Мій ранок почався з великого шухеру. Я стояла посеред напівтемного підвалу, де пахло сирістю, старою картоплею і чиїмось дуже свіжим нахабством.

— Галино Петрівно, а де, власне, моє лечо? — я відсунула вбік банку з торішнім компотом, яка була вкрита таким шаром пилу, що нагадувала експонат з розкопок палеоліту. — І огірки з дубовим листом? Ті самі, які я закривала два вихідні поспіль, поки ви «страждали на мігрень» у гамаку? Я точно пам’ятаю сорок банок. Тут залишилося три, і ті виглядають так, ніби в них хтось прав шкарпетки.

Моя свекруха, Галина Петрівна, поправила свою фіолетову зачіску, яка була непохитною, як її віра у власну непогрішність. Тридцять років роботи вихователькою в садочку випестували в ній голос, від якого навіть у дорослих чоловіків виникало бажання скласти руки на колінах і мовчати.

— Олю, ну що ти за людина така дріб’язкова? — її голос забринів тими самими «педагогічними» нотками. — Приїжджала Леся. Їй зараз потрібніше. Вона одна дитину піднімає, їй вітаміни треба. Ти ж знаєш, яка зараз ситуація, треба бути людьми.

— Лесі тридцять п’ять років, — я спокійно протерла окуляри краєм футболки, намагаючись не закипіти завчасно. — А її «дитині» скоро вісімнадцять, він у двері боком входить і взуття купує в чоловічих відділах. І якщо вже на те пішло, вітаміни — це свіжа капуста, а не мариновані помідори, де оцту більше, ніж совісті у вашої доньки.

— Не смій так говорити! — Свекруха картинно притиснула руку до грудей, туди, де у нормальних людей серце, а в неї — масивна брошка «під золото». — Ми сім’я. А в сім’ї прийнято ділитися. Ти ж у нас дівчина успішна, у фінансовій компанії працюєш, зарплата дозволяє. Можеш собі і в магазині купити, не збіднієш. А в Лесі… у неї складний період. Вона шукає себе.

Я ледь не розсміялася. «Складний період» Лесі тривав відтоді, як вона отримала атестат про середню освіту. Це був такий собі нескінченний серіал, де головна героїня постійно «шукає натхнення», поки інші забезпечують їй повний пансіон.

Минулого літа я прожила на цій дачі кожен вільний день. З ноутбуком на колінах, закриваючи звіти під дзижчання комарів, я паралельно встигала прополювати грядки, поливати помідори та боротися з колорадськими жуками. Мій чоловік, Вадим, приїжджав зазвичай у суботу ввечері на своєму білому кросовері, який він взяв у кредит, щоб «виглядати солідно».

Він поважно ходив по ділянці, роздавав поради сусідському дядьку Степану і розповідав, як він «керує потоками» у своїй логістичній фірмі. Насправді ж Вадим працював старшим експедитором, але для сусіда він був як мінімум заступником міністра транспорту.

Я виростила цей урожай. Я стерилізувала ці кляті банки в тридцятиградусну спеку, стікаючи потом, поки Галина Петрівна керувала процесом з веранди, періодично вигукуючи, що солі треба на дрібку більше. І тепер з’ясовується, що мій «золотий запас» на зиму перекочував у комору Лесі, яка за все літо жодного разу не нагнулася до землі, бо в неї «спина не пристосована до сільськогосподарських робіт».

— Значить, ділитися? — перепитала я, дивлячись свекрусі прямо в очі.

— Саме так. Це наш обов’язок. Хто має більше, той допомагає рідним. Це по-нашому, по-людськи, — Галина Петрівна переможно підняла підборіддя, відчуваючи, що її «мораль» перемогла мою «жадібність».

— Цікава у вас математика, — тихо зауважила я. — Більше схоже на гру в одні ворота.

Травень того року видався незвично спекотним. Ми приїхали на дачу відкривати сезон всім «дружним» сімейством. Вадим у брендових сонцезахисних окулярах, які коштували як мій старий ноутбук, вивантажував речі з багажника.

— Оль, ну ти там давай, розбирайся швидше, — кинув він через плече. — Мені треба ще машину помити, завтра зустріч важлива, статус треба підтримувати. Не можу ж я на брудній тачці перед партнерами світитися.

— Звісно, Вадику. Статус — це головне. Особливо коли партнери — це твої колеги на складі, — я кивнула, дістаючи з машини свій головний інструмент на ці вихідні.

Це не був ящик з розсадою елітних перців. Це був не мішок з чорноземом. І навіть не набір секаторів.

