— Галино Іванівно, ви знову за своє? Скільки можна повторювати: у нас тут свій порядок, і не треба тут робити все, що хочете ви!
Матвій стояв біля кухонного столу, схрестивши руки.
Його голос був сухим, наче шелест старого паперу.
Він демонстративно взяв ганчірку і почав люто терти поверхню столу, яку я щойно відполірувала до дзеркального блиску.
Ганчірка в моїх руках ще пахла лимонним мийним засобом, а я заціпеніла посеред кухні, почуваючись нашкодилою школяркою.
— Вибач, Матвію, я просто хотіла зробити як краще, щоб тобі було приємно вранці зайти на чисту кухню.
— Краще? — він видав короткий, зневажливий смішок, кинувши ганчірку в раковину так, ніби вона була чимось брудним. — Ви щоразу перекладаєте спеції та посуд! Інна потім витрачає купу часу, щоб знайти банальну сіль. Ви дезорієнтуєте нас у власному домі.
Я відчула гіркий клубок, що підкотився до горла.
Три тижні тому донька дзвонила мені серед ночі, ридаючи в слухавку.
«Мамо, я більше не можу! Мала плаче цілодобово, Сашко постійно вимагає уваги, а Матвій на роботі з ранку до ночі. Я просто згораю, допоможи!»
І я поїхала. Не роздумуючи ні секунди.
Взяла відпустку за власний кошт у крамниці біля дому, де підробляю на касі після виходу на пенсію.
Зібрала сумку за годину, напекла в дорогу пиріжків і помчала на інший кінець країни, щоб врятувати свою дитину.
А тепер я стою в цій стерильній, сучасній кухні й слухаю лекцію про те, як неправильно я тримаю ганчірку.
— Матвію, ну чого ти знову починаєш? — до кімнати увійшла Інна. На руках у неї вередувала маленька Софійка. Проте голос доньки був якимось дивно відстороненим, немов вона читала нудну інструкцію. — Мама просто хотіла допомогти.
— Допомога має бути доречною, а не створювати додатковий хаос, — Матвій налив собі кави з величезної, блискучої кавомашини, яка займала пів столу. — У нас є певний графік і регламент побуту. А Галина Іванівна його систематично ігнорує.
«Галина Іванівна». Він завжди звертався до мене на «ви» і за ім’ям-по батькові.
Але в цьому не було поваги.
Тільки холодна, непробивна дистанція.
Наче я була не рідною матір’ю його дружини, а найманою прибиральницею, яка погано виконує свої обов’язки.
— Мамо, і справді, — Інна почала гойдати немовля, навіть не піднявши на мене очей. — Наступного разу краще запитай у Матвія, де лежать шухляди для столових приборів. Не треба ініціативи.
Я кивнула, хоча в грудях щось боляче кольнуло.
Запитувати?
Та я вже власну тінь боюся в цьому домі!
Кожен мій крок супроводжується важким зітханням зятя або повчальним поглядом доньки.
— До речі, — Матвій відсьорбнув кави й поморщився, — ви знову принесли не те молоко. Я ж чітко сказав: тільки органічне, безлактозне, у скляній пляшці.
— Синочку, але ж у нашому «Сільпо» його не було.
— Значить, треба було зайти в «Еко-лавку» на сусідній вулиці! — відрізав він. — Тепер це молоко просто стоятиме в холодильнику, поки не скисне. Гроші на вітер.
Я промовчала.
Хоча хотілося крикнути, що я обійшла п’ять магазинів під холодним дощем, що в мене гудуть ноги від важких пакунків, і що на мою скромну пенсію це молоко коштує стільки, скільки я витрачаю на продукти за два дні.
Але я лише сумно глянула на нього.
Ближче до обіду я вирішила приготувати те, що мій п’ятирічний онук Сашко любить найбільше на світі — домашні вареники з вишнями.
Раніше, коли вони приїжджали до мене в гості, він міг з’їсти цілу макітру, щедро поливаючи їх сметаною.
Я ліпила кожен вареничок, наче маленьке диво, тонко розкачуючи тісто.
Мені так хотілося хоча б на мить побачити радість у його очах.
— Бабусю! — Сашко влетів у кухню, весело вдихаючи повітря. — Це вареники?! Справжні?!
— Так, сонечко, — я нарешті щиро посміхнулася, відчуваючи, що хоч комусь у цьому домі потрібна. — Зараз закиплять, і будемо ласувати.
