Іриного чоловіка Василя, який був десь поруч у кімнаті:
— Іро, ну скажи їй правду! Ти ж сама просила мене нічого тітці не казати, а тепер…
— Васю, замовкни! — зашипіла Іра вбік, і дзвінок обірвався.
Галина набрала ще раз. «Абонент розмовляє». Набрала знову через хвилину.
— Галю, вибач, зв’язок обірвався, — поспіхом заговорила Іра, але голос уже тремтів.
— Хто це говорив? Василь? Що він мав на увазі?
— Та то телевізор грав, серіал якийсь. Слухай, у мене мала прокинулася, плаче. Давай завтра спишемося, добре? Цілую!
Гудки.
Галина повільно опустила телефон на стіл. Одинадцять років вона провела в цій кімнаті. Одинадцять років щомісяця ходила до банку, відправляючи перекази: спочатку триста євро, потім чотириста, останні роки — п’ятсот. Вона знала до копійки ціну кожної буханки хліба в рідному селі, пам’ятала всі тарифи на газ і світло. Вона була впевнена, що повністю контролює життя своєї старенької матері на відстані двох тисяч кілометрів.
А виявилося, що вона не знає нічого.
Вона підійшла до шафи, дістала сумку й відкрила на телефоні сайт автобусних перевезень. Прямий рейс Неаполь — Львів був у понеділок уранці. Сьогодні була субота.
— Сеньйоро Розо, — сказала вона вранці своїй підопічній, вісімдесятичотирирічній італійці з гострим поглядом. — Мені треба додому. Терміново. На тиждень.
— Щось із мамою, Галіно?
— Сподіваюся, що ні. Але мені треба побачити все на власні очі.
Дорога забрала майже дві доби. Автобус трясло на польському кордоні, сусід праворуч хропів, сусідка ліворуч без упину обговорювала онуків, але Галина дивилася у вікно й думала лише про одне: що відбувається за її спиною?
Вона вийшла у Львові на автовокзалі на Стрийській, узяла маршрутку до райцентру, а звідти — старе роздовбане таксі до свого села. Водієві наказала зупинитися біля повороту, щоб не гуркотіти мотором під самими вікнами.
Йшов дрібний осінній дощ. Галина йшла знайомою розмитою глиняною дорогою, тримаючи в руці невелику валізу на коліщатках, яка застрягала в кожній калюжі. Ось знайомий паркан із штахетника, пофарбований синьою фарбою, стара груша біля воріт, пес Рябко, який спочатку гаркнув для порядку, а потім раптом заскавчав і замахав хвостом, упізнавши її навіть через стільки часу.
Хвіртка була відкрита. Галина піднялася на ґанок, штовхнула двері до сіней — не замкнено. У селі вдень замків не визнавали.
— Мамо? — покликала вона, переступаючи поріг.
Із кухні долинув брязкіт ложки об тарілку.
— Ірочко, ти? Я суп зварила, сідай попоїж, бо ти вічно голодна бігаєш…
Мати вийшла в коридор, тримаючи в руках рушник, і завмерла. Рушник випав із рук на вичищену підлогу.
— Господи… Галю?
— Я, мамо.
Мати притиснула тремтячі долоні до щік, очі її вмить налилися сльозами. Вона кинулася до дочки — маленька, сухорлява, значно менша, ніж Галина її пам’ятала. Вони стояли в коридорі, обнявшись, і Галина відчувала, як від мами пахне тим самим рідним духом: м’ятою, піччю і старим ванільним цукром.
— Боже мій, чого ж ти не попередила? Я б хоч пирогів напекла, курку зарубала! Ти голодна? Ти здорова? Що сталося, Галюню? Щось в Італії?
— Все добре, мамо. З роботи відпустили. Вирішила зробити сюрприз.
— Сюрприз… Я ледь серце не загубила від такого сюрпризу! Роздягайся, проходь, зараз чайник поставлю.
Галина зняла куртку й озирнулася.
Біля порога стояли дві пари взуття: старі розтоптані калоші для саду і новенькі, якісні шкіряні черевики на товстій підошві з овечим хутром усередині. Такі на ринку коштували не менше трьох тисяч.
Вона пройшла на кухню.
