— Олю, тут мама дзвонила… Коротше, знімай те оголошення про диван, бо завтра по нього приїдуть і заберуть.
Оля відірвалася від екрана ноутбука й повільно повернула голову до чоловіка. Вона якраз завантажувала останні фотографії їхньої вітальні на сайт оголошень. Вони з Ігорем нарешті купили свою власну квартиру — невелику, зате нову, у гарному районі, про який давно мріяли. Попереду був переїзд, і дівчина намагалася розпродати старі меблі, щоб не тягнути за собою в нове життя непотрібні речі, та й копійка на нові штори була б не зайвою.
— Не зрозуміла, — спокійно, але з відчутним холодком у голосі перепитала вона. — А хто приїде? Я ж ще ні з ким не домовлялася. Тільки виставила.
Ігор потер потилицю, намагаючись не дивитися дружині в очі. Він знав, що зараз почнеться непроста розмова, але не знав, як правильно згладити кути.
— Та мама сказала… Ну, вона поговорила з тіткою Галиною. Тій якраз треба оновити меблі, бо в неї старий диван зовсім розвалився. Мама каже, що ми повинні віддати його тітці. Мовляв, ми ж свої, сім’я, навіщо чужим людям продавати те, що родичам може послужити.
Оля відчула, як усередині все почало закипати, хоча зовні вона намагалася тримати себе в руках. Ця історія повторювалася вже не вперше. Щоразу, коли в їхньому житті з’являлося щось зайве або, навпаки, дуже потрібне, на горизонті виринала тітка Галина зі своїми нескінченними потребами.
— Що?! — тільки й змогла вимовити Оля. — Ігоре, ми з тобою місяць обговорювали, що ці гроші підуть на передплату за нову шафу. Ми цей диван купували за свої зароблені, коли тільки поженилися. Чому ми маємо його просто віддати?
Ігор лише знизав плечима. Він був доброю людиною, навіть занадто. Вихований у повазі до старших і в переконанні, що родичам треба допомагати, він часто опинявся між двох вогнів — дружиною та своєю наполегливою родиною.
— Олю, ну ти ж знаєш ситуацію Галини… У неї син, Павлик, він же не встає. Вона одна на собі все тягне. Мама каже, що ми не збідніємо, а їй це велика допомога буде.
— Знаєш що, — Оля різко закрила ноутбук, — я твоїй тітці нічого не винна. Зовсім. І мені дуже жаль, що в неї така доля з сином, але чому цей рахунок маємо оплачувати ми з тобою?
Вона встала і пішла на кухню, щоб хоч якось заспокоїтися. Ця ситуація тяглася ще відтоді, як Оля тільки увійшла в сім’ю Ігоря. Тоді вона намагалася бути ідеальною невісткою: усміхалася, пекла пироги, слухала нескінченні розповіді свекрухи про те, як важко живеться її сестрі.
Тітка Галина була для всієї родини персонажем особливим. Вона була професійною «нещасною». Знаєте, є такі люди, у яких завжди все гірше за інших. Навіть якщо в тебе болить голова, у неї обов’язково буде мігрень, від якої «світ не милий». А тут ще й об’єктивна причина була — син Павлик народився з важкою недугою. Коли хлопчик був маленьким, це справді виглядало як велика біда.
Марія Іванівна, мати Ігоря, була жінкою м’якою та жертовною. Вона все життя шкодувала сестру. Коли Галина залишилася сама, без чоловіка, Марія Іванівна почала працювати на двох роботах. Частину грошей вона стабільно віддавала сестрі — на ліки Павлику, на спецхарчування, на візити до лікарів.
— Ну як я можу їй відмовити? — зітхала Марія Іванівна, коли Оля колись обережно запитала, чому свекруха ходить у старому пальті, а тітці Галині купує нову побутову техніку. — У неї ж дитина така… Ти не уявляєш, як це важко, коли на руках людина, яка не може сама собі навіть води налити. Галя ж світу білого не бачить.
Деякий час усе так і йшло. Галина приймала допомогу як належне, зітхаючи про свою важку долю. Але з часом ситуація почала виглядати якось дивно. Чоловік Галини, поки був живий, встиг непогано заробити, вони навіть зробили гарний ремонт у своїй квартирі. Але після його відходу Галина знову одягла маску бідності.
А потім трапилося непередбачуване. Мама Марії Іванівни та Галини, баба Ганна, злягла. Вона була вже поважного віку, і після чергової недуги їй знадобився постійний догляд.