— Не будемо, — голос Матвія, що з’явився за спиною дитини, був наче крижаний душ. — Сашку, марш до кімнати мити руки. Обід буде іншим.
— Але тату.
— Сашко! — Матвій суворо глянув на сина. — Ніяких сперечань. Ми перейшли на систему здорового харчування. Борошняне і солодке — під забороною.
Дитина похнюпилася і побрела до ванної, ледь стримуючи сльози.
Матвій розвернувся до мене, і в його погляді не було ні краплі тепла.
— Галино Іванівно, ви хочете зіпсувати дитині обмін речовин? Ви подивіться на нього — він і так занадто масивний для свого віку. Ми з Інною вирішили: ніяких «бабусиних» делікатесів.
— Матвійчику, але ж це натуральне, ягоди з власного саду, борошно вищого ґатунку, — я намагалася знайти бодай якусь зачіпку для діалогу. — Він так просив минулого разу.
— Минулий раз залишився в минулому, — він зняв каструлю з плити. — Тепер ми їмо цільнозернові каші та парові овочі. Якщо ви хочете годувати його сміттям — робіть це десь інде, але не в нашій родині.
Я подивилася на Інну.
Вона стояла біля одвірка, втомлено притулившись до стіни.
— Мамо, справді, — тихо сказала вона. — Сашкові варто контролювати вагу. Матвій правий, ми повинні бути послідовними. Не роби з нас ворогів.
Я дивилася на свою єдину доньку.
На ту саму дівчинку, заради якої п’ять років тому я продала свою простору двокімнатну квартиру в центрі.
Я віддала їм кожну копійку на перший внесок, щоб вони мали це житло, ці високі стелі й панорамні вікна.
А сама переїхала в орендовану однокімнатну квартиру на околиці міста, де взимку на підвіконні іній, а з крана тече руда вода.
Я зробила це з любов’ю, не просячи нічого натомість.
І ось тепер ця донька стоїть і каже, що мої вареники — це зло.
— Добре, — я вимкнула газ. Руки злегка затремтіли. — Я не знала про нові правила.
— Саме тому, Галино Іванівно, — Матвій поставив каструлю в мийку, — спочатку треба узгоджувати меню з господарями, а не займатися самодіяльністю.
Сашко сховався у дитячій.
А я залишилася стояти біля плити, дивлячись на сотню вареників, які ліпила з самого ранку, вставши о шостій годині, щоб встигнути до сніданку.
— Мам, тільки не ображайся, — Інна підійшла пізніше, швидко торкнувшись мого плеча. — Ми просто дбаємо про здоров’я. Ти ж розумієш?
Я розуміла. Я все чудово розуміла.
Розуміла, що в цій великій квартирі, яку допомогли купити мої гроші, я — випадкова гостя без права голосу.
Що моя думка тут важить менше, ніж колір серветок на столі.
Я розуміла, що вже три тижні сплю на старій розкладачці в дитячій кімнаті, хоча поруч є прекрасна гостьова спальня з м’яким ліжком.
Але там — «робочий кабінет Матвія», і мені туди заходити заборонено, навіть щоб просто прибрати пил.
Я розуміла, що безкоштовно працюю тут кухаркою, нянькою та прибиральницею, а у відповідь отримую лише перелік претензій.
— Розумію, — ледь чутно відповіла я.
Ніч прийшла довга і важка.
Розкладачка скрипіла при кожному моєму подиху, віддаючи болем у спині.
У сусідній кімнаті заплакала Софійка, але я не рушила з місця.
Я знала — підходити не можна.
«У вас непевні рухи, ви можете її впустити», — заявив Матвій минулого четверга, коли я хотіла заколисати внучку.
Мені лише п’ятдесят вісім. Мої рухи впевнені, а серце сповнене любові.
Але я більше не торкаюся дитини без дозволу.
Я лежала в темряві, дивлячись на стелю, і в голові пульсувало одне-єдине запитання: що я тут роблю?
Навіщо я приїхала туди, де мене терплять лише як безкоштовний ресурс?
І найстрашніше — як мені повернутися в ту холодну однокімнатку, знаючи, що моя донька стала копією свого чоловіка?
Сіре київське небо низько нависло над багатоповерхівками, обіцяючи затяжну мжичку.
Я прокинулася ще до того, як спрацював будильник на телефоні Матвія.
Усе після ночі на розкладачці нагадувало стару розстроєну віолончель — кожен суглоб давав знати про себе, протестуючи проти такого «відпочинку».
