— Іринко, ти не підкажеш телефон вашого майстра? У мене біля ґанку дошка просіла, — почула я в слухавці бадьорий голос свекрухи. — Богдан казав, ви свій ремонт поки що поставили на паузу. Може, він би в суботу заскочив? Я за все розрахуюся.
Я стояла посеред будівельного відділу, де ми ще вчора обирали кахель для ванної кімнати. Консультант саме поклав рахунок біля моєї сумки. Я притиснула ліктем важкий зразок плитки до боку, щоб перехопити телефон зручніше.
— Галино Іванівно, а звідки у вас узялася хата за містом?
— Ну як звідки? Ми ж учора тільки документи забрали й ключі отримали. Богдан запевняв, що ти будинок на світлинах бачила і тобі все сподобалося.
— Галино Іванівно, я жодних світлин у вічі не бачила.
У слухавці запала довга тиша. Було чутно лише, як десь на тлі цокає годинник.
— Зачекай хвилинку, Іринко. Я зараз сама його наберу і все з’ясую.
Зв’язок обірвався.
— То що, оформлюємо доставку на ранок? — перепитав консультант, тримаючи ручку напоготові.
— Дайте мені, будь ласка, п’ять хвилин.
Я поклала папірець до сумки й відійшла до високого вікна. Слова свекрухи про відкладений ремонт крутилися в голові, наче заїжджена платівка. Я відкрила банківський застосунок у телефоні. На рахунку, який я сама колись назвала «На облаштування», світився повний нуль.
Я оновила сторінку. Знову нуль.
А трохи нижче, під нашим основним житловим кредитом, з’явився новий рядок. Додаткова позика. Величезна сума, від самої кількості цифр у якій у мене закрутилася голова.
Мабуть, я простояла біля того вікна досить довго. Консультант сам підійшов і обережно забрав у мене зразок плитки. На рукаві моєї куртки залишилася світла крейдяна смужка.
— Я відкладу ваше замовлення до вечора, — тихо сказав хлопець. — Їдьте додому, бачу, у вас щось трапилося.
Удома я застала чоловіка в передпокої. Богдан сидів навпочіпки біля шафи для взуття й ретельно замотував у старий рушник свій улюблений рубанок. Поруч на складеній газеті лежали молоток і обценьки.
— То ти все-таки сам поїдеш ту дошку на ґанку лагодити? — спитала я прямо з порога, навіть не знявши черевиків.
— Та так, мама вже дзвонила, розпитувала. Я сказав їй, що сам усе зроблю, не треба нікого наймати.
Він потягнувся до обценьків, не дивлячись у мій бік.
Я підійшла ближче й простягнула йому екран телефона. Десь глибоко всередині ще жевріла надія, що він гляне на той новий рядок у застосунку і здивується разом зі мною.
— Гроші зі скарбнички на ремонт теж ти забрав? Скільки коштувала та хата?
Богдан розгорнув рушник, покрутив рубанок у руках і поклав його назад на нижню полицю. Потім назвав ціну. Вона точно дорівнювала всім нашим багаторічним заощадженням плюс тій новій позиці, що тепер висіла на моєму імені.
— Тобто все, що ми відкладали, і все, що банк видав у борг, пішло туди? Я правильно порахувала? — уточнила я спокійним голосом.
— Там ділянка велика, садок старий, але доглянутий, і всі меблі попередні господарі залишили. А який там насос у криниці стоїть — один такий насос зараз коштує цілий статок…
Він почав розповідати про переваги покупки так жваво, наче ми обирали це житло разом учора ввечері за вечерею.
Ми з Богданом прожили у шлюбі сім років. П’ять із них — у власній двокімнатній квартирі на околиці. До того довго винаймали кімнату в літньої власниці, яка щонеділі приходила перевіряти, чи чисто вимита підлога у ванній і чи не подряпали ми шпалери.
