Того вівторка я саме збиралася чистити картоплю на вечерю, коли двері з гуркотом відчинилися. Моя 22-річна Оленка, захекана й осяйна, залетіла в кухню. — Мамо! Дивись! — вона простягнула руку, на якій на вечірньому сонці блиснув маленький камінчик. — Максим освідчився! Ми вирішили — через місяць весілля!

Я завмерла на місці. Усередині щось обірвалося. Не від того, що Максим мені не подобався — хлопець золотий, роботящий. А від того, що я миттєво, наче спалахом, побачила нашу хату зсередини. Обдертий куток у коридорі, де ще три роки тому кіт пошматував шпалери; стелю у вітальні, яка давно просилася «освіжитися»; і стару радянську плитку в туалеті, що трималася на чесному слові.

— Оленко, доцю… Це ж так швидко! — я намагалася видавити посмішку. — А свати? Ви ж казали, вони з Києва, поважні люди… — Вони приїдуть знайомитися вже через два тижні, мамо. Максим хоче, щоб усе було за звичаями: сватання, обіди… Ти не хвилюйся, ми допоможемо!

Вона побігла в кімнату дзвонити подружкам, а я сіла на табуретку. «Тридцять днів», — стукало в скронях. Тридцять днів до того, як на цей поріг стануть люди, які, за словами Максима, тримають мережу аптек у столиці. А в мене в «заначці», під матрацом, лежало триста доларів, які ми з чоловіком Андрієм збирали на чорний день. От він і настав, той день. Тільки не чорний, а білий — весільний.

Увечері, коли Андрій прийшов з підробітку на будівництві, ми закрилися на кухні. — Андрію, треба щось робити. Соромно ж людей у таку хату пустити. Вони приїдуть на дорогих машинах, а в нас шпалери на голову падають. Андрій витер лоб рушником і дістав ті триста доларів. — Це все, що є, Надь. Або ми робимо ремонт, або накриваємо стіл. На все не вистачить.

Ми вирішили: робимо косметичний ремонт самі. Наступні два тижні перетворилися на пекло. Вдень я бігла на роботу в садочок, а вечорами й ночами ми здирали старі шпалери. Руки були покусані вапном, волосся припорошене штукатуркою. — Мамо, та нащо це все? — бідкалася Оленка. — Вони ж на мене приїдуть дивитися, а не на стіни. — Не кажи дурниць, доню. По хаті судять про господарів.

За ті нещасні триста доларів ми купили найдешевші шпалери в коридор і залу. Андрій сам перефарбував труби в санвузлі, щоб блищали. На кухню грошей просто не лишилося — ми її просто вимили до скрипу й повісили нову тюль, щоб приховати тріщину на рамі.

Коли до воріт під’їхав величезний чорний позашляховик, у мене аж серце в п’яти пішло. З машини вийшли вони: Ігор Петрович у дорогому костюмі та Людмила Сергіївна в шовковій хустці, яка коштувала, мабуть, як увесь мій ремонт.

Ми сіли за стіл. Я старалася не дихати, щоб вони не почули запах свіжої фарби, який ще не вивітрився. Розмова спочатку була натягнутою, але після другої чарки домашньої наливки Ігор Петрович розслабився. — Знаєте, свату, — сказав він, дивлячись на мого Андрія. — У нас Максим — єдиний син. Ми хочемо весілля з розмахом. Ресторан, виїзна церемонія, музиканти… На сто гостей, не менше. По п’ятдесят з кожної сторони. Ви ж не проти?

Я ледь не поперхнулася голубцем. Сто гостей? У кращому ресторані міста? Це ж… це ж тисячі євро! — Звісно, звісно, — усміхалася я дерев’яними губами, а в голові крутився калькулятор. Коли вони поїхали, я впала на диван і розплакалася. — Андрію, де ми візьмемо такі гроші? У нас зарплати мінімальні. Кредит мені не дадуть — я ж офіційно на пів ставки. У тебе підробітки неофіційні. Це кінець. Ми осоромимося на все місто.

Наступного ранку я пішла до своєї рідної сестри Світлани. Вона в нас багата — мають з чоловіком продуктовий магазин, дві машини. Я була впевнена: допоможе. Хто ж, як не рідна кров? Світлана пила каву у своїй величезній кухні. Я виклала все: і про сватів, і про ресторан, і про те, що мені бракує три тисячі євро.

— Світлано, позич. Хоч під розписку. Я буду віддавати, кожну копійку приноситиму. Сестра поставила чашку і подивилася на мене так, наче я попросила в неї нирку. — Надю, ти що, з місяця впала? Три тисячі євро! У нас зараз товар треба закуповувати, податки підняли… І взагалі, — вона примружилася, — треба було раніше думати. Коли дочка росла, треба було відкладати, а не жити одним днем. Весілля — це розкіш. Немає грошей — нехай просто розписуються.