— Галю, — звернулася тоді Марія Іванівна до сестри, — ти все одно вдома з Павликом сидиш. Може, ти зможеш і за мамою наглянути, поки я на роботі? Я буду привозити продукти, допомагати грошима, але мені треба якось крутитися, щоб ми всі вижили.
Але Галина тільки руками розвела і сльозу пустила: — Маріє, ти що? Я ж сама ледь на ногах тримаюся. У мене Павлик — це ж така напруга, такі нерви. Я ще одного «тягаря» просто не винесу. У мене серце зупиниться. Ти ж сильна, ти завжди в нас була бойова, а я… я не можу.
Марія Іванівна після тієї розмови довго мовчала. Вона ніколи не назвала б рідну маму «тягарем». Вона просто зібрала речі баби Ганни і перевезла її до своєї двокімнатної квартири, де на той час ще жив підліток Ігор. Квартиру самої баби Ганни вирішили поки закрити, щоб потім щось придумати.
Ті роки були для Марії Іванівни найважчими. Робота, лежача мама, син-підліток, який теж вимагав уваги. А Галина приходила раз на місяць. Вона сідала біля ліжка баби Ганни, привозила найдешевшу коробку печива і зітхала: — Ой, мамочко, як же мені важко на вас дивитися… Я б так не змогла, у мене б нерви здали через п’ять хвилин. Марія — золота людина, що все це терпить.
Вона сиділа пів години, випивала чаю і йшла «до свого горя», залишаючи Марію Іванівну з горою брудного посуду і втомленим серцем.
Коли баба Ганна пішла з життя, постало питання про її спадок. У неї була невеличка, але затишна квартира в старому будинку.
— Знаєш, Маріє, — сказала тоді Галина, — ти так важко доглядала за мамою… Я вважаю, що буде справедливо, якщо ця квартира залишиться тобі. Я не претендуватиму на частку. Нехай Ігор там живе, як підросте. Це буде по-чесному.
Марія Іванівна тоді навіть розплакалася від вдячності. Їй здалося, що сестра нарешті зрозуміла і оцінила її зусилля. Вона обняла Галину, дякувала їй, і вони разом вирішили, що тепер у родині настане мир і спокій.
Ігор з Олею, коли побралися, справді розраховували на ту квартиру. Вони навіть почали там робити ремонт. Оля сама здирала старі шпалери, Ігор замінив сантехніку. Вони вкладали туди всі свої скромні заощадження, мріючи про власне гніздечко.
Аж раптом, коли ремонт був майже на фініші, тітка Галина змінила тон.
— Слухай, Маріє, — заявила вона одного вечора, сидячи на тій самій кухні, де колись відмовлялася від спадщини. — Я тут подумала… Нам треба продати бабусину квартиру. Гроші треба ділити.
Марія Іванівна ледь не впустила чашку. — Як продати? Галю, ми ж домовилися. Ігор уже там ремонт майже закінчив, вони з Олею з’їжджати збиралися від мене.
— Ну, обставини змінилися, — Галина дістала хусточку і почала протирати очі, хоча сліз там не було. — Павлику стало гірше. Йому потрібен курс оздоровлення в приватному закладі, а це коштує неймовірних грошей. А ще мені сказали, що є спеціальне ліжко з підйомником, щоб йому було легше. Я не можу дивитися, як дитина мучиться. Ви ж молоді, ви ще заробите, а в мого Павлика немає часу чекати.
— Але ми ж вклалися в ремонт! — вигукнув тоді Ігор, який випадково почув розмову.
— Ремонт — це справа наживна, — відрізала тітка. — А здоров’я брата — це святе. Тим паче, юридично половина квартири моя. Я ж не оформила відмову. Я просто на словах сказала, а слово, сам знаєш, сьогодні є, а завтра… Маріє, ну ти ж не хочеш, щоб я через суд свою частку забирала? Це ж буде сором на все село.
Марія Іванівна здалася. Вона не вміла воювати, не вміла сваритися і понад усе боялася того самого «сорому». Вона відчувала себе винною за те, що в неї син здоровий, а в сестри — ні. Квартиру продали. Гроші поділили, і, як ви розумієте, левова частка знову пішла Галині, бо «їй же потрібніше, там же ліжко, там же процедури».
Оля тоді промовчала. Вона бачила, як Ігор переживає, як свекруха картає себе за неоформлені вчасно папери. Вона зробила висновки і вирішила, що більше ніколи не дозволить цій жінці втручатися в їхнє життя.
І от тепер — цей диван.