Це був розкладний шезлонг. Дорогий, з м’яким матрацом, підставкою для книги і спеціальним тримачем для склянки з прохолодним напоєм.

Галина Петрівна, яка вже встигла натягнути свій фірмовий дачний халат у квіточку і озброїтися сапкою, завмерла на місці. Поруч стояла Леся, яка теж приїхала «допомогти мамі», що на практиці означало сидіти в телефоні і періодично жалітися на поганий інтернет.

— Оля? — свекруха кліпнула очима. — А де розсада? Я ж казала, що в мене на підвіконні місця не вистачило, щоб ти докупила сортові томати. І де перець «Білозірка»?

— Розсади не буде, — я спокійно розклала шезлонг на самому сонячному місці, прямо посеред некопаної ділянки під моркву. — Цього року в нас зміна концепції. Буде відпочинок.

— У сенсі? — Леся відірвалася від екрана смартфона. — А хто копати буде? Мамі не можна, у неї тиск стрибає. Мені теж лікар казав уникати фізичних навантажень через загальне виснаження організму.

— Ну, в тебе ж «складний період», я пам’ятаю, — я зручно вмостилася в шезлонзі, відкрила ноутбук і потягнулася за пляшкою води. — Тому пропоную новий підхід. Називається «ринкові відносини в межах однієї родини».

— Що ти знову вигадуєш? — Вадим зупинився з ганчіркою в руках.

— Розумієш, коханий, я порахувала. Година моєї роботи як аналітика коштує певну суму. Година роботи людини, яка професійно копає городи — втричі менше. Якщо я буду махати лопатою, наша сім’я втрачає чисті гроші. Це економічно недоцільно. Тому я буду працювати тут, за ноутбуком, заробляти кошти, а ви… ну, ви ж сім’я. Ви ж любите землю.

Галина Петрівна почала повільно набувати кольору стиглого буряка.

— Ти не розумничай мені тут! — вигукнула вона. — Земля любить тепло рук, а не твої цифри! Я в газеті читала, що овочі, вирощені з любов’ю і безкорисливо, мають цілющу силу. А те, що куплене за гроші — то суцільна хімія і ніякої користі для душі!

Вона подивилася на мене так, ніби я щойно запропонувала закатати всю ділянку в асфальт.

— Галино Петрівно, — я поправила окуляри, не відриваючись від таблиць. — Цілюща сила — це чудово. Але минулого року ваша «цілюща сила» вся поїхала до Лесі, а я взимку купувала помідори в супермаркеті. Тому цього року я вирішила: нехай ваша любов дістається тому, хто її споживає. Леся хоче лечо? Леся бере сапку. Вадим хоче домашніх огірочків під закуску? Вадим іде до криниці за водою.

Свекруха відкрила рот, щоб щось заперечити, але повітря їй не вистачило. Вона лише обурено змахнула рукою, зачепила відро, і те з гуркотом покотилося по стежці, розливаючи воду прямо на її нові капці.

— Вадиме! — зарепетувала вона. — Ти чуєш, що вона несе? Скажи їй!

Мій чоловік, розуміючи, що спокійний день з миттям машини накрився мідним тазом, спробував увімкнути режим «голови сімейства». Він підійшов до мене, намагаючись виглядати суворо.

— Оль, ну реально, що ти починаєш? Мати просить. Перед сусідами незручно. Он Степан уже через паркан заглядає, вуха гріє. Не ганьби мене, будь людиною.

— Вадику, — я лагідно усміхнулася. — Ганьба — це коли ти розповідаєш Степану про свої «мільйонні контракти», а сам минулого тижня просив у мене грошей на бензин, бо всі свої витратив на нові диски для машини, яка навіть не твоя повністю, а в кредиті. Хочеш, я зараз голосно запитаю у Степана, чи не хоче він позичити тобі на автоцивілку?

Вадим здувся так швидко, ніби з нього випустили все повітря. Він мовчки взяв лопату, яку йому тицьнула мати, і поплентався до городу. Його вигляд нагадував мученика, якого ведуть на страту, а не успішного менеджера.

— А ти, Лесю? — я перевела погляд на «попелюшку».

Леся закотила очі з таким виглядом, ніби я вимагала від неї підкорити Еверест босоніж.

— Я взагалі-то гість. І в мене стрес. Мене хлопець покинув, я в глибокій депресії.

— Той самий, який обіцяв відвезти тебе на острови, а в результаті виявився охоронцем з парковки? — уточнила я.

