— А ви впевнені, що вам потрібна ціла пачка солі й стільки масла, Галино Степанівно? Ви ж одна, куди воно вам? — Касирка в місцевому маркеті глянула на мене з тою особливою сумішшю жалю та цікавості, яка буває лише у людей, що знають про тебе все.

Я застигла з гаманцем у руках. Це питання зачепило за живе. Справді, навіщо самотній жінці повний кошик продуктів перед святами?

— Гості будуть, — збрехала я, відчуваючи, як червоніють щоки. — Діти, внуки… Самі розумієте, свято ж.

Насправді я чудово розуміла, що нікого не буде. Але визнати це вголос перед чергою було вище моїх сил.

Я повернулася додому, де на мене чекав лише Кузя — великий сірий кіт з відірваним шматочком вуха і характером справжнього господаря. Він зустрів мене вибагливим «мяв», вимагаючи негайної перевірки пакетів.

— Не кричи, Кузю. Є твій паштет, і м’ясо є, — я погладила його по спині. — Будемо з тобою завтра бенкетувати.

Телефон на кухонному столі блимнув повідомленням. Син. Я з надією схопила апарат, але серце миттєво опустилося.

«Мам, вибач. Цього року ніяк. У Світлани батьки дуже просили приїхати, вони хворіли восени, треба провідати. Ми на Різдво постараємося, добре?»

Я зітхнула. «Постараємося» — це слово-привид. Воно ніби дає надію, але ні до чого не зобов’язує. Світлана, його дружина, завжди знаходила причини, щоб вони святкували деінде. Не тому, що вона погана, ні. Просто в них там своя компанія, молодь, гучні розмови. А що зі мною? Старі фотографії та розповіді про те, як колись було краще?

Потім зателефонувала донька. Вона живе за кордоном уже п’ять років.

— Мамочко, привіт! Слухай, ми тут з Павлом вирішили трохи змінити обстановку. Взяли квитки в гори на свята. Дітям потрібне свіже повітря, ти ж знаєш.

— Знаю, Лесю, знаю, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Це правильно. Дітям корисно.

— Ти ж не ображаєшся? Ми тобі по відеозв’язку зателефонуємо прямо під ялинку!

— Звісно, не ображаюся. Головне, щоб ви були щасливі.

Після розмови я сіла на табуретку й просто дивилася на розкладені продукти. Курятина на холодець, овочі, горошок, шматочок гарної шинки. Навіщо я це все купувала? Щоб обманювати саму себе?

Минуло три роки, як не стало мого Степана. Раніше наш дім гудів. Він умів так розсмішити гостей, що стіни дрижали. Ми ставили велику ялину, я пекла пироги з маком, ми разом ліпили вареники сотнями. Діти привозили друзів. Було тісно, шумно, іноді навіть втомливо, але так… живо.

Тепер тиша стала моєю постійною супутницею. Вона була такою густою, що її, здавалося, можна було торкнутися рукою.

Вечеря тридцятого грудня пройшла за звичним сценарієм: телевізор, Кузя на колінах і чай з лимоном. По телевізору крутили рекламу щасливих сімей, де всі разом печуть імбирне печиво. Я перемкнула канал.

Зранку тридцять першого я прокинулася з думкою: «Нічого не буду робити. Просто пересплю цю ніч».

Але звичка — то страшна сила. Я підвелася, заварила каву й пішла на кухню. Поглянула на каструлі. Руки самі потягнулися до ножа.

— Ну що, Кузю, — сказала я котові, який крутився під ногами. — Холодець сам себе не зварить. Навіть якщо його їстимемо тільки ми.

Я готувала весь день. Нарізала салат, запікала м’ясо з чорносливом, варила узвар. Аромати наповнювали квартиру, і на мить мені здалося, що зараз відчиняться двері, впаде оберемок снігу з чиїхось чобіт і хтось крикне: «Мамо, як смачно пахне!»

Але двері мовчали. Тільки сусіди зверху почали човгати меблями й голосно вмикати музику. У них починалося свято.

Ближче до вечора я зрозуміла, що страшенно втомилася. Ноги гули. Я дістала святкову скатертину — ту саму, яку ми купували ще зі Степаном. Вона була білосніжна, з тонким мереживом по краях.

Я застелила стіл. Дістала найкращий посуд. Кришталеві келихи, які ми берегли для особливих випадків. Навіть серветки склала красиво, як у ресторані.

Потім пішла в кімнату. Відчинила шафу. Там висіла сукня — глибокого синього кольору, яку я купила собі на минулий день народження, але так ні разу й не одягла.

Я вдяглася. Зробила легкий макіяж. Причесалася. Подивилася в дзеркало. З нього на мене дивилася жінка з сумними очима, але цілком пристойна. Не «бабця в халаті», а пані.

— Ого, яка ти красуня, — похвалила я себе, і Кузя у відповідь знову мяукнув.

На годиннику була десята вечора. До свята залишалося всього нічого. Я розставила тарілки на столі. Холодець у центрі, салат у кришталевій вазі, нарізка, мандарини.

Стіл виглядав на п’ятьох, а сиділа за ним я одна.

Я налила собі трохи вина. Випила маленький ковток. Стало трохи тепліше.

