— Галино, ми ж одна родина, хіба ні? Ти мусиш усвідомити, що зараз інтереси нашої родини — понад усе!
Ніна стояла посеред вітальні, розкинувши руки так, наче намагалася привласнити кожен квадратний метр цієї світлої квартири на Оболоні.
Поруч із нею, переминаючись із ноги на ногу, стояв її дорослий син Матвій.
Він нервово крутив у руках новенький смартфон, постійно зиркаючи на панорамні вікна, що виходили на Дніпро.
— Родина, — Галина Іванівна повільно поставила важкий мідний чайник на конфорку. — Авжеж, ми родичі.
Минуло рівно пів року відтоді, як вона поховала свого Віктора.
Шість місяців самотності в цій затишній «двійці», де кожен куточок, кожна дрібничка дихали пам’яттю про чоловіка.
Його старі кімнатні капці досі стояли в передпокої — вона так і не наважилася заховати їх у шафу, бо здавалося, що разом із ними зникне останній теплий спогад про сорок років спільного щастя.
— Ось і чудово, що ми порозумілися! — Ніна важко опустилася на антикварний диван, який під її вагою видав тужливий скрип. — Тож ти й сама розумієш: це житло має лишитися у власності нашого роду. Віктор завжди про це мріяв, я впевнена.
— Власність? — Галина обернулася, витираючи руки об фартух. — Але ж я тут живу. Це мій дім.
— Та живи собі на здоров’я! Хто ж тебе виганяє? — Матвій нарешті відірвався від екрана телефону. — Просто треба залагодити юридичні формальності. Оформити дарчу на моє ім’я, розумієш? Щоб потім не бігати по судах і не платити зайвих податків.
— Яких ще судів? Навіщо це все зараз?
— Ой, Галко, ти як дитина! — Ніна махнула рукою, наче відганяла настирливу муху. — У твоєму віці здоров’я — річ примхлива. Не дай Боже щось трапиться, і квартира відійде державі або якимось далеким родичам із села, яких ми в очі не бачили. А так — усе буде офіційно закріплено за Матвієм. Чистий спокій.
Рудий кіт на ім’я Мурчик безшумно зіскочив із підвіконня і почав тертися об ноги Галини.
Вона нахилилася, відчуваючи під пальцями густу теплу шерсть.
Віктор приніс це мале створіння п’ять років тому, підібравши під дощем біля гаражного кооперативу.
Тоді вони довго сміялися, відмиваючи малого від мазуту.
— Я не зовсім розумію логіку, — тихо мовила Галина. — Навіщо підписувати дарчу, якщо я планую жити тут до останнього подиху?
— Галино, ну ти ж освічена жінка! — Ніна заговорила солодким, майже вкрадливим тоном, яким розмовляють із примхливими пацієнтами. — Це просто формальність. Папірець для страховки. Ти залишишся прописаною, матимеш право довічного проживання. Це суто для ладу в документах.
Чайник почав істерично свистіти.
Галина мовчки розлила заварку в тонкі порцелянові чашки, виставила на стіл домашнє вівсяне печиво.
Ніна з Матвієм з’явилися на порозі без жодного дзвінка, як вони часто робили останнім часом.
Після того, як Віктора не стало, ці родичі раптом перетворилися на найбільш «турботливих» людей у світі.
— Ми вже проконсультувалися з тямущим нотаріусом, — Матвій жадібно схопив печиво. — Справа десяти хвилин. Кілька підписів у реєстрі — і питання закрите назавжди.
— З яким саме нотаріусом? Ви щось вирішували за моєю спиною?
— Та просто знайомий фахівець. Він підготує ідеальну угоду, де твої права будуть захищені.
Галина присіла навпроти.
Її пенсія була скромною — ледь вистачало на ліки від тиску, комунальні платежі, що постійно зростали, та скромний кошик продуктів.
Ця квартира була її єдиною опорою. Їхнім із Віктором гніздечком, яке вони по цеглинці облаштовували все життя.
— Поміркуй над цим, — Ніна допила чай і підвелася, поправляючи дорогу сумку. — Ми заскочимо через тиждень, принесемо готові папери. Не будь впертою, це ж для твого блага. Ми допомагатимемо тобі весь час і тобі буде краще і легше жити.
Коли вхідні двері за ними зачинилися, Галина ще довго сиділа в сутінках кухні.