На столі стояла та сама стара клейонка в ромашки. Але в кутку, де раніше стояв старий розхитаний буфет, виблискувала новенька мікрохвильовка. Поруч красувався сучасний електричний чайник із підсвіткою. А у ванній кімнаті — Галина зазирнула туди під приводом помити руки — стояла та сама пральна машина. Велика, сучасна, з цифровим таблом.
Галина повернулася на кухню й сіла на табурет.
— Мамо, сядь.
Мати якраз метушилася біля плити, нарізаючи хліб.
— Зараз, доню, ковбаски покладу…
— Мамо, сядь, будь ласка. Поговоримо.
Марія Іванівна здивовано глянула на дочку, витерла руки об фартух і сіла навпроти.
— Що таке? Ти якась темна з лиця.
— Звідки черевики біля порога?
Мати кліпнула очима.
— Які? А, зимові? Так то ж ти передала. Минулого місяця. Іра привезла, сказала: «Тітко Маріє, Галя передала з Італії, поміряйте, чи розмір підійшов». Трішки вільні, але на теплу шкарпетку — якраз. Ноги тепер сухі, не мерзнуть.
— Зрозуміло. А мікрохвильовка?
— Теж ти. На мій день народження, у травні. Іра притягла коробку, каже: «Галя сказала, щоб ви суп не на газу гріли три години, а за дві хвилини». Я спочатку боялася до неї торкатися, а зараз звикла. Зручно.
Галина відчула, як у скронях починає пульсувати гаряча кров.
— А ще що я тобі «передала», мамо? Ти можеш згадати все? За останній рік. Чи за два.
Марія Іванівна насупилася, намагаючись зрозуміти, куди хилить дочка. Вона почала загинати пальці на сухих, покручених суглобах руках:
— Ну… Ковдру пухову, легку таку, тепло під нею дуже. Потім… дрова на цю зиму. Іра казала, ти гроші скинула водієві лісовоза напряму. Потім телефон оцей, що великі кнопки має, бо на старому я вже цифр не бачила. Ще зуби… Пам’ятаєш, як я два місяці тому в район їздила? Іра мене тричі на тиждень возила до клініки, там мені два мости поставили. Сказала, що ти вже все оплатила наперед через якийсь банк… А, і теплицю он за хатою поставили весною з Василем, полікарбонатну. Василь казав: «Тітко, Галя наказала, щоб ви спину над грядками не гнули, у теплиці зручніше».
Мати говорила спокійно, з щирою вдячністю в голосі. Вона дивилася на дочку очима, повними безмежної гордості: ось, мовляв, яка в мене дитина, усім би таких дітей.
А Галина сиділа, і їй здавалося, що підлога під нею повільно провалюється.
Вона надсилала гроші. Щомісяця. Але жодних зубів, жодної теплиці, жодних дров і ковдр вона не замовляла. Коли мама починала по телефону бідкатися, що дрова дорогі, Галина казала: «Мамо, я надішлю на п’ятдесят євро більше, купи собі машинку». А мама відповідала: «Та я назбирала гілляк у посадці, мені вистачить, не траться». І Галина вірила. Зітхала з полегшенням і вірила.
— Мамо, — тихо сказала Галина. — А чому ти мені ніколи по телефону не казала: «Дякую за зуби» чи «Дякую за мікрохвильовку»?
Мати знітилася, опустила погляд на свої руки й тихо мовила:
— Так Іра ж суворо заборонила.
— Чому?
— Сказала: «Тітко Маріє, Галя тяжко гарує на тих італійських панів. Вона сердиться, коли ви починаєте бідкатися й дякувати, їй від того тільки болючіше, що вона далеко. Вона хоче, щоб у вас просто все було, і щоб ви зайвий раз не розводили сироти по телефону». Ну я й мовчала. Тільки Бога за тебе молила щовечора перед образами.
Галина встала з-за столу. Ноги були як ватяні.
— Я зараз вийду, мамо. До магазину треба пройтися.
— Та куди ти, Галюню, тільки з дороги! Поїж!
— Я швидко. Треба повітрям подихати.
Вона вийшла за ворота, дістала телефон і набрала Іру.
— Ти вдома? — спитала коротко, без привітань.
— Вдома, борщ варю. А ти що, уже з роботи звільнилася, що посеред дня дзвониш?
— Вийди на поріг.
Через три хвилини Галина вже стояла біля паркану Іриної хати. Іра вийшла в фартуху, з ополоником у руці, і коли побачила Галину в куртці з дорожньою сумкою через плече, ополоник ледь не повторив долю маминого рушника.
