«Ніколи не купуйте квартиру на власні гроші, якщо плануєте виходити заміж, бо одного дня ваша свекруха вирішить, що це — її законний пансіонат», — саме з цієї думки починався кожен ранок Насті протягом останнього місяця.
— Ти серйозно, Настю? — Галина Іванівна поправила окуляри й подивилася на невістку з таким щирим докором, ніби та щойно відмовилася поділитися останньою хлібиною в голодний рік. — Ми ж одна велика родина! У нас так заведено: де один, там і всі.
Настя відчувала, як усередині все натягується, наче струна, яка ось-ось лопне. Вона зробила глибокий вдих, намагаючись не видати свого роздратування. Ця розмова не була раптовою. Вона висіла в повітрі, як важка грозова хмара, ще з того часу, коли Галина Іванівна вперше «випадково» забула в них свій халат і капці.
— Галино Іванівно, я дуже ціную нашу родину, — Настя намагалася, щоб її голос звучав максимально м’яко, як радять у книжках із психології. — Але давайте будемо чесними. Ця квартира — це не просто дах над головою. Це результат моїх десяти років роботи без відпусток. Я збирала на неї ще тоді, коли ми з Вітею навіть не були знайомі. Документи оформлені на мене, і це мій особистий простір.
Свекруха, не чекаючи запрошення, пройшла до передпокою. Вона зняла своє добротне пальто і звичним рухом повісила його на вішалку — саме на те місце, де зазвичай висіла куртка Насті. У її рухах було стільки впевненості, що на мить здалося, ніби це Настя прийшла до неї в гості й поводиться якось не так.
— Ну то й що, що до весілля? — Галина Іванівна розгладила хустку на шиї. — Ви ж тепер — одне ціле. Подружжя. У Біблії сказано, що чоловік і дружина — одна плоть. То хіба майно може бути нарізно? А ми з батьком у тій старій панельці просто доживаємо віку. Дах тече так, що ми каструлі ставимо, ліфт тиждень не працює, а батькові з його ногами на п’ятий поверх… Вітя сам каже, що серце в нього крається за нас.
Вітя. Звісно, Вітя. Настя любила свого чоловіка за його доброту, за те, що він ніколи не проходив повз покинуте кошеня, і за те, як він вмів слухати. Але ця сама доброта мала й інший бік — він зовсім не вмів говорити «ні» своїй матері. Для нього вона була святою жінкою, яка виховала його одна в непрості часи, відмовляючи собі в кожному шматку хліба.
Коли батьки Віті почали скаржитися на проблеми з будинком, він спочатку просто співчував. Потім почав натякати: «Настю, а ти бачила, як мама постаріла? Їй так важко там самій за татом доглядати». А потім ці натяки перетворилися на впевненість: переїзд батьків — це єдиний правильний вихід.
— Мамі важко, тато хворіє, а в нас три кімнати! — переконував він дружину вчора за вечерею. — Навіщо нам стільки місця для двох? А так і вони під наглядом, і мама тобі з господарством допоможе. Ти ж вічно на роботі, а так — прийдеш, і борщ теплий, і прибрано.
Настя тоді лише мовчки стиснула зуби. Вона не хотіла, щоб хтось господарював на її кухні. Вона любила свій порядок, свої ранкові ритуали з кавою в повній тиші й те, що після роботи могла просто впасти на диван, не вислуховуючи порад про те, як правильно прати Вітині сорочки.
Але Галина Іванівна діяла стратегічно. Спочатку в квартирі з’явилася її розсада на підвіконні, потім — коробка з «дуже потрібним» посудом, який не поміщався у старій квартирі. А тепер виявилося, що батьки вже виставили своє житло на продаж.
— Галино Іванівно, — Настя сіла на стілець навпроти свекрухи, яка вже зручно вмостилася на пуфику. — Ми з Вітею можемо допомогти вам із ремонтом. Можемо знайти майстрів, щоб перекрили дах. Можемо навіть почати шукати варіант для обміну на квартиру в новому будинку з ліфтом. Ми підтримаємо вас грошима, скільки зможемо. Але жити разом… це зруйнує наші стосунки. Я це знаю.
Обличчя Галини Іванівни вмить змінилося. Енергійна жінка зникла, а замість неї з’явилася втомлена, ображена мати.
— Настусю, мила, — її голос затремтів. — Я ж не чужа. Я мама твого чоловіка. Я ж тебе як рідну прийняла, ні слова поганого не сказала, коли ви вирішили розписатися без гучного весілля. Я думала, ти мені як донька станеш. А виходить, ти мене просто терпиш?