Тому власна оселя здавалася нам справжнім дивом. Тут можна було хоч цвях посеред стіни забити, ні в кого не питаючи дозволу. Богдан першого ж дня після переїзду так і зробив — вбив два великі цвяхи в коридорі, щоб вішати куртки, поки ми не купимо нормальну вішалку.
На перший внесок за квартиру й найпростіше опорядження пішло все, що ми мали. У ванній просто пофарбували стіни світлою фарбою, а на кухні над мийкою виклали залишки кахлю трьох різних відтінків, які нам за пів ціни віддав знайомий.
Кухонну тумбу під мийку чоловік змайстрував власноруч. Через два роки під раковиною трохи підтік шланг, і дерев’яну стінку покрутило від вологи. Щоб дістати з верхньої шухляди ложку або хлібницю, треба було спершу притиснути коліном бічну стінку, а тоді різко потягнути ручку за лівий край.
Богдан двічі міняв там металеві напрямні, але згодом махнув рукою. Мовляв, до нової кухні якось дотягнемо,залишилося трохи підзбирати. Ми навіть жартували між собою, що чужа людина у нас вдома й скибки хліба собі не відріже — тут потрібна особлива вправність.
Я працювала на великому хлібокомбінаті. Спершу просто вкладала гарячі батони в дерев’яні лотки, а за кілька років мене поставили старшою зміни. Окрім того, двічі на тиждень я прибирала два під’їзди в сусідньому багатоповерховому будинку, щоб швидше назбирати на нормальний ремонт.
Богдан займався виготовленням корпусних меблів. У вдалі місяці він заробляв помітно більше за мене. Житловий кредит ми оформлювали на двох. Зазвичай щомісячні внески сплачував він, а я переказувала більшу частину своєї платні та підробітків на окремий накопичувальний рахунок.
Коли ж у чоловіка траплялися порожні тижні без замовлень, і платіж банку, і продукти лягали повністю на мої плечі. Я ніколи не рахувала, хто скільки вклав. Мені здавалося, що в нормальній родині гаманець один на двох, а цілі спільні.
Останні пів року в Богдана постійної роботи не було. Він посварився з власником цеху через розцінки, звільнився і перебивався дрібними приватними замовленнями. Я раділа навіть одній зібраній шафі чи комоду. Сподівалася, що він потроху втягнеться, поверне впевненість і перестане днями лежати на дивані, відвернувшись обличчям до стіни.
Майстри з ремонту мали зайти до нашої квартири рівно за два тижні. Богдан сам показував виконробу, де у стіні проходять труби, сам креслив мені майбутню кухню на аркуші в клітинку. Біля тієї самої верхньої шухляди він намалював три великі знаки оклику, щоб не забути зробити її найзручнішою.
Цей аркуш досі висів на дверцятах нашого холодильника, притиснутий магнітом, коли я запитала чоловіка, як він міг розпорядитися нашими грошима без мого відома.
— На цей ремонт ми, між іншим, разом відкладали, — глухо відповів він, дивлячись у підлогу.
— Разом. То чому я від твоєї мами дізнаюся, що ви купили дачу?
— Тобто коли я роками тягнув основний кредит на квартиру, у нас усе було спільне. А як мені знадобилася допомога, то вже треба офіційний дозвіл просити?
Він нарешті підвів голову й подивився на мене. Вигляд у нього був настільки ображений, що я ледь не почала вголос перелічувати, скільки разів за останні пів року сама вносила обов’язкові платежі й купувала все до столу. А ще вчора я б щиро здивувалася, якби хтось спитав, хто в нашій сім’ї кому скільки винен.
— Богдане, там нова позика оформлена на моє прізвище. Як ти взагалі зміг її взяти?
— З твого телефона. Пам’ятаєш, ти його в неділю ввечері вдома забула, коли на нічну зміну побігла?