— Галя?.. Ти з глузду з’їхала? Ти як тут опинилася?
— Відкривай хвіртку, Іро. Поговоримо.
Вони зайшли до літньої кухні. Там пахло смаженою цибулею і лавровим листом. На дивані сидів Василь, перебирав якісь рибальські снасті. Побачивши Галину, він виструнчився, швидко поклав волосінь на стіл і винувато подивився на дружину:
— Я ж казав тобі…
— Мовчи, Васю, — різко обірвала його Іра, зачиняючи двері. Потім повернулася до Галини. Схрестила руки на грудях. — Ну, давай. Кричи.
— Я не збираюся кричати, — глухо сказала Галина, сідаючи на край лави. — Я просто хочу зрозуміти. Поясни мені по-людськи. Навіщо ти це робила? Навіщо брехала мамі?
Іра важко зітхнула, зняла фартух, кинула його на стілець і сіла навпроти.
— А що мені треба було робити, Галю? Га? Ти мені скажи!
— Сказати мені! Подзвонити й сказати: «Галю, у мами болять зуби, дай грошей». «Галю, у мами протікає дах чи треба дрова». Я б передала! Хіба я колись відмовляла?
— Ти передала б? — гірко посміхнулася Іра. — Передала б. Сто євро. Двісті. А далі що? Знаєш, як було три роки тому, коли в неї коліно так скрутило, що вона до туалету на колінах повзала?
Галина здригнулася:
— Як… на колінах? Вона казала, що просто трохи потягнула ногу.
— Отож! Бо вона тобі БРЕХАЛА! — Іра підвищила голос, але відразу стишила, кинувши погляд на вікно. — Вона тобі брехала щотижня, щонеділі, у кожному твоєму черговому дзвінку. «Усе добре, доню, усе є, нічого не треба». А сама сиділа в холодній хаті, бо газ дорогий, і гріла одну кімнатку обігрівачем, від якого дроти плавилися. Я прийшла одного разу — у неї пальці сині! Я кажу: «Тітко, увімкніть котел на повну, Галя ж гроші шле!» А вона знаєш що відповіла?
Галина мовчала, боячись дихати.
— Вона сказала: «Галя на чужині старість свою просирає, горшки за бабами носить, спину гне. Кожна її копійка кров’ю зароблена. Я ті гроші на книжку складаю, хай їй буде, коли вернеться, чи онукові на житло. А я якось переб’юся, я старе дерево, мені багато не треба».
У кімнаті запала тиша. Чути було лише, як тихо гуде витяжка. Василь дивився в підлогу, крутячи в руках гачок.
— Я спробувала їй сама щось купити, — продовжила Іра значно спокійніше, але в голосі відчувалася давня, невиплакана втома. — Купила їй тоді тонометр нормальний, електронний, бо той старий ртутний уже брехав. Принесла. Знаєш, що вона зробила? Сховала в шафу і сказала: «Забери назад, у тебе діти, у тебе студенти, не смій на мене витрачатися, ти мені не дочка». Вона нічого не брала від мене. Горда. Ні копійки, ні коробки цукерок. Для неї взяти в мене — це обікрасти мою сім’ю.
Галина підняла очі:
— І тому ти вигадала, що це від мене?
— А що мені лишалося? — вигукнула Іра. — Коли я принесла ті черевики і сказала, що це ти з Неаполя передала через водія, вона плакала від щастя! Вона гладила ту шкіру й казала: «Бачиш, Галочка пам’ятає, який у мене підйом високий». І взула їх! І ходить у теплому! Коли зуби в райцентрі вставляли, вона щодня казала лікарю: «Це мені дочка з Італії оплачує, вона в мене найкраща». Розумієш ти своїм дурним розумом чи ні?! Вона брала допомогу тільки тому, що вірила: це ти про неї піклуєшся!
— А гроші? — Галина відчула, як сльози нарешті підступили до очей і обпекли щоки. — Іро… звідки гроші? Ти ж не олігарх. Василь у лісгоспі за копійки, у тебе в школі ставка вчительки. Дрова, зуби, теплиця, пралка… це ж шалені гроші!
Іра перезирнулася з чоловіком. Василь коротко кивнув: «Кажи вже все».