Мурчик застрибнув їй на коліна, вимагаючи ласки.
За вікном місто запалювало свої вогні, а в коридорі почувся знайомий шурхіт.
Це сусідка, пані Валентина, поверталася з вечірньої прогулянки.
— Валю! Валентино Петрівно! — Галина визирнула на сходи. — Зайдіть до мене на хвилину, якщо не поспішаєте.
Валентина Петрівна була жінкою загартованою.
Колишній державний реєстратор, вона пішла на відпочинок лише кілька років тому.
Вони часто чаювали разом, обговорюючи серіали чи ціни на ринку.
— Що трапилося, дорогенька? Ти наче привида побачила, — Валентина занепокоєно глянула на зблідлу подругу.
— Та от, — Галина налила свіжого чаю. — Родичі Віктора знову приходили. Наполягають, щоб я переписала на них квартиру. Кажуть, треба оформити договір дарування просто зараз.
Валентина відставила чашку так різко, що аж ложечка задзвеніла.
— Дарчу? На Матвія?
— Так. Кажуть, це просто для безпеки, щоб житло не відійшло державі. Обіцяють, що я житиму тут до останніх днів, а вони наиомість мені дуже допомагатимуть в усьому, і ніхто мене не чіпатиме.
— Галю, — Валентина взяла подругу за руку. — Ти хоч розумієш, що означає дарча в нашому реальному світі? Як тільки нотаріус внесе запис до реєстру, ти перестанеш бути власницею. Твоя квартира стане власністю Матвія. Того ж дня він зможе її заставити в банк, продати або просто виставити тебе за поріг. І жодні обіцянки «довічного проживання» в суді не допоможуть, якщо вони захочуть позбутися зайвого тягаря.
— Але вони ж присягаються, що це лише формальність.
— Галю, я тридцять років бачила ці «формальності». Скільки стареньких опинилися в притулках або в халупах за містом через таку довірливість! Подарувати квартиру — це фактично підписати собі вирок на виселення за першої ж потреби нового господаря.
В душі Галини оселився холодний, липкий страх.
Наступні дні перетворилися на справжню операцію. Ніна дзвонила щоранку.
То цікавилася тиском, то пропонувала привезти домашнього сиру, а потім, наче між іншим, запитувала: «Ну що, ти вже підготувала паспортні дані для паперів?»
— Ніно, я от думаю, а навіщо нам поспішати? — запитала Галина під час чергової розмови.
— Галко, ну не починай! Ми ж усе обговорили. Треба робити, поки є можливість. Віктор би ніколи не пробачив нам таку недбалість.
— Квартира нікуди не дінеться. Я почуваюся цілком нормально.
— Ой, сьогодні нормально, а завтра, — Ніна зробила багатозначну паузу. — Коротше, ми в суботу приїдемо. З нами буде юрист, він усе розкладе по поличках, щоб ти не сумнівалася.
У суботу Галина заздалегідь запросила Валентину Петрівну побути в сусідній кімнаті.
На всяк випадок.
Ніна та Матвій прийшли не самі.
З ними був чоловік у дорогому сірому костюмі з портфелем під пахвою.
— Знайомся, це пан Ігор, провідний адвокат, — представила гостя Ніна. — Він зараз пояснить тобі всі переваги нашої угоди.
Ігор розклав на кухонному столі стоси паперів, пахнучи офісним принтером і дорогим одеколоном.
— Шановна Галино Іванівно, договір дарування — це ідеальний інструмент. Таким чином ми уникаємо тривалої процедури спадкування. Після вашого відходу в інший світ, право власності автоматично переходить до Матвія без жодних черг та зайвих витрат.
— А якщо, припустимо, мені терміново знадобляться гроші? Наприклад, на складну операцію? Чи зможу я продати цю квартиру або взяти під неї позику?
Матвій мимоволі пирхнув:
— Яка позика? Після підписання ти вже не господарка тут!
— Матвію, замовкни! — Ніна різко обірвала сина. — Галю, ну навіщо тобі такі думки? Ти тут житимеш, ми про все подбаємо. Ми ж сім’я, ми тебе не кинемо в біді. Ми тобі допоможемо грошима, якщо буде така потреба.
Галина подивилася на розкладені документи. Потім перевела погляд на Матвія, який уже витягнув дорогу ручку і нетерпляче постукував нею по столу.