Раптом у двері подзвонили. Я здригнулася. Хто це може бути? Може, син вирішив зробити сюрприз?

Я мало не побігла до коридору. Серце стукало десь у горлі. Відчинила двері — і відчула легке розчарування.

На порозі стояла сусідка Марія з нижнього поверху. Вона молода мама, чоловік у неї постійно на роботі, а вона сама з маленьким хлопчиком.

— Галино Степанівно, вибачте, що турбую, — вона виглядала збентеженою. — У мене тут… таке діло. Я пиріг пекла, і в мене духовка щось барахлить. Хотіла вас пригостити, ви ж завжди мені підказуєте з рецептами.

Вона протягнула мені ще теплу тарілку, накриту рушником.

— Ой, Марічко, дякую! Заходьте хоч на хвилину, — я відступила, пропускаючи її.

Вона зайшла, глянула на мій накритий стіл, на мою синю сукню.

— Ой, ви чекаєте когось? Вибачте, я завадила!

— Та нікого я не чекаю, — раптом чесно сказала я. — Просто вирішила сама для себе зробити свято. Не хочеться в халаті зустрічати Новий рік.

Марія зупинилася. В її очах я побачила щось схоже на моє власне почуття — таку ж приховану самотність, хоч у неї й була сім’я.

— Ви молодець, — тихо сказала вона. — А я от сиджу в спортивному костюмі, малий спить, чоловік на зміні до ранку. Навіть телевізор не вмикаю, щоб дитину не розбудити.

— Так сідайте, Марічко! Хоч на десять хвилин. Спробуйте мій салат. Я стільки наготувала, що ми з Кузею за тиждень не з’їмо.

Вона вагалася, але аромат мого м’яса з чорносливом переміг. Вона зняла куртку й сіла за стіл.

Ми проговорили майже годину. Виявилося, що вона дуже сумує за своєю мамою, яка живе далеко. Ми ділилися рецептами, сміялися з витівок її сина та мого кота. Кузя, до речі, виявив неабияку гостинність і дозволив Марії почухати себе за вушком.

Коли вона пішла, мені стало значно легше. Пустота в квартирі ніби розрідилася.

Потім був відеодзвінок від дітей. Вони всі разом — син зі своєю сім’єю та донька з гір — приєдналися до спільної конференції.

— Мамо, ти що, в ресторані? — здивувався син, побачивши мій стіл і сукню.

— Ні, вдома. Просто вирішила, що я варта гарного свята, — посміхнулася я.

Внуки показували мені свої малюнки, донька хвалилася видом з вікна. Ми говорили хвилин двадцять. Коли зв’язок перервався, я не плакала. Я відчула, що вони — там, у своєму житті, але вони мене люблять. А моє життя — тут. І воно не закінчується лише тому, що діти виросли.

Ближче до півночі я вийшла на балкон. Місто дихало вогнями. Десь здалеку було чути салюти, хоча зараз це було не дуже прийнятно, але люди все одно намагалися знайти краплю радості.

Я повернулася до кімнати, налила залишки вина.

— Ну що, Кузю. З Новим роком нас.

Кіт подивився на мене своїми мудрими очима, потерся об ногу й застрибнув на диван, на своє улюблене місце.

Я зрозуміла одну важливу річ: самотність — це не тоді, коли ти один у кімнаті. Самотність — це коли ти сам себе викреслюєш із життя.

Я ж не викреслила. Я накрила стіл, я одягла найкращу сукню, я пригостила сусідку. Я жива.

Наступного ранку, першого січня, я прокинулася пізно. Сонце заливало кухню. Я дістала контейнери й почала складати туди їжу.

Я пішла по під’їзду. Занесла холодець Івану Петровичу з третього поверху — він старенький, йому важко готувати. Занесла салат Марії та її синові. Навіть нашому двірнику Степану, який уже зранку розчищав сніг, винесла кілька пирогів.

Люди дякували, усміхалися. Хтось давав цукерку, хтось просто тиснув руку.

Додому я повернулася з легким серцем.

Виявилося, що навколо мене повно людей. І кожен із них трохи самотній, кожен потребує тепла.

Увечері я знову сіла на кухні. Кузя доїдав свій святковий паштет. Телефон знову пискнув. Повідомлення від невістки Світлани.

«Галино Степанівно, вибачте, що ми не приїхали. Ми завтра до вас заскочимо на обід, якщо ви не проти. Син дуже хоче вашого борщу».

Я посміхнулася. Значить, «постараємося» іноді спрацьовує.

Але навіть якби вони не приїхали, я вже знала: мій світ не завалиться. Бо в ньому є я, є мої сусіди, є мій кіт і є моя гідність зустрічати кожен день так, ніби це велике свято.

Ця історія про те, що щастя не завжди приходить з галасом і натовпом гостей. Іноді воно приходить тихим мурчанням на колінах, теплим пирогом від сусідки або просто розумінням того, що ти сам у себе є. І це — найголовніше.

Бережіть себе і не дозволяйте тиші в хаті стати тишею в серці. Бо життя триває, поки ми вміємо ділитися теплом — навіть якщо це всього лише шматочок пирога для сусідки.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.