Я тихо, наче тінь, прослизнула на кухню.
Хотілося просто випити чаю в тиші, поки господарі дому ще бачили сни про свої ідеальні графіки.
Проте спокою не було. На стільниці лежала роздрукована таблиця — черговий «план розвитку» для Сашка, де кожна хвилина його життя була розписана між ментальною арифметикою, англійською та заняттями з постави.
Моє ім’я в цьому списку фігурувало лише в графі «супровід до гуртків».
— О, ви вже на ногах, Галино Іванівно? — Матвій з’явився на порозі кухні, застібаючи ґудзики на ідеально випрасуваній сорочці. — До речі, про вчорашні вареники. Я їх викинув. Не треба було залишати їх у холодильнику, вони займали місце для коктейлів.
Слова були ці важкими.
Ті самі вареники, на які я витратила стільки сил і любові, просто опинилися в сміттєвому баку. Навіть не запропоновані сусідам, навіть не залишені для мене.
— Матвію, це було марнотратство, — я намагалася, щоб мій голос не тремтів. — Там були домашні ягоди. Можна було хоча б запитати мене.
— Я власник цього дому, і я вирішую, що в ньому є харчовим сміттям, а що — ні, — він навіть не глянув у мій бік, налаштовуючи свою кавомашину. — Сьогодні у вас за планом Сашко. О п’ятнадцятій заберете з садочка, о шістнадцятій він має бути на гімнастиці. І будь ласка, не купуйте йому дорогою ніяких булочок. Я перевірю історію вашої картки, яку я вам дав для витрат.
Я відчула, як усередині щось остаточно обірвалося.
Тонка нитка терпіння, яка тримала мене в цьому домі, просто не витримала ваги його пихи.
— Матвію, я не приїхала сюди бути твоєю підлеглою, — сказала я, повільно ставлячи чашку на стіл.
Він нарешті обернувся. Його брови здивовано злетіли вгору.
— Ви приїхали допомагати доньці. А допомагати — означає виконувати вказівки тих, хто знає краще. Якщо вас щось не влаштовує, ви завжди можете повернутися до своєї орендованої квартири. Хоча, здається, там зараз проблеми з опаленням, чи не так?
Це чути було важко.
Він знав про моє скрутне становище, бо сам же наполягав на продажу моєї оселі п’ять років тому.
Інна вийшла на кухню пізніше, коли Матвій уже пішов до кабінету на онлайн-нараду.
Вона виглядала блідою, з темними колами під очима.
Софійка нарешті заснула, і в домі запала та напружена тиша, яка буває лише в місцях, де люди перестали чути одне одного.
— Мамо, зроби мені кави, будь ласка, — прошепотіла Інна, сідаючи за стіл.
Я мовчки виконала прохання. Дивлячись на спину своєї доньки, я згадувала ту маленьку дівчинку, яка колись бігла до мене зі збитими колінами, знаючи, що мама завжди зцілить і захистить.
Куди поділася та душевна близькість?
Чому вона дозволила цьому чоловікові звести між нами стіну з безлактозного молока та заборон?
— Інно, нам треба поговорити, — я сіла навпроти неї.
— Мамо, якщо ти знову про Матвія, то не треба. Він просто хоче, щоб усе було професійно. Він ефективний менеджер, і в сім’ї теж.
— Ефективний менеджер? — я гірко всміхнулася. — Інно, він знищує твою особистість. Ти стала тінню в його ідеальному домі. Ти навіть не сперечаєшся, коли він ображає мене чи доводить до сліз Сашка.
— Він не ображає! Він виховує! — Інна раптом спалахнула, але в її голосі було більше відчаю, ніж впевненості. — Ти просто не розумієш сучасних стандартів. Ти звикла до того старогоо «аби було», а ми хочемо якості!
— Якості чого? Життя? — я нахилилася ближче. — А хіба якість життя — це коли твоя мати спить на розкладачці, а її працю викидають у смітник? Хіба якість — це коли дитина боїться власного батька через вареник?
Інна відвела очі.
Її руки, що стискали чашку, злегка тремтіли.
— Матвій каже, що ти занадто емоційна. Що це вікове.
Це було занадто. Вікове.
Моя любов, моя жертовність, моє бажання допомогти — все це списали на старечу слабкість.
День пройшов як у тумані. Я забирала Сашка з садочка, і ми йшли через парк.
