І ти справді думала, що пам’ять можна просто так стерти, як крейду з дошки, чи ти сподівалася, що доросле життя затулить собою ті дитячі коридори, де пахло страхом і татовим правильним вихованням?

Де зараз твоя впевненість у тому, що він — святий, а вона — пропаща, і чому ти, тридцятирічна жінка, досі здригаєшся від звуку ключа у замку, наче тобі знову п’ять і ти сховала під подушкою «неправильну» цукерку?

Маму Яна пам’ятає уривками, наче кадри зі старого кіно, яке постійно заїдає. Пам’ятає її сміх — такий дзвінкий, що люстри вдома ледь не здригалися. Пам’ятає її губи, завжди яскраво нафарбовані, і колготки, які тато називав «соромом для порядної жінки».

Мама забирала Яну з садочка, і вони бігли через парк. Мама завжди поспішала жити.

— Швидше, сонечко, бо запізнимося на мультики! — сміялася вона, і Яна дріботіла за нею, відчуваючи себе найщасливішою дитиною у світі.

Але одного разу все змінилося. Того вечора за нею прийшов тато. Він був суворий, у випрасуваному пальті, пахнув одеколоном і впевненістю. Він не біг через парк. Він ішов мірним кроком, міцно тримаючи Яну за руку.

— Тепер ти житимеш зі мною, — сказав він тоді. — Мамі треба подумати про свою поведінку.

— Твоя мати, Яночко, зовсім про нас не дбала, — казав батько вечорами, коли вони сиділи у великій, ідеально чистій вітальні. — Вона як та бабка з байки. Пам’ятаєш, ми вчили? Все співала та скакала. А життя — це праця. Це дисципліна.

Яна кивала. Батько був для неї найвищим авторитетом. Він працював на великій посаді, його всі поважали. У нього все було «по поличках».

— Тобі пощастило, що я в тебе є, — додавав він, поправляючи їй комірець. — Не у всіх діток такі дбайливі батьки.

Після батьківських зборів тато завжди проводив «аналіз».

— Ось у твоєї однокласниці Марійки мама — золота жінка. Завжди у довгій спідниці, очі додолу. Скромність прикрашає жінку. А батько її — слабкий. Гроші на школу здавати не хоче, каже, що дорого. Хіба можна шкодувати на дитину? Мені для тебе нічого не шкода, якщо це приносить користь.

Вони були командою. Вони читали «правильні» книги про героїв і самопожертву, вирізали сніжинки за лінійкою, щоб були ідеально симетричні. Батько вчив її, що краса — це порядок. А все, що хаотичне, яскраве чи занадто гучне — це від лукавого.

Дзвінок у двері пролунав тихо, наче хтось торкнувся кнопки і злякався. Тато був у душі. Яна, якій щойно виповнилося сім, підійшла до дверей.

— Хто там? — запитала вона, пам’ятаючи наказ: нікому не відчиняти.

— Їжачку… це я.

Серце впало кудись у п’яти. Це було її дитяче прізвисько, яке тато заборонив використовувати. «Ти не тваринка, ти людина, звертайся на ім’я», — казав він.

Яна тремтячими руками повернула замок.

На порозі стояла вона. Мама. У короткій куртці, з розпущеним волоссям. У руках вона тримала велику коробку з пупсом — таким рожевим, м’яким, про якого Яна марила місяцями. Але тато сказав, що іграшки — це пилозбірники, краще купити енциклопедію.

— Яночко, сонечко моє… — мама опустилася на коліна прямо на килимок у під’їзді. Очі в неї були червоні. — Я так сумувала. Дивись, що я тобі принесла. І цукерки твої улюблені, з горішками.

Яна заворожено дивилася на пупса. Він був чарівний. Вона простягнула руки, але раптом почула, як у ванній вимкнулася вода.
— Мамо, йди… Тато зараз вийде, — прошепотіла дівчинка.

— Нехай виходить, — мама витерла сльозу кулаком. — Я маю право тебе бачити.

Двері ванної відчинилися. Тато вийшов у халаті, витираючи голову рушником. Побачивши гостю, він не здивувався. Його обличчя вмить стало кам’яним.

— Знову ти? Я ж сказав: через суд. Тільки через суд.

— Я просто принесла дитині подарунок на день народження! — вигукнула мама.

— Нам твої подарунки не потрібні, — голос тата був тихим, але від нього віяло холодом. — Правда ж, Яночко? Ми ж не беремо речей у чужих людей, які нас покинули?

Яна відчула, як пупс, якого вона вже встигла торкнутися, стає важким, наче чавунним.

— Віддай їй це, — наказав батько.

Яна простягнула іграшку. Руки дівчинки тремтіли. Мама не взяла пупса — вона просто закрила обличчя руками. Іграшка впала на бетонну підлогу під’їзду.