Насті стало ніяково. Галина Іванівна справді була непоганою жінкою. Вона не була злою чи підступною. Вона просто щиро вірила, що сім’я — це такий великий вулик, де немає «твого» і «мого», а є тільки «наше». Але для Насті, яка виросла в зовсім інших умовах і звикла покладатися лише на себе, така філософія була загрозою.
— Я не «терплю», я просто захищаю наш із Вітею шлюб, — тихо відповіла Настя. — Ця квартира — моя зона комфорту. Тут я відпочиваю.
— Незалежність… — Галина Іванівна зітхнула й похитала головою. — Зараз усі молоді про цю незалежність кажуть. А що сім’я? Сім’я – це коли разом, коли діляться всім. Вітя згоден, він мені сьогодні зранку дзвонив, сказав: «Мамо, не хвилюйся, ми все владнаємо».
Ці слова пропекли Настю зсередини. Вітя знову вирішив усе за її спиною, пообіцявши те, що йому не належало.
Коли Вітя прийшов додому, він одразу відчув, що атмосфера в квартирі наелектризована. Настя мовчки готувала вечерю, не обертаючись.
— Мама дзвонила, — почав він прямо з порога, знімаючи куртку. — Каже, ти знову за своє. Настю, ну чому ти така вперта? Ну що зміниться, якщо вони будуть жити в тій дальній кімнаті? Ми її все одно не використовуємо.
— Зміниться все, Вітю, — вона повернулася до нього, тримаючи в руці ножа, яким щойно різала хліб. — Зміниться запах у домі. Зміниться те, як ми спілкуємося. Я не зможу ходити у своїй хаті так, як мені зручно. Я буду відчувати себе гостею у власній квартирі.
— Ти перебільшуєш, — Вітя сів за стіл. — Мама буде допомагати! Вона ж професійна господиня. А коли в нас діти будуть? Ти уявляєш, як це круто — мати бабусю під боком?
— Вітю, я не хочу «професійну господиню» у себе вдома. Я сама господиня. І діти — це наше з тобою питання, а не твоєї мами.
Вітя відсунув тарілку, так і не почавши їсти. Його обличчя налилося фарбою.
— Ти просто егоїстка, Насте. Ти думаєш тільки про свій комфорт, про свої «межі». А те, що мої батьки в небезпеці, що мама плаче вечорами — тобі байдуже. Яка ж ти дружина після цього?
Це було боляче. Настя пішла в спальню, зачинилася і весь вечір слухала, як Вітя на кухні розмовляє по телефону з мамою, заспокоюючи її. Вона розуміла: проти неї виступив єдиний фронт.
Наступного дня Настя вирішила, що емоції тут не допоможуть. Вона подзвонила своїй давній подрузі Ользі, яка працювала юристом. Вони зустрілися в невеликій кав’ярні.
— Слухай, Настю, ситуація класична, — Ольга гортала документи, які Настя принесла з собою. — По закону вони не мають жодного права. Квартира придбана до шлюбу — це твоя особиста власність. Навіть якщо Вітя там прописаний, це не дає йому права власності. Але є одне «але».
— Яке? — Настя напружилася.
— Якщо вони доведуть, що під час шлюбу ви робили значний ремонт або перепланування за спільні кошти, що суттєво збільшило вартість квартири, суд може визнати її спільною власністю. Або принаймні виділити Віті частку.
Настя згадала, як минулого року вони переклеювали шпалери й купували нову сантехніку. Гроші брали із «сімейної каси», куди Настя клала вдвічі більше за Вітю.
— Але це ж дрібниці, а не капітальний ремонт! — вигукнула вона.
— Для тебе — дрібниці, а для досвідченого адвоката — зачіпка, — Ольга зітхнула. — Бережи всі чеки, виписки з банку, де видно, хто і скільки платив. І головне — не підписуй жодних паперів про дарування частки чи щось подібне, як би тебе не просили.
Минув тиждень. Вітя став холодним, майже не розмовляв із Настею. А одного вечора він приніс папір, від якого в Насті потемніло в очах.
— Що це? — вона дивилася на роздруківку.
— Це позов, Настю, — Вітя говорив тихим, чужим голосом. — Мама проконсультувалася. Ми хочемо через суд визнати квартиру спільною власністю. Вона каже, що так буде чесно. Що ми ж родина, і я маю право на захист, якщо ти раптом вирішиш мене вигнати.
Настя відчула, як її світ валиться. Людина, якій вона довіряла, з якою мріяла про дітей, вирішила судитися з нею за її ж майно.
— Вітю… ти розумієш, що ти робиш? — її голос здригнувся. — Ти ж руйнуєш усе, що в нас було.