— Пішли зі мною, — підвелася Іра. Вона вийшла до передпокою, відкрила стару скриньку на комоді й дістала звідти загальний зошит у клітинку. Кинула його на стіл перед Галиною. — Дивись.
Галина тремтячими руками відкрила першу сторінку.
Там охайним учительським почерком Іри було розкреслено таблицю: дати, суми, імена.
Січень: Тарас (син Галини) — 3000 грн. Дядя Коля (брат) — 1500 грн. Ми з Василем — 1500 грн. Разом: 6000 грн. Витрати: ліки від суглобів, аналізи в районі.
Квітень: Тарас — 5000 грн. Олена (племінниця з Києва) — 2000 грн. Ми — 2000 грн. Витрати: полікарбонат для теплиці, робота майстрів.
Серпень: Тарас — 8000 грн. Дядя Коля — 3000 грн. Витрати: аванс за протезування зубів.
Галина гортала сторінки. Останній запис був датований минулим тижнем:
Вересень: Тарас — 6000 грн. Ми — 4000 грн. Пральна машина «Самсунг» зі знижкою — 9800 грн. Доставка — 200 грн.
— Мій… мій Тарас? — прошепотіла Галина. — Мій син знав?
— Твій син це все й запропонував! — сердито кинула Іра. — Коли він університет закінчив і на нормальну роботу в IT-компанію у Львові влаштувався, він до мене приїхав. Сів на цей самий диван і сказав: «Тьотю Іро, мама вже стільки років там сидить, щоб я вчився. Вона зараз усе бабусі шле, а бабуся копійки рахує. Давайте скидатися. Скільки треба щомісяця — я даю половину, а ви дивіться, що в хаті треба робити». Потім і дядько Микола підключився, мамин молодший брат. Сказав: «Сестра все життя для всіх жила, я невже на дрова не дам?»
Галина закрила обличчя руками й беззвучно заплакала. Плічi її тремтіли. Одинадцять років самотності. Одинадцять років чужих брудних тарілок, примхливих італійських старих, косих поглядів на вулицях, економії на кожному шматку сиру, телефонних карток за п’ять євро… Вона думала, що вона — атлант, який тримає все це небо. Що без її щомісячного переказу хата розвалиться, мама помре з голоду, а син піде по світу.
А небо трималося само. Тільки без неї.
— Чому?.. — видушила вона крізь сльози. — Чому Тарас мені нічого не сказав? Чому ви всі мовчали?
Василь не витримав, підвівся, налив у гранчасту склянку води з графина й поставив перед нею.
— Пий, Галю. Не вигадуй дурниць.
Галина тремтячою рукою взяла склянку, зробила кілька ковтків.
— Чому, Іро?
— А що б ти зробила, якби дізналася? — жорстко запитала Іра. — Ну от уяви: Тарас каже тобі: «Мамо, ми самі скидаємося на бабусю». Ти б що відповіла? «Ні, синку, збирай собі на квартиру, не витрачайся, я сама все оплачу, я ще попрацюю зайвих п’ять років»! Так би ти сказала?
Галина опустила голову. Так. Вона б сказала саме так.
— Ти б землю гризла, а не дозволила синові чи мені витратити хоч гривню, — продовжувала Іра. — Бо в тебе в голові вбито: «Я поїхала, я мушу за все платити, це мій хрест». А Тарас хотів, щоб ти додому повернулася! Він мені щоразу казав: «Якби мама побачила, що бабуся доглянута і гроші є, вона б перестала там сидіти». А ти дзвониш щонеділі, спитаєш чергове: «Мамо, гроші дійшли? Вистачає?» — і все. Тітка каже: «Дійшли, доню, вистачає». І ти спокійна. Тільки їй не гроші твої потрібні були, Галю. Їй треба було, щоб ти поруч сиділа. Отак, як зараз.
Ці слова різонули болючіше за будь-який докір.
Галина сиділа, розглядаючи потертий зошит. Вона бачила за цими цифрами не просто гривні. Вона бачила поїздки Василя на старенькому мопеді за майстрами, черги Іри в районній поліклініці, щоб домовитися за лікаря для тітки, телефонні дзвінки Тараса, який з кожної своєї зарплати відкладав частку на бабусин комфорт.