У неділю я справді поспішала на автобус і залишила мобільний на зарядці біля дзеркала. Схаменулася вже в дорозі. Із чергового телефона на прохідній зателефонувала чоловікові, попередила, щоб не хвилювався, якщо не зможу відповісти. Він ще тоді пожартував про голову, яку я, на щастя, вдома забути не можу.
— Ти ж знаєш номер нашої зміни. Чому не подзвонив і не порадивсь?
— І що б ти мені сказала? Почала б рахувати кожну копійку й відмовляти.
— Ось тепер уже ніколи не дізнаєшся, що б я сказала.
Решту правди довелося витягувати з нього по слову. Виявилося, що ще в п’ятницю вони з матір’ю їздили дивитися ту садибу. Власник погодився притримати завдаток до понеділка. Власних заощаджень у Богдана не було ні копійки.
А мені в банку, куди приходила офіційна платня з комбінату, давно висіла схвалена пропозиція на велику позику. Я сама якось показала чоловікові це повідомлення й усміхнулася, мовляв, які ми з тобою, виявляється, поважні клієнти для банкірів.
Уночі, поки я стояла біля гарячих печей на зміні, він узяв мій телефон, підтвердив заявку і переказав і кредитні гроші, і всі наші накопичення на власну картку. Пароль від застосунку я колись дала йому сама — він оплачував із мого телефона комунальні послуги, коли я поверталася після ночі без сил.
Усі сповіщення від банку він старанно видалив до мого приходу. Уранці в понеділок я просто зняла телефон із зарядки, поставила будильник і лягла спати.
А вони з матір’ю тим часом поїхали до нотаріуса. Галина Іванівна підписала договір купівлі, Богдан розрахувався з господарем. Того ж дня подали папери на реєстрацію власності й забрали ключі.
— І будинок оформили повністю на твою маму?
— А на кого ж іще? Іринко, ти хоч світлини подивися, перш ніж робити висновки. Там сімдесят квадратів, дві затишні кімнати на другому поверсі, на веранді нові дерев’яні вікна. І від зупинки йти зовсім близько.
Я слухала його і бачила перед очима сходи у сусідньому під’їзді, які мені належало мити цієї п’ятниці. Я навіть знала, скільки коштує одне таке нове вікно. Два під’їзди прибирати три місяці без вихідних. Я колись підраховувала це, коли мріяла замінити стару раму на нашій кухні.
— А мама хоч знає, звідки взялися ці гроші?
Богдан відвів погляд убік і тихо пробурмотів:
— Мамі я сказав, що це спільний подарунок від нас обох.
Згадалося, як узимку я віддала майстру невелику суму за ремонт зимових чобіт і ввечері навіщось довго пояснювала чоловікові, що нова пара обійшлася б утричі дорожче. Богдан тоді ще здивувався, навіщо я перед ним звітую за такі дрібниці.
За ремонт чобіт я вважала за потрібне пояснити. А за цілий будинок, куплений за мій рахунок, він збирався просто показати мені світлини на екрані.
Я взяла телефон і набрала гарячу лінію банку. Богдан спершу стояв поруч, напружено прислухаючись, а потім мовчки вийшов на кухню. Коли я попросила заблокувати доступ до карток і змінити всі паролі до застосунку, за стіною щось глухо впало на підлогу.
Моє звернення прийняли, усі рахунки перевели під новий захист. Номер заявки я записала ручкою на звороті того самого рахунку з будівельного магазину.
— Ти їм хоч нічого зайвого не наговорила? — глухо запитав із кухні Богдан.
А я все чекала, коли він поцікавиться, за що мені купувати хліб до кінця тижня. У гаманці залишалося кілька дрібних купюр. Аванс мали виплатити лише в п’ятницю, а надворі був тільки вівторок.
— Змінила паролі, щоб більше ніхто без мого відома в мій кабінет не заходив. Завтра вранці піду у відділення по графік платежів.
— Я сам збирався все виплачувати, Іринко. У приятеля намічається велике замовлення на меблі для офісу. Щойно підпишуть договір — він одразу покличе мене в напарники.