— Ти просто зла! — вискнула Леся. — Ти не розумієш тонкої душевної організації! Я створена для творчості, для високих вібрацій! Я зараз проходжу марафон з пошуку жіночої енергії, мені не можна торкатися бруду, це заземлює мій фінансовий потік!

Вона ефектно змахнула руками, мабуть, намагаючись очистити мою «важку ауру», але зачепилася довгим рукавом своєї модної кофти за гілку старої груші. Тканина з тріском розійшлася, і Леся заверещала так, ніби її вкусила змія.

— Ой, здається, твій фінансовий потік трохи порвався, — прокоментувала я, повертаючись до роботи. — Нічого, це теж досвід.

Робота на ділянці закипіла, але в дуже дивному форматі. Вадим, обливаючись потом, копав землю під картоплю. Галина Петрівна, бурмочучи під ніс прокляття, які, мабуть, мали викликати на мою голову всі кари небесні, тицяла цибулю в грядку. Леся сиділа на ґанку і з трагічним виглядом розглядала дірку на рукаві.

А я сиділа в шезлонзі. Я працювала. Цифри на екрані складалися в чітку картину, мої клієнти отримували відповіді, а мій внутрішній спокій нарешті став монолітним.

— Олю! — не витримала свекруха через годину. — У тебе совість є? Ми тут спини гнемо, а ти навіть води не принесеш!

— Галино Петрівно, ми ж домовилися. Ви ділитеся своєю працею із землею, щоб потім поділитися врожаєм з Лесею. А я ділюся з вами тишею, щоб ви могли зосередитися на процесі. Це ж ідеальний обмін.

— Ти жорстока жінка! — видихнула вона, витираючи чоло тильним боком брудної руки. — Я твоїй мамі зателефоную! Скажу, кого вона виховала!

— Телефонуйте, — кивнула я. — Мама якраз вчора казала, що їй набридло слухати ваші скарги на життя, поки вона сама собі дає раду. Думаю, вона вас підтримає. Морально. Або порадить гарного масажиста для спини, коли ви закінчите з картоплею.

На обід Вадим прийшов з мозолями на руках. Він дивився на свої долоні так, ніби вони були чужі. Леся вийшла з хати з бутербродом, який я привезла з міста, але під моїм запитальним поглядом: «А це чий ресурс споживається?» — вона похлинулася і пішла доїдати в сад.

Увечері, коли сонце почало ховатися за лісом, зафарбовуючи небо в ніжні відтінки персика, я почала згортати свій «офіс». Свекруха сиділа на лавці, важко дихаючи. Вадим розпластався на траві, дивлячись у небо порожнім поглядом людини, яка щойно зрозуміла, що світ несправедливий.

— Ну що, непогано почали, — бадьоро сказала я, проходячи повз них до машини. — Завтра за планом помідори. Вадиме, ти за кермо не сідай, у тебе руки трусяться, ще в’їдеш кудись. Я поведу.

— Але це ж моя машина… — слабким голосом озвався він.

— Машина твоя, а безпека наша спільна, — я підкинула ключі в повітря і зловила їх. — Сідай, «директоре», довезу з вітерцем.

Я сіла за кермо, відчуваючи дивну легкість. Гнів зник. Образа на те, що моє лечо з’їли без дозволу, теж випарувалася. Залишилося лише чітке розуміння: більше ніхто не буде їхати на моїй спині, прикриваючись словами про «сім’ю».

— Оль, — тихо спитав Вадим, коли ми вже виїхали на трасу. — А може, ми реально купимо ті овочі восени на ринку? Ну його, той город. Спина розколюється.

Я подивилася на нього через дзеркало заднього виду. В його очах була надія маленького хлопчика, який хоче, щоб його забрали з продовженого дня в садочку.

— Подивимося, Вадику, — усміхнулася я, вмикаючи поворотник. — Все залежить від того, як ти засвоїш сьогоднішній урок. Запам’ятай: безкоштовні помідори бувають лише в тих, хто сам їх поливає. А в нашій родині тепер новий курс — на чесність.

Машина плавно несла нас у бік міста. Я знала, що вдома на мене чекає гаряча ванна і спокійний вечір. А наступного року я взагалі не поїду на дачу. Візьму маму, і ми поїдемо в Карпати. Нехай Галина Петрівна з Лесею самі вирощують свої «вітаміни» і шукають «енергію землі».

Виявилося, що сказати «ні» — це не боляче. Це звільняє. І це був найкращий початок літа в моєму житті.

Чи була я занадто різкою? Можливо. Але іноді, щоб вилікувати задавнену хворобу під назвою «сімейне паразитування», потрібні радикальні методи. І знаєте що? Мені зовсім не соромно.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.