— Ігоре, — Оля вийшла з кухні, де вже встигла випити склянку води. — Послухай мене уважно. Ми продали квартиру бабусі, щоб твоя тітка купила ліжко. Ми залишилися без житла і два роки збирали на іпотеку, відмовляючи собі в усьому. Ми виплатили величезний внесок. Тепер ми переїжджаємо. І цей диван — це не просто меблі. Це мої зусилля. Якщо твоя мама хоче допомогти сестрі, нехай купить їй диван зі своєї пенсії. А мій диван заберуть люди, які за нього заплатять. Крапка.
Ігор подивився на дружину і зрозумів, що цього разу «номер не пройде». Він зітхнув і набрав маму. Розмова була довгою, Марія Іванівна плакала, казала, що Галя вже «настроїлася», що вона вже навіть місце звільнила в кімнаті, але Оля стояла поруч і хитала головою.
Зрештою, Ігор вибачився перед матір’ю і сказав, що меблі вже продані і за них взято завдаток. Це була маленька брехня, але вона була необхідна для спокою.
Минув тиждень. Переїзд був у самому розпалі. Оля пакувала коробки, коли їй зателефонувала Оксана, її давня знайома.
— Олю, привіт! Слухай, я чула, ти меблі розпродаєш? Мені якраз диван потрібен у квартиру, яку я знімати збираюся. На сайті бачила твій, ще не продала?
— Привіт, Оксано! Ой, та тут ціла епопея з тим диваном була, але ні, ще не забрали. Якщо хочеш — приїжджай, дивися.
Оксана приїхала наступного дня. Вона довго розглядала диван, сиділа на ньому, перевіряла механізм.
— Береш? — запитала Оля.
— Беру! Він ідеальний. І ціна нормальна. До речі, уявляєш, як мені пощастило з житлом! Знайшла таку гарну квартиру, хазяйка — приємна жінка, правда, трохи дивна. Все бідкалася, що в неї життя важке, що син хворіє, але при цьому квартира — як музей. Все новеньке, меблі дорогі. Каже, що здає, бо їй на ліки не вистачає.
Оля раптом відчула дивне передчуття. — А як звати хазяйку? Не Галина, випадково?
Оксана здивовано подивилася на подругу. — Ой, так! Галина Петрівна. А звідки ти знаєш? Ім’я ніби не таке вже й рідкісне, але…
Оля відчула, як у горлі пересохло. Вона покликала Ігоря. — Ігоре, а ну подивися, Оксані квартиру здає якась Галина Петрівна з сином Павликом. Це не наша тітка часом?
Ігор взяв телефон Оксани, подивився на номер хазяйки і просто занімів. Це був номер його тітки. Тієї самої, яка «живе надголодь», якій «немає за що купити хліба» і яка «віддала останнє на лікування сина».
Виявилося, що поки вся родина скидалася Галині на допомогу, поки Марія Іванівна віддавала свої підробітки, а Ігор з Олею втратили житло через «ліжко з підйомником», Галина потихеньку купувала нерухомість. Гроші від продажу бабусиної квартири стали останнім внеском. Вона купила однокімнатну квартиру в гарному будинку і тепер готувалася її здавати, щоб мати «стабільний дохід». А диван Олі їй був потрібен, щоб повністю укомплектувати житло для оренди і не витрачати власні копійки.
— Оце так поворот… — тихо промовив Ігор. — А мама ж їй досі передачі возить. Щосуботи — м’ясо, сир, масло… Каже: «Галі важко, вона ж не може на роботу піти».
Оля не стала кричати. Вона просто сіла на той самий диван і відчула неймовірне полегшення. Тепер вона точно знала, що робить усе правильно.
— Оксано, — звернулася вона до подруги. — Диван я тобі продам. Навіть знижку зроблю. Але в мене буде одне прохання. Нам з Ігорем треба буде допомогти з доставкою… за однією адресою.
У вихідні вантажівка зупинилася біля новенького будинку. Оля, Ігор і Марія Іванівна, яку вони вмовили поїхати з ними «у справах», піднялися на потрібний поверх.
Коли двері квартири відчинилися, на порозі стояла Галина Петрівна. Вона була в домашньому халаті, з маскою на обличчі і з телефоном у руках. Побачивши сестру і племінника, вона на мить розгубилася, але швидко опанувала себе.
— Ой, а ви як тут? — солодко заспівала вона. — А я от… прийшла до знайомої, вона мене попросила квіти полити, поки вона у відпустці.