— Іди геть, — сказав тато. — Ти подала поганий приклад. Ти порушила спокій дитини.

Він зачинив двері. Яна стояла у передпокої і дивилася на зачинені двері. Вона уявляла, як мама там, за стіною, плаче біля того рожевого пупса.

— Іди вмивайся, — спокійно сказав тато. — І викинь ці думки з голови. Завтра ми підемо купувати тобі новий набір фарб. Справжніх, професійних.

Влітку Яна побачила того самого пупса у сусідської дівчинки Каті. Катя була з простої сім’ї, де завжди було шумно і весело.

— Дивись, якого я знайшла! — вихвалялася Катя. — Хтось викинув прямо в під’їзді на Новий рік. Він був у рожевому костюмчику, але я його зняла, бо він забруднився.

Яна мовчала. Тато казав, що Катя — погана компанія. Що вона росте некерованою. Тепер Яна знала: Катя знайшла її щастя.

Наступна зустріч відбулася через два роки. Це було біля школи. Яна з дівчатками йшла до бібліотеки. Раптом вона побачила яскраву пляму в кінці коридору — червоне пальто. Мама.

Вона виглядала трохи інакше, ніж минулого разу. Схудла, але губи все одно були червоними.

— Яно! — гукнула вона, не зважаючи на вчителів.

Дівчатка поряд зашепотілися.

— Це твоя мама? — запитала одна. — Яка вона… яскрава.

Яна відчула сором. Тато вчив, що виділятися — це ознака невихованості. Мама підбігла, дістала з сумки шапку з вушками кролика. Тоді такі були у всіх «крутих» дівчат. Яна дуже хотіла таку, але тато сказав: «Ти не тварина, щоб носити вуха на голові. Носи вовняну шапку, яку купила тітка Галя».

— Дивись, Ясю, я купила тобі таку, як ти хотіла! — Мама намагалася одягнути шапку на дівчинку.

— Відчепися від мене! — раптом вигукнула Яна, сама від себе не чекаючи. — Мені нічого від тебе не треба! Ти нас покинула! Тато сказав, що в тебе інший чоловік!

Мама завмерла. Шапка випала з її рук.

— Яно, це не так… Твій батько… — вона не встигла договорити.

Яна розвернулася і втекла. Вона бігла до класу, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок. Їй було шкода маму, але слова батька про «зрадницю» сиділи в голові глибше за будь-які почуття.

Минуло ще кілька років. У їхньому домі з’явилася тітка Галя. Вона була ідеальною. Саме такою, яку схвалював батько. Скромна, тиха, завжди вчасно подавала вечерю і ніколи не сперечалася. Батько називав її «справжньою жінкою».

Яні було десять. Вона поверталася зі школи сама. Тітка Галя була в лікарні — вона чекала на дитину, і тато дуже пишався, що нарешті в нього буде «правильний спадкоємець».

Біля під’їзду Яна знову побачила маму.

Але цього разу вона її ледь впізнала. Мамине волосся кудись зникло — воно було дуже коротким, майже під їжачка. Обличчя стало сірим, очі провалилися. Вона була в широких джинсах і звичайній сорочці.

— Ясю… Їжачку мій…

Голос був такий слабкий, наче вона говорила з-під води.

Яна зупинилася. Всередині все кричало: «Підійди! Обійми її!». Але перед очима спливла сцена з минулого року: як тато знайшов у шафі мамине старе плаття, яке вона забула забрати. Він не просто його викинув. Він розірвав його на шматки прямо на очах у Яни, примовляючи:

— Отак ми вириваємо з життя все гниле і непотрібне. Ти зрозуміла?

Яна подивилася на маму. Мама простягнула руку, її пальці тремтіли.

— Мені треба тобі сказати… Будь ласка, просто послухай…

— Я не хочу тебе слухати! — закричала Яна, відчуваючи, як з очей котяться сльози. — Ти хвора! Ти дивна! Іди геть!

Вона забігла в під’їзд, серце калатало так, що здавалося, воно зараз лусне. Вона не бачила, як мама опустилася на лавку, закриваючи обличчя руками.

Через місяць тато сказав, що їм треба поїхати «в одне місце». Він звелів Яні одягнути чорну сукню.

— Ми їдемо попрощатися з твоєю матір’ю, — сказав він без жодної емоції. — Вона була слабкою людиною, і її організм не впорався. Це повчальна історія про те, до чого призводить неправильний спосіб життя.

На похороні Яна стояла як кам’яна статуя. Вона дивилася на маму в труні — ту вже нафарбували, наділи перуку, але це була не вона. Це була лялька, схожа на ту, що тато викинув колись у під’їзді.

Яна не зронила жодної сльози.

— Молодець, — похвалив її батько після всього. — Ти сильна. Ти моя дочка.