Уся її родина, яку вона вважала слабкою й залежною від її європереказів, виявилася згуртованою, дорослою й міцною. Вони побудували навколо старої матері стіну з турботи, а її, Галину, просто оберігали. Як оберігають дитину від зайвих тривог.
— Скільки я вам винна? — тихо спитала Галина, витягуючи сумку. — Я зараз порахую все за цим зошитом. У мене є гроші на картці. Я все віддам до останньої копійки.
Іра раптом з розмаху ляснула долонею по столу. Звук вийшов гучним, як постріл.
— Ти геть здуріла на тій заробітчанщині чи що?! — очі Іри блиснули справжньою люттю. — Ти кому це кажеш? Мені? Своєму синові? Рідному дядькові? Ми що, найманці твої? Чужі люди, яких ти на роботу найняла за єврики?!
— Але ж ви витрачалися…
— Ми доглядали СВОЮ бабусю й тітку! — відрізала Іра. — Василь теплицю будував не тому, що ти йому заплатила б, а тому, що тітка Марія його малим від ангіни відьмацькими травами витягла, коли лікарі руками розводили! Мій брат пам’ятає, як вона йому на весілля останню корову продала, щоб подарунок зробити! Ми всі їй винні! Не тільки ти одна на цьому світі маєш монополію на совість, Галю!
Галина завмерла. Рука на замку сумки ослабла.
Василь тихо кашлянув:
— Галю, сховай гаманець. І не ображай нас. Ми не бідні, з голоду не пухнемо. Слава Богу, руки-ноги є.
Галина повільно відсунула сумку. У кімнаті стало дуже тихо, тільки за вікном шелестів холодний жовтневий дощ, збиваючи останнє листя з горіха.
— Що мені тепер робити? — спитала вона безпорадно, дивлячись на Іру. Вперше за одинадцять років вона відчувала себе не всесильною матір’ю-годувальницею, а розгубленою дівчинкою.
Іра подивилася на неї, і її суворий погляд раптом розтанув. Вона підійшла, сіла поруч на лаву і міцно обняла Галину за плечі.
— Що робити… Іди додому. Мати там сидить, напевно, коло вікна, виглядає, куди ти поділася. І не кажи їй нічого. Чуєш? Нічого. Не розбивай їй серце. Хай вона вірить, що це все від тебе. Для неї це щастя — знати, що її дочка така турботлива.
— Але це ж неправда, Іро…
— Правда, — м’яко сказав Василь. — Якби не ти, Тарас би не став тим, ким він є. Ти його вивчила. Ти йому дорогу дала. Значить, у кожній його гривні є твоя частка. Іди до матері, Галю. Вона чекає.
Галина поверталася сільською вулицею назад. Дощ ущух, у повітрі пахло мокрою землею, паленим листям і димом із димарів. Звичайний осінній вечір в українському селі. Такий самий, як одинадцять років тому, коли вона, зціпивши зуби, сідала в мікроавтобус з однією валізою, упевнена, що їде рятувати світ.
Вона відчинила двері в хату.
На кухні горіло тепле жовте світло. Пахло смаженими млинцями. Мати стояла біля сковорідки, акуратно перевертаючи тонесенький млинець дерев’яною лопаткою.
— О, прийшла! — радісно вигукнула Марія Іванівна, обертаючись. — А я думаю: куди ж моя дитина поділася? Млинців наколотила, сир домашній дістала, сметанку. Сідай швидше, поки гаряче!
Галина мовчки роздяглася, підійшла до умивальника, помила руки. Потім підійшла до матері ззаду, обняла її за худенькі, згорблені плечі й уткнулася носом у сиву потилицю.
— Мамо…
— Чого ти, доню? — Мати здивовано погладила її по руках своїми сухими пальцями. — Ти чого тремтиш? Змерзла?
— Ні, мамо. Не змерзла. Чого ти на ноги схопилася? Тобі ж важко стояти.
— Та яке важко, коли моя дитина вдома! — засміялася мати. — Я вже й забула, коли ти востаннє просто так сиділа в мене на кухні й дивилася, як я готую. Все телефони та телефони. Сідай за стіл.
Галина сіла. Мати поставила перед нею тарілку з горою гарячих, золотистих млинців, піалку зі сметаною і мед.
— Їж, Галюню. Ти зовсім схудла там у своїй Італії. Одні очі лишилися.