— І по скільки на місяць ти збирався вносити, Богдане?
Він щільно стиснув губи й промовчав. Я прикріпила магазинний рахунок магнітом до холодильника, просто поруч із його кресленням нової кухні. Площу маминого нового будинку він знав до сантиметра. А суму щомісячного платежу за моїм новим кредитом так і не зміг назвати.
Наступного ранку у відділенні банку мені роздрукували копію електронного договору, виписку руху коштів і графік виплат. Коли я побачила щомісячний внесок, то мимоволі присіла на стілець. До цього додавався ще наш основний платіж за квартиру.
Я подумки почала складати свою зарплату, доплату за нічні зміни та гроші за прибирання під’їздів. На життя після всіх виплат залишалися самі копійки. Дівчина-менеджер за стійкою мовчки присунула мені ближче калькулятор і склянку води.
— Чи можна якось зменшити щомісячний внесок або зробити відстрочку на пару місяців? — тихо спитала я.
— На жаль, умови договору фіксовані, Ірино Петрівно, — співчутливо відповіла працівниця. — Але ви можете закрити його достроково будь-якої миті, тоді не доведеться переплачувати відсотки за наступні роки.
Вийшовши з банку на вулицю, я набрала виконроба Олега. Сказала, що від кахлю в магазині довелося відмовитися і за два тижні ми почати ремонт не зможемо.
— Ти хоч гроші за плитку ще не встигла переказати? — діловито запитав майстер.
— Ні, на щастя. Подзвонила їм учора ввечері, вони скасували рахунок.
— Ну то й добре, не переживай. Як надумаєте й зберетеся — набирай. Якщо буду вільний, одразу приїду.
Ближче до обіду я повернулася додому зі свіжим батоном і пакетом молока. На кухні поралася свекруха. Вона саме переставляла з холодильника мою каструлю з борщем на стіл, щоб звільнити місце на полиці для трилітрової банки з холодником. Богдан сидів біля вікна й нервово крутив у пальцях запальничку.
— Добре, що ти вже прийшла, — сказала Галина Іванівна, не обертаючись. — Він відучора ріски в роті не мав. Ти ж знаєш його слабкий шлунок, одразу все стискає від нервів. Я йому дієтичного привезла.
— Галино Іванівно, ви не могли б мені дещо пояснити про ту дачу?
Вона повільно розв’язала фартух і повісила його на ручку духовки.
— Ти сам їй усе поясниш? — суворо глянула вона на сина.
— Мамо, я вже все розповідав, вона не хоче слухати.
— Тоді дай мені з нею поговорити по-людськи. Іринко, ти ж пам’ятаєш, я не раз розказувала, який у нас колись був садок?
Про той давній садок я справді чула десятки разів. Коли Богдан ще вчився в коледжі, у них була невелика ділянка зі стареньким дерев’яним будиночком. Потім син невдало впав із мотоцикла, переніс дві складні операції на нозі,довго відновлювався. Галина Іванівна тоді взяла відпустку за власний рахунок, возила його по лікарях і реабілітаційних центрах. Тоді й довелося продати ту ділянку, щоб оплатити лікування.
Відтоді щоразу, коли навесні зацвітали яблуні, вона зітхала й згадувала свої дерева. Я й сама якось за вечерею сказала, що добре було б нам усім колись придбати власну дачу, щоб відпочивати влітку на природі.
— Ти ж сама цього хотіла, — нагадала свекруха. — Я в понеділок перед підписанням пропонувала тебе зачекати.Думала, раптом ти захочеш сама по кімнатах пройтися, подивитися все на власні очі. Але Богдан запевнив, що ти бачила світлини і тобі все дуже сподобалося.
— Він прямо так і сказав, що мені сподобалося?
— Авжеж. Ще й додав, що ти особливо похвалила нові вікна на веранді.
Я повернулася до чоловіка. Він сидів, низько опустивши голову, і дивився на свої черевики.