А потім почалося дивне. Яна почала шукати маму всюди. У кожній жінці з червоними губами, у кожному дзвінкому сміху в метро.
Якось на ринку вона побачила жінку в червоному пальті. Спина була точно такою ж.

— Мамо! — вигукнула Яна, не тямлячи себе. — Мамо, вибач мені!

Жінка обернулася. Це була незнайомка, старша за маму, з втомленим обличчям. Вона спочатку злякалася дівчинки, яка плакала посеред натовпу. Але потім побачила цей нестерпний біль в очах підлітка.

— Ой, дитино… — жінка підійшла і просто пригорнула Яну до себе. — Бідна ти моя. Не плач. Мама тебе чує, де б вона не була. Вони завжди нас чують.

Чим дорослішою ставала Яна, тим більше пелена спадала з очей. Вона почала бачити те, чого не помічала дитиною.

Вона бачила, як тітка Галя з кожним роком стає все тихішою і прозорішою. Як вона здригається, коли тато підвищує голос. Як вона ховає руки, коли він зауважує, що вона «занадто багато витратила на продукти».

Одного разу тато знайшов у тітки Галі новий блиск для губ. Він був зовсім непомітний, але для батька це був бунт.

— Навіщо це тобі? — запитав він, тримаючи маленький тюбик двома пальцями, наче брудну ганчірку. — Ти хочеш привернути чиюсь увагу? Тобі мало моєї уваги?

Він викинув блиск у відро для сміття.

Яна, якій вже було шістнадцять, дочекалася, поки тато піде в кабінет. Вона дістала той блиск, вимила його і принесла тітці Галі.
Та сиділа на кухні, витираючи сльози кухонним рушником. Побачивши блиск, вона злякалася.

— Сховай, Яночко! Він побачить…

— Не побачить, — прошепотіла Яна. — Ми будемо розумнішими.

Яна зрозуміла: мама не була «бабкою». Вона була живою людиною, яку цей «правильний» чоловік намагався перетворити на робота. Мама просто не витримала. Вона намагалася боротися, але він був сильнішим, у нього були гроші, зв’язки і це вбивче вміння виставляти інших винними.

— Галю, послухай, — сказала Яна одного разу, коли вони гуляли з маленьким Максимком, її братиком. — Чому ти не підеш? У тебе ж є батьки в селі, вони тебе приймуть.

Галя подивилася на сина, який весело грався в пісочниці.

— Він не віддасть мені дитину, Яно. Ти ж знаєш його. Він скаже, що я психічно нестабільна, що в мене немає доходу… Він уже натякав на це. Твоя мама теж намагалася. Він довів її до того, що вона захворіла. Від нервів все це, дитино.

Яна відчула, як холод пробіг по спині. Значить, мама намагалася її забрати? Значить, ті суди, про які казав тато, справді були, але закінчилися на його користь?

— Мама не була поганою, — прошепотіла Яна.

— Твоя мама була красунею, — Галя вперше посміхнулася щиро. — Я її бачила один раз, здалеку. Вона так на тебе дивилася… Наче хотіла кожну твою рису в пам’яті закарбувати.

Тепер у них була своя «підпільна організація». Яна вчила Галю, як користуватися карткою, яку вона відкрила на своє ім’я, щоб тато не бачив витрат. Вони купували Максимку іграшки і ховали їх у далекому кутку під ліжком. Вони читали «неправильні» книги і дивилися серіали, поки тато був на роботі.

Коли Яна пішла на перше побачення, тато, звісно, був проти.

— Тобі треба думати про вступ до університету, а не про кавалерів. Гроші на навчання я вже виділив, але якщо побачу, що ти несерйозна — будеш працювати касиром.

Галя тоді врятувала ситуацію. Вона сказала, що Яна йде до репетитора з математики, якого «порадила одна дуже поважна знайома».

Яна стояла біля дзеркала, наносячи той самий блиск для губ.

— Дякую, Галю, — сказала вона.

— Біжи, дитино. Живи за нас обох.

Зараз Яна вже доросла. Вона живе в орендованій квартирі, де на підвіконні стоїть той самий рожевий пупс — вона знайшла схожого на антикварному ринку. Вона часто ходить до Галі, допомагає їй із Максимком і рахує дні, коли брат підросте, щоб вони обидвоє могли нарешті забрати Галю від того «ідеального» чоловіка.

Яна знає, що мама її вибачила. Бо любов — це не правильні слова і не довгі спідниці. Любов — це коли тобі дозволяють бути собою, навіть якщо ти — маленька дівчинка, яка хоче носити вушка кролика.

Батько досі вважає, що він все зробив правильно. Він дзвонить Яні раз на тиждень і дає поради, як їй жити. Вона слухає, каже «так, тату», а потім кладе трубку і посміхається.

Вона більше не їжачок. Вона вільна жінка, яка нарешті навчилася фарбувати губи в яскраво-червоний колір.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.