Галина взяла млинець, загорнула його, але їсти не могла — клубок стояв у горлі. Вона дивилася на нові черевики в кутку, на мікрохвильовку, на новенькі зуби матері, коли та усміхалася.
— Мамо, — тихо сказала вона.
— Га?
— А чого ти мені тоді про пральну машинку не сказала відразу, як вона зламалася? Навіщо руками прала стільки місяців?
Мати зітхнула, сіла навпроти, підперла щоку кулаком і винувато подивилася на неї:
— Та що ти з тієї Італії зробиш, доню? Будеш нервувати, тиск собі піднімати. У тебе там своєї біди вистачає. А я що? Я потихеньку, у мисці теплою водичкою замочу, потерла трохи — та й чисто. Мені ж нікуди поспішати.
— А зуби? Чого терпіла, коли боліло?
— Та воно не щодня боліло… тільки на погоду. А черевики старі ще міцні були, Василько підошву клеєм залив, можна було ще зиму перебитися. Нащо зайві гроші викидати? Тобі ж треба там на старість щось лишити, не вічно ж по чужих хатах ходити.
Галина дивилася на неї і раптом посміхнулася крізь сльози, які ледь стримувала:
— Виходить, мамо, я одинадцять років в Італії сиджу, а в мене вдома ціла таємна організація працює від мого імені?
Марія Іванівна раптом хитро примружилася, у куточках її очей зібралися дрібні зморшки. Вона нахилилася ближче до дочки й стишила голос до змовницького пошепки:
— А ти думала, я зовсім дурна стара, так?
Галина завмерла:
— Що?..
Мати тихо похитала головою, узяла з тарілки млинець і розламала навпіл.
— Галюню, мені сімдесят вісім років. Я в цьому селі все життя прожила. Я Василя знаю з пелюшок, а Ірку — з першого її крику. І сина твого, Тарасика, я на руках виколихала.
Галина дивилася на матір круглими очима:
— Мамо, ти… ти знала?
— А як не знати? — спокійно мовила стара. — Приходить Василь весною теплицю городити, сам із себе гордий, як індик, сорочка на спині мокра від поту. Я питаю: «Васю, скільки то коштує?» А він очі відводить: «Ніскільки, тітко, то Галя все купила, я тільки прикручую». А сам у кишені чеки ховає з будівельного магазину в райцентрі. На чеку ж печатка нашого райцентру стоїть, яка там Італія!
Мати тихо засміялася — сухим, теплим сміхом.
— А Тарасик? Приїхав улітку, обняв мене, а в самого руки тремтять. Повів мене в район за ручку, як маленьку, до того лікаря зуби робити. Лікар каже: «Бабусю, у вас онук золотий, сам усю суму в касу вніс». А Тарасик йому з-за моєї спини кулака показує, очима блимає, мовляв, мовчи, дурний, не пали контору!
Галина сиділа, відкривши рота. Вона не знала, плакати їй чи сміятися.
— Мамо… То ти весь цей час знала, що це не я?!
— Знала, доню. З першого дня знала.
— То нащо ти мені по телефону дякувала за ту пральну машину?! Нащо виставу розігрувала?!
Марія Іванівна поклала свою теплу руку на Галинине зап’ястя і стиснула його. Погляд її став глибоким, серйозним і нескінченно лагідним.
— А нащо було дітям крила ламати, Галю? Ірка з Василем так старалися. Тарасик ночами сидів за тим своїм комп’ютером, щоб бабусі на зуби заробити. Микола з пенсії відкладав. Вони ж усі думали, що роблять велику таємницю заради мене. Вони навколо мене гуртувалися! Розумієш? Якби я сказала: «Я знаю, що це ви, заберіть назад», — вони б образилися. Сказали б: «Бабуся горда, бабусі нічого не треба». А коли вони казали: «Це від Галі», — їм було легше. Вони відчували, що роблять добро разом із тобою. Що ви всі — одна сім’я, хоч ти й за дві тисячі кілометрів.
Галина опустила голову на стіл, просто на скатертину в ромашки, і заплакала. Це були вже не гіркі сльози образи чи самотності. Це було відчуття неймовірного, безмежного тепла, яке накрило її з головою.
Усі ці довгі, виснажливі роки в Неаполі вона відчувала себе одиначкою, яка тягне на гору величезний віз. Вона боялася спіткнутися, боялася захворіти, боялася втратити роботу, бо думала: якщо вона впаде — віз покотиться назад і розчавить усіх, кого вона любить.