— Це ти руйнуєш, своєю жадібністю! — вигукнув він. — Мамі ніде жити, а ти за ці метри тримаєшся, як за золото! Ми просто хочемо, щоб усе було по закону.
Засідання було призначено через місяць. Весь цей час вони жили як сусіди в комуналці. Галина Іванівна більше не приходила, але Настя знала — вона за лаштунками керує процесом.
У залі суду свекруха виглядала як жертва: у скромній темній сукні, з хусточкою в руках. Її адвокат довго розповідав про «спільний побут», про те, як Вітя вкладав усю свою зарплату в облаштування «сімейного гнізда», поки Настя накопичувала гроші на власних рахунках.
Але в Насті була Ольга. Вона спокійно надала виписки з банків за останні три роки.
— Шановний суд, — говорила Ольга. — Згідно з документами, дохід Насті у два з половиною рази перевищує дохід її чоловіка. Всі основні платежі за іпотеку, яку вона закрила достроково вже в шлюбі, здійснювалися з її особистого рахунку, куди надходили кошти від її премій. Ремонт, про який каже позивач, був суто косметичним і не збільшив ринкову вартість квартири настільки, щоб це давало підстави для зміни статусу майна.
А потім сталося те, чого Галина Іванівна не передбачила. Суддя попросила надати документи на продаж старої квартири батьків.
— Позивач стверджує, що йому ніде жити, — зауважила суддя. — Але згідно з реєстром, квартира за адресою… — вона назвала адресу батьків, — не виставлена на продаж. Більше того, на неї щойно було оформлено договір оренди.
Настя подивилася на Вітю. Його очі розширилися.
— Мам? — прошепотів він. — Ти ж казала, ви її продаєте…
Галина Іванівна почервоніла. Вона не очікувала, що суд буде перевіряти такі деталі. Виявилося, що вона зовсім не планувала продавати своє житло. Вона хотіла здавати його, отримуючи додатковий дохід, а сама — жити в комфорті у Насті, контролюючи життя сина.
Суд, звісно, відмовив у позові. Але це вже не мало значення. Коли вони вийшли із залу, Вітя намагався підійти до Насті, але вона просто пройшла повз.
— Настю, чекай! — наздогнав він її на вулиці. — Я не знав… Мама сказала, що це просто формальність…
— Ти не знав, Вітю? Ти не знав, що твоя мати хоче зробити мене безправною у моєму домі? Ти не знав, що вона брехала про продаж квартири? — Настя зупинилася і подивилася йому прямо в очі. — Ти вибрав її сторону, не перевіривши нічого. Ти пішов проти мене з адвокатом.
— Я просто хотів як краще для всіх! — він намагався взяти її за руку, але вона відсторонилася.
— «Як краще для всіх» зазвичай означає «як зручно твоїй мамі». Вітю, я подаю на розлучення.
Розлучення тривало недовго. Оскільки дітей не було, а майно було чітко розділене ще до суду, справу закрили за два місяці. Вітя переїхав назад до батьків. Галина Іванівна ще кілька разів намагалася дзвонити Насті, розповідаючи, що «Вітя дуже страждає», але Настя просто заблокувала номер.
Вона залишилася одна у своїй великій, світлій квартирі. Спочатку було порожньо й тихо. Але поступово ця тиша стала її ліками. Вона перефарбувала стіни в той колір, який подобався тільки їй. Вона купила той посуд, про який мріяла.
Якось увечері, сидячи на кухні з чашкою кави, вона згадала слова Галини Іванівни: «Сім’я — це коли діляться всім».
— Ні, — прошепотіла Настя до самої себе. — Сім’я — це коли поважають одне одного. А все інше — це просто маніпуляція.
Минуло півроку. Настя знову почала посміхатися. Її блог, про який колись Вітя казав, що це «марна трата часу», почав приносити реальний дохід. Вона написала серію постів про те, як важливо захищати свої особисті кордони, і отримала тисячі відгуків від жінок, які опинилися в подібних ситуаціях.
Одного разу в супермаркеті вона випадково побачила Вітю. Він виглядав втомленим, ніс важкі сумки з продуктами, а поруч ішла Галина Іванівна, щось палко йому доводячи й вказуючи на цінники. Вітя просто мовчки кивав, дивлячись у підлогу.
Настя відвернулася і пішла до каси. У неї не було ні злості, ні жалю. Тільки глибоке відчуття свободи.
Вона вийшла на вулицю, де вже починалася весна. Попереду було ціле життя, де більше не було місця для чужих планів на її долю.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