— Ні, — ледь чутно, але твердо промовила вона.
— Що ти сказала? — Ніна здивовано примружилася.
— Я не буду нічого підписувати. Квартира залишиться моєю до кінця.
— Галино, ти що, з глузду з’їхала?! — Ніна підхопилася з місця, наче її вжалила оса. — Ми ж про все домовилися!
— Ви за мене все вирішили, Ніно. А я маю право на власну думку.
— Та ти хоч розумієш, скільки ми часу на це вбили?! — Матвій розгнівався. — Ми юристу заплатили за консультації! Ми документи збирали! Ти що, знущаєшся з нас?
— Це ваші витрати, яких я не просила, — Галина повільно встала. — Будь ласка, йдіть. Мені треба відпочити.
— Як це «йдіть»?! — обличчя Ніни налилося буряковим кольором. — Ти що про себе уявила? Мій брат тебе, сіру мишу, з провінції витягнув! Ти в цьому місті ніхто була, без нього б і далі в гуртожитку жила! А тепер ти нас, його рідину свого чоловіка, за поріг виставляєш?!
— Ніно, заспокойся.
— Не буду я заспокоюватися! Правду скажу! Ти йому навіть спадкоємця не дала, все життя тільки на готовенькому жила! Він на трьох роботах гарував, щоб цю квартиру викупити, а ти тепер права качаєш?!
Матвій підхопив тон матері:
— Старість на носі, а вона тримається за стіни! Доживатимеш у самотності, квартира дістанеться чужим людям або державі! Ти ще пошкодуєш про це рішення!
— Геть із мого дому! — Галина з останніх сил відчинила вхідні двері. — Негайно! Щоб я вас тут більше не бачила!
— Приповзеш ще! — Ніна схопила свою сумку, ледь не збивши з ніг Валентину Петрівну, яка виринула з коридору. — Ти нам ще за все відповіси!
Двері з гуркотом зачинилися.
Галина притулилася до холодної стіни, відчуваючи, як ноги стають ватяними, а серце вистрибує. Валентина Петрівна мовчки обняла подругу за плечі.
— Ти молодець, Галю. Вистояла. Це було важко, але ти все зробила правильно.
Минув тиждень. Галина Іванівна, порадившись із Валентиною, пішла до державного нотаріуса. Вона не стала чекати, поки родичі вигадають новий план.
Вона склала офіційний заповіт.
Квартиру після того, як її не стане Галина вирішила залишити великому міському притулку для тварин.
Мурчик сидів у неї на руках, поки нотаріус скріплював документи печаткою.
Галина знала: ці стіни, за які Віктор справді віддав стільки сил, допоможуть сотням таких самих покинутих істот, яким колись був її кіт.
Ніна дізналася про це через місяць через спільних знайомих.
Вона знову прилетіла до будинку Галини, цього разу з букетом дешевих хризантем і тортом «Київський», намагаючись зобразити щире каяття.
Але Галина навіть не відімкнула замок.
— Ми поговоримо через домофон, Ніно, — її голос звучав напрочуд спокійно. — Мені більше нічого тобі сказати. Ваша турбота закінчилася там, де почався ваш апетит на мої квадратні метри.
— Галю, ну не будь нерозумною! — заверещала Ніна на весь під’їзд. — Який притулок? Які коти?! Ти зрадила пам’ять Віктора!
— Віктор любив тварин більше, ніж жадібних людей, — відповіла Галина і натиснула кнопку вимкнення.
Увечері вона сиділа на кухні з пані Валентиною.
Мурчик грівся в останніх променях призахідного сонця на підвіконні.
— Знаєш, Валю, — Галина повільно мішала цукор у чаї, — а я тільки зараз, через пів року, вперше відчула, що я справді господиня в цьому домі. І в своєму житті також.
— Ти і є господиня, мила, — Валентина посміхнулася. — І тепер це назавжди.
Галина гладила кота і вперше після відходу чоловіка посміхалася щиро, без гіркоти.
Вона захистила свою пам’ять, свій простір і свою гідність. Квартира належала їй.
Життя належало їй. І жоден «ефективний менеджер» чи «турботлива родичка» більше не мали над нею влади.
Але чи вірно вчинила жінка? Хто догляне її на старості років? Чи не варто було знайти знайомих людей, які б доглянули її за квартиру?
Як же бути тепер?
Фото ілюстративне.