А виявилося, що під тим возом уже давно стоять міцні плечі її сестри, її сина, її брата. І навіть стара мати, яка ледве ходила, тримала цей віз своєю мудрістю і своїм мовчанням.
Мати гладила її по голові, так само як у дитинстві, коли маленька Галя розбивала коліно.
— Ну годі, доню. Не плач. Їж млинці, бо простигнуть. Ти ж удома.
Тиждень пролетів як один день.
У суботу в хаті зібралися всі. Приїхав Тарас зі Львова — високий, бородатий, у модному светрі. Коли він побачив матір на порозі, то спочатку злякався, а потім підхопив її на руки й закружляв по коридору, як маленьку. Прийшли Іра з Василем, завітав дядько Микола з трилітровою банкою власного яблучного соку.
Стіл накрили у великій кімнаті. Їли мамин борщ, пироги з капустою, тушковане м’ясо. Говорили багато, перебиваючи одне одного, згадували дитинство, сміялися до сліз.
Ніхто не згадував про зошит у клітинку. Ніхто не говорив про пральну машину чи зуби. Але коли Тарас підливав матері узвар, а Іра підкладала тітці найкращий шматок пирога, між ними всіма відчувалася така щільна, непорушна єдність, якої не здатні були розірвати жодні кордони й митниці.
У неділю ввечері Галина збирала валізу.
Квиток назад у Неаполь лежав у кишені куртки. Їй треба було повернутися — сеньйора Роза чекала, та й справи треба було довести до кінця. Але тепер це був зовсім інший від’їзд.
Уперше за одинадцять років Галина не поклала білий конверт із євро під серветку на комоді. Вона знала: якщо покладе — мати просто переховає його на книжку, щоб віддати їй же через роки.
Замість цього вона вийшла на ґанок, де Василь курив цигарку, дивлячись на зорі.
— Васю, — сказала вона.
— Га?
— Навесні паркан треба міняти. Старий геть погнив, весняних вітрів не витримає.
Василь затягнувся, випустив цівку диму в холодне повітря:
— Знаю. Ми з Тарасом уже прицінювалися до металопрофілю.
— Скільки?
— Тарас сказав, візьме на себе залізо, а я хлопців найму, стовпчики забетонуємо.
Галина подивилася на нього в темряві й посміхнулася:
— Я третину скину. Тарасу на картку. Без розмов.
Василь помовчав, потім усміхнувся у вуса:
— Добре. Третину можна.
Коли автобус рушив від львівського перону, Галина дивилася у вікно на знайомі вулиці, які повільно танули в сутінках. У кишені завібрував телефон.
Повідомлення від Тараса:
«Мам, ти сіла? Усе добре? Ми бабусі сказали, що ти забула вимкнути праску, тому й зірвалася на тиждень. Вона повірила. Доїдеш — набери».
Галина посміхнулася, витерла сльозу, яка знову зрадницьки покотилася по щоці, і набрала відповідь:
«Сіла, синку. Праску вимкнула. Бабуся в нас розумніша, ніж ви всі думаєте. Люблю вас».
Через три дні вона знову була в Неаполі.
Та сама вузька кімната, той самий запах прального порошку і чужого життя. На годиннику була дев’ята вечора. Галина заварила каву, сіла біля вікна й натиснула швидкий набір.
— Алло, Галюню? — пролунав рідний голос.
— Мамо, привіт. Як ти?
— Та добре, доню. Іра забігала, супу гарячого принесла. Каже, спеціально з фрикадельками варила, як я люблю.
— Добре, мамо. А як кран на кухні? Ти казала, капав минулого тижня.
У слухавці запала коротка пауза, після якої Марія Іванівна звично, але з ледь помітною теплою усмішкою в голосі мовила:
— Та ти уявляєш, Галю… Тільки-но вчора поскаржилася, а сьогодні вранці Василь прийшов з якимось залізяччям. Сказав, що ти йому з Італії спеціальну прокладку передала і наказала негайно поміняти. Поміняв. Тепер не капає. Дякую тобі, доню.
Галина заплющила очі, відчуваючи, як за дві тисячі кілометрів б’ється серце її дому.
— Нема за що, мамо, — тихо сказала вона. — Я завжди поруч. Навіть коли далеко.