Я вийшла від неї, наче облита помиями. Пішла до брата Андрія. Той вислухав і коротко відрізав: — Треба стрибати по одежі, Надю. Нема чого з багатими рівнятися. Не дам, бо самому треба хату крити.

Весь тиждень я ходила як тінь. Оленка вибирала сукню в інтернеті, показувала мені фото, а я відверталася, бо очі наливалися сльозами. Я почувалася невдахою. Матір’ю, яка не може подарувати дитині один щасливий день.

Я стояла в черзі на пошті, щоб оплатити комуналку. Голова розламувалася від думок. Раптом хтось торкнувся мого плеча. — Надю? Це ти?

Я обернулася. Переді мною стояла жінка — стильна, засмагла, з коротким модним стриженням. Я не відразу впізнала в ній Галю, мою давню знайому, з якою ми колись разом працювали на заводі, поки він не закрився. Галя виїхала в Італію років п’ятнадцять тому і зникла з радарів.

— Галю? Ой, не впізнала! Яка ти красуня стала! Ми вийшли на вулицю, сіли на лавку. Галя приїхала на пару тижнів — оформляти спадщину після батьків. — А ти чого така чорна, Надю? Що сталося?

І мене прорвало. Я розповіла все: про Оленку, про київських сватів, про ремонт за триста доларів і про сестру, яка пошкодувала грошей. Галя слухала мовчки, не перебиваючи. Потім дістала з сумки телефон, щось подивилася, а тоді глянула мені прямо в очі.

— Знаєш, Надю… Я ці гроші якраз за хату отримала. Збиралася в банк покласти. Давай так: я дам тобі ці три тисячі. Без відсотків. У мене відняло мову. — Галю… Та ти що… Ми ж не родичі, ми просто знайомі… Як я віддам? У мене ж немає… — Віддаси, — усміхнулася вона. — Але не тут. У мене в Неаполі є знайома, їй потрібна помічниця в сім’ю. Робота важка, доглядати за літньою жінкою, але платять добре. Житло і їжа безкоштовні. За пів року віддаси мені борг, а за наступні пів року — купиш Оленці на квартиру чи машину. Поїдеш?

Я дивилася на неї й не вірила. Чужа людина, яку я не бачила п’ятнадцять років, просто так пропонує мені порятунок. — Поїду, Галю. Хоч на край світу поїду.

Весілля було казковим. Оленка в білій сукні здавалася ангелом. Ресторан сяяв, свати були задоволені, гості танцювали до ранку. Я сиділа за столом, дивилася на свою щасливу дитину і відчувала, як у кишені лежить квиток на автобус «Чернівці — Неаполь».

Світлана, моя сестра, прийшла на весілля в новій норковій шубі (хоча був вересень і було жарко). Вона підійшла до мене з бокалом шампанського: — Ну що, Надю, бачу, таки знайшли гроші? Кредит взяли? Ну-ну, як будете віддавати — не знаю. Я ж казала, треба було скромніше… Я подивилася на неї й раптом зрозуміла, що мені її шкода. Вона була такою багатою на речі й такою бідною на душу. — Не переживай, Свєто. Віддам. Світ не без добрих людей.

Галя теж була на весіллі. Я посадила її на найпочесніше місце. Вона просто посміхалася мені здалеку, піднімаючи келих.

Через два тижні я вже стояла на вокзалі. Андрій плакав, Оленка вислала мені тисячу повідомлень «Мамо, дякую!». В Італії було важко. Синьйора Ельза, за якою я доглядала, мала деменцію. Вона могла кричати серед ночі, могла кинути в мене тарілкою. Я мила підлоги, готувала пасту, вчила мову і щовечора закреслювала дні в календарі. Галя часто навідувала мене. Привозила фрукти, домашнє вино. — Надю, ти вже борг віддала, — сказала вона мені через п’ять місяців. — Можеш їхати додому. — Ні, Галю. Я ще побуду. Оленці на житло треба. Щоб вона ніколи не стояла перед сестрою з протягнутою рукою, як я.

Минуло три роки. Я вже змінила роботу, зараз доглядаю за дуже милим дідусем-професором. У мене є своя кімната, я знаю італійську краще за місцевих підлітків. Нещодавно я переслала гроші, і Оленка з Максимом купили однокімнатну квартиру.

Світлана іноді дзвонить. Питає, як там у Європі. Нещодавно почала натякати: — Надю, ти ж там уже «в шоколаді». Може, племіннику (її сину) допоможеш на навчання в Польщі? Бо у нас зараз такі часи важкі, магазин ледь виживає…

Я мовчки поклала слухавку. Я не зла. Я просто навчилася розрізняти, де рідні за паспортом, а де рідні за вчинками. Тепер я знаю точно: диво не приходить від тих, від кого ти його чекаєш. Воно приходить від тих, хто просто має велике серце. А борг Галі я віддала давно. Але я досі винна їй — за те, що вона повернула мені віру в людей.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.