— А звідки, на вашу думку, у нас узялися такі гроші на купівлю? — спитала я в Галини Іванівни.
— Так ви ж наче довго відкладали. А решту Богдан пообіцяв сам позичити в знайомих і потроху віддавати зі своїх заробітків.
— Ось, погляньте, у кого він позичив. — Я дістала з сумки папери й поклала перед нею першу сторінку банківського договору. — Я вчора в магазині випадково дізналася про цей борг. Він оформив його з мого телефона, поки я працювала в нічну зміну.
У свекрухи помітно затремтіло підборіддя. Вона повільно перевела погляд на сина.
— Богдане, ти мені що казав? Ти ж присягався, що сам платитимеш щомісяця.
— Та платитиму я, мамо! Ми можемо хоч раз поїсти спокійно, без цих вистав?
— Ти хоча б Іринку попередив, перш ніж таке робити?
Він уперто промовчав. Галина Іванівна спробувала поставити мою каструлю з борщем назад у холодильник, але велика банка з холодником заважала зачинити дверцята. Я мовчки стояла за її спиною, поки вона переставляла посуд з полиці на полицю.
— То що я тепер маю робити? Піти до колишнього господаря і ключі йому повернути? — тихо вимовила вона нарешті.
— Зателефонуйте йому просто зараз, — запропонувала я. — Запитайте, чи можна ще скасувати угоду й повернути гроші.
Свекруха без зайвих слів узяла телефон, знайшла номер продавця й увімкнула гучний зв’язок.
— Галино Іванівно, доброго дня. Щось трапилося з будинком? — почувся бадьорий чоловічий голос. — Невже насос не запускається?
— Ні, з будинком усе гаразд, — тихо промовила вона. — Ви мені вибачте, але в нас тут у родині виникли непередбачувані обставини… Ми хотіли б відмовитися від покупки й повернути все назад.
— На жаль, я вже не зможу повернути вам гроші. Ми з донькою на цей тиждень призначили угоду, я їй доклав усю суму на квартиру в місті. Вона вже й завдаток передала забудовнику.
Галина Іванівна поклала телефон екраном донизу.
— Ну ось, ти сама все чула, — сказала вона таким тоном, наче зробила все, що від неї залежало.
— Тоді виставляйте будинок на продаж самі. Щойно отримаєте документи на руки — одразу подавайте оголошення.
— Та ми туди ще жодного рушника не завезли! Дай хоча б одне літо там побути! Син он хорошу роботу знаходить.
Я знову глянула на чоловіка.
— Богдане, і з якого саме дня ти виходиш на нове місце?
— Та ні з якого поки що, — роздратовано кинув він. — Мамо, я тобі не казав, що вже влаштувався. На тижні тільки поїду дізнаватися, чи підписали вони той договір.
Галина Іванівна важко опустилася на стілець, обіпершись обома руками об край столу. На мить мені стало її по-людськи шкода. Про нашу сварку вона знала ще з учорашнього вечора. А от про те, на кого насправді записаний величезний банківський борг і чим її син збирається його гасити, почула тільки хвилину тому.
— Мамо, — тихо покликав Богдан, — насип мені тарілку, раз уже привезла.
Вона підвелася й налила йому холоднику. Мене за старою звичкою потягнуло допомогти їй, дістати чисту ложку з тієї самої перекошеної шухляди. Але я стрималася, узяла свій батон і вийшла з кухні.
Ще цілий тиждень Богдан спав у маленькій кімнаті, а вранці ми мовчки зустрічалися біля електрочайника. Одного ранку я автоматично заварила чай і йому. У його велику чашку поклала дві ложки цукру, а у свою — лише половинку.
Він зробив ковток і обережно запитав, чи не могла б я просто змиритися з цією ситуацією, мовляв, головне ж, що родина тепер має власний куточок на природі.
— А як саме я маю з цим змиритися? — спокійно запитала я.
— Ну ми ж раніше обговорювали дачу. Ти що, справді про це забула?