Хлопчик мовчав, міцно тримаючи мене за руку.
Зазвичай він базікав без упину, а тепер лише озирався на ятки з морозивом, як на щось заборонене і небезпечне.
— Бабусю, а тато дізнається, якщо ми просто подивимося на голубів? — тихо запитав він.
— Ні, сонечко. Голуби — це не шкідливо.
Ми постояли кілька хвилин біля фонтану.
Я дивилася на свого онука і бачила в ньому маленького хлопчика, який залежав від великих амбіцій його батька.
Коли ми повернулися додому, Матвій уже був у коридорі. Він перевіряв взуття — чи достатньо воно чисте.
— Ви запізнилися на сім хвилин, — холодно зауважив він, дивлячись на годинник. — Гімнастика починається через сорок хвилин. Ви встигнете?
— Ми встигнемо, Матвію. Але спочатку я хочу дещо забрати з твоєї гостьової кімнати.
— З мого кабінету? — він примружився. — Що саме?
— Свою гідність, — відповіла я, проходячи повз нього.
Я зайшла в дитячу, склала розкладачку і притулила її до стіни.
Мої речі вже були зібрані в сумку. Я приготувала їх ще вдень, поки Сашко був у садку.
— Що це означає? — Інна вибігла з вітальні, почувши шум.
— Це означає, що моя місія тут закінчена, — я почала взуватися. — Ви хотіли допомоги, але вам не потрібна допомога. Вам потрібен персонал, який мовчить. А я — твоя мати, Інно. Я не можу бути персоналом.
— Мамо, ти не можеш зараз поїхати! У Матвія завтра відрядження, мені не буде з ким залишити дітей! — в голосі доньки почувся справжній переляк.
Не жаль за мною, а страх за власний комфорт.
— Твій ефективний менеджер обов’язково щось придумає, — я застебнула блискавку на сумці. — У нього ж є графіки, регламенти та «Еко-лавки». Нехай знайде там няню з погодинною оплатою.
Матвій стояв у дверях, схрестивши руки.
На його обличчі не здригнувся жоден м’яз.
— Ви робите помилку, Галино Іванівно. Ви ж знаєте, що ми більше не попросимо вас приїхати. Це квиток в один кінець.
— Я дуже на це сподіваюся, Матвію, — я подивилася йому прямо в очі. — Бо цей квиток веде мене туди, де мене не будуть перевіряти на «ефективність».
Я підійшла до Сашка, який стояв за диваном, дивлячись на дорослих, які сперечалися.
Присіла біля нього і міцно обняла.
— Бабуся завжди любить тебе, пам’ятай це. Коли ти виростеш, ти знайдеш дорогу до мого дому. Там завжди будуть вареники. Навіть якщо твій тато буде проти.
Інна плакала, притулившись до стіни, але не зробила жодного кроку, щоб мене зупинити.
Вона дивилася на Матвія, чекаючи його реакції, його дозволу на почуття.
І це було найсумніше видовище в моєму житті.
Я вийшла з під’їзду в холодну київську мряку.
Сумка була важкою, але серце — легким, як ніколи. Я викликала таксі до вокзалу.
Вже в поїзді, під стукіт коліс, я дістала телефон.
Хотіла видалити номер Матвія, але натомість просто заблокувала його.
Потім написала повідомлення орендодавцю своєї холодної квартири:
«Олександре Васильовичу, я повертаюся. Купіть, будь ласка, обігрівач, я все оплачу».
Я їхала у свою самотність, у свою бідність, у свій холод.
Але я їхала додому.
Туди, де я — власниця свого життя.
Де мої руки не «трясуться», а створюють тепло.
Де молоко може бути звичайним, а любов — справжньою.
Мине час. Можливо, Інна зрозуміє, що стіни з нержавійки та ідеальні графіки не замінять маминих обіймів.
Можливо, Матвій колись наткнеться на старий рецепт вареників і відчує дивну порожнечу в районі серця.
А поки що я дивилася у вікно поїзда, де в темряві зникали вогні великого міста, і вперше за три тижні дихала на повні глегені.
Лише важко на душі було через одне: чому моя дитина стала чужою? Що я упустила? В чому завинила? Вона до заміжжя зовсім іншою була.
Що я можу зробити, щоб повернути свою дитину? Чи можу я розраховувати на неї у своїй старості?
І де житиму, коли не зможу заробити гроші на оренду квартири? Чи є тут вихід якийсь?
Фото ілюстративне.