— Галю, не треба, — спокійно сказала Марія Іванівна. Вона обвела поглядом ідеально чистий коридор, дорогі шпалери і новенькі двері. — Оксана нам усе розповіла. Вона сьогодні сюди заїжджає. З нашим диваном.
Галина замовкла. Її обличчя вмить змінилося. Зникла ця вічна маска страждання, очі стали холодними і розсудливими.
— Ну і що? — зухвало запитала вона. — Маю я право подумати про свою старість? Мені Павлика треба забезпечити на роки вперед. Ви всі здорові, ви собі ще заробите, а в мене — випробування від долі. Чому я маю виправдовуватися?
— Тобі не треба виправдовуватися, Галю, — Марія Іванівна говорила тихо, але в її голосі вперше за багато років відчувалася сила. — Тобі просто треба зрозуміти одну річ. Ми тобі допомагали, бо ми тебе любили. Бо ми думали, що ми — сім’я. А виявилося, що для тебе ми — просто зручний ресурс.
Вона повернулася і пішла до ліфта. Ігор і Оля пішли за нею.
У машині панувала тиша. Марія Іванівна дивилася у вікно на місто, і було видно, як її плечі нарешті розслабилися.
— Мам, ти як? — обережно запитав Ігор.
— Знаєте, діти… — вона повернулася до них і слабко посміхнулася. — Мені ніби легше стало. Наче я скинула з себе величезний рюкзак з камінням, який тягла п’ятнадцять років. Мені було шкода її, а тепер мені шкода тільки себе — за те, що я була такою сліпою.
— Нічого, мамо, — Оля взяла свекруху за руку. — Головне, що тепер усе на своїх місцях. Тепер ми будемо жити своїм життям. А тітка Галина… у неї ж тепер є «стабільний дохід». Впорається.
Тої суботи Марія Іванівна не поїхала до сестри з продуктами. Вона вперше за багато років записалася в перукарню, а потім пішла з Олею та Ігорем у кіно.
Галина ще кілька разів дзвонила, намагалася знову завести стару пісню про «серце болить» і «Павлику гірше», але Марія Іванівна спокійно відповідала: — Галю, у тебе є квартира, яку ти здаєш. Цих грошей цілком вистачить і на ліки, і на продукти. А мені тепер треба допомагати своїм дітям, у них іпотека. Пробач, але більше я не зможу бути твоїм спонсором.
Це була не помста. Це була просто межа. Межа, яку кожен має право провести у своєму житті, щоб не дати себе розчинити в чужому егоїзмі.
Оля з Ігорем нарешті переїхали. У їхній новій квартирі поки що було мало меблів — той старий диван тепер стояв у Оксани. Зате там було багато світла, багато повітря і, головне, там було відчуття справедливості.
Вони купили новий диван — великий, зручний, на якому тепер вечорами часто сиділа Марія Іванівна, бавлячись із маленьким онуком, який народився через рік після переїзду. Вона виглядала молодшою, ніж десять років тому. Більше не було тих втомлених очей і вічного почуття провини.
А тітка Галина? Кажуть, вона досі здає ту квартиру і навіть купила собі ще одну ділянку землі. Вона продовжує скаржитися знайомим на свою «невдячну родину», яка кинула її напризволяще в найважчий час. Але ці скарги більше нікого не чіпають. Бо правда — вона як сонце: як би ти її не закривав хмарами маніпуляцій, вона все одно колись вийде і все освітить своїм світлом.
Життя навчило Олю, що доброта має бути з кулаками, а допомога — лише тим, хто її справді потребує, а не тим, хто просто навчився її майстерно виманювати. І головне — ніколи не купуйте диван, який може стати початком великої родинної детективної історії. Хоча, з іншого боку, саме той диван допоміг їм нарешті побачити справжнє обличчя людей, яких вони вважали близькими.
Коли ми вчимося говорити «ні» тим, хто нами користується, ми кажемо «так» собі, своєму спокою і своєму майбутньому. І це, мабуть, найважливіший урок, який можна винести з будь-якої життєвої ситуації.
Марія Іванівна тепер часто каже Олі: — Дякую тобі, доню. Якби не ти, я б так і доживала віку в тому ілюзорному світі, де я всім винна.
Оля тільки посміхається у відповідь. Вона знає: сім’я — це коли тебе підтримують, а не коли тебе використовують. І це знання коштує набагато дорожче за будь-який, навіть найрозкішніший диван.
Минуло вже кілька років, але ця історія досі згадується на сімейних святах як приклад того, що справедливість існує. Просто іноді їй треба трохи допомогти проявитися — хоча б за допомогою одного оголошення про продаж старих меблів.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