— Ми ще торік обговорювали, як чудово було б поїхати в гори взимку. Мені тепер піти перевірити, чи не взяв ти часом ще один кредит на лижі?
Він мимоволі усміхнувся, і на одну коротку мить ми знову стали тими чоловіком і дружиною, які вміли разом посміятися за ранковим чаєм. А потім він дістав із кишені складений удвоє аркуш у клітинку. На ньому рівним почерком було написано, ніби я ще за місяць до угоди добровільно погодилася позичити Галині Іванівні гроші на придбання садиби без повернення.
— Підпиши, щоб у нас більше не виникало непорозумінь. Мама буде спокійна, що будинок ніхто не забере, а я потроху віддаватиму тобі гроші.
— Тут написано, що я заздалегідь на все погодилася і претензій не маю. Ти хочеш, щоб я подарувала твоїй мамі всі наші заощадження і п’ять років сама виплачувала банку відсотки?
Богдан простягнув мені кулькову ручку. Саме так він завжди робив, коли треба було заповнити якусь квитанцію або заяву. Завжди казав: «У тебе почерк охайніший».
— Я просто пропоную тобі спокійно жити далі без сварок, — сказав він.
— Богдане, якщо твоя мама справді хоче бути чесною, ми виставимо ділянку на продаж і закриємо борг. А під такою розпискою я підписуватися не стану. Збирай свої речі. У мами в квартирі є вільний диван. На дачі, ти казав, теж усі меблі залишилися. Обирай сам, де тобі зручніше.
Він мовчки зняв із гачка куртку, похапцем склав у спортивну сумку білизну й вийшов із квартири. Його улюблений рубанок так і залишився лежати на нижній полиці біля взуття. З вікна кухні я бачила, як він швидко йде двором, застібаючи блискавку аж під саме підборіддя, хоча надворі стояв теплий травневий ранок. Я відійшла від вікна, щоб він не помітив, як я дивлюся йому вслід.
Через три дні я повернулася додому після важкої зміни. Вставила ключ у замкову щілину, але він увійшов лише наполовину і вперся в метал. Я навіть озирнулася, щоб перевірити, чи не помилилася поверхом. На дверях навпроти висіла знайома табличка з написом «Обережно, злий кіт», яку сусіди повісили ще років п’ять тому.
Я негучно постукала. За дверима почулися кроки, а потім знайомий голос свекрухи:
— Це ти, Іринко? Зачекай хвилинку, Богдан якраз спустився в машину по порожню коробку. Він казав, сам тобі нові ключі віддасть.
— А ви мені зсередини відчинити не можете?
— Зараз, доню, тільки руки витру, я йому черевики вологою ганчіркою протирала.
У коридорі зашурхотів пакет. Десь унизу гучно грюкнули двері ліфта, на сходовому майданчику пахло смаженою картоплею. Я дванадцять годин провела на ногах біля печей і мріяла лише про те, щоб швидше вмитися й прилягти.
Клацнув новий замок, дзенькнув ланцюжок. У передпокої стояли два великі дорожні баули з речами чоловіка. На тумбочці біля дзеркала лежала стара серцевина від замка.
Поки я мила руки у ванній, Богдан уже встиг повернутися й складав у картонну коробку свої зимові чоботи.
— Навіщо ти поміняв замок у нашій квартирі? — запитала я, виходячи в коридор.
— А щоб ти трохи подумала. Виставила мене за двері, наче я тут просто куток винаймаю. Я за цю квартиру теж роками платив, маю право.
Галина Іванівна ледь помітно потягнула сина за рукав светра.
— Ти ж мені казав, що старий ключ заїдає! Якби я знала, навіщо ти насправді майстра викликав… Віддай їй ключі негайно, Богдане.
— Тримай, Іринко, — буркнув він, знімаючи зі свого кільця блискучий дублікат. — Чого ти знову заводишся?Бачиш, віддав же одразу.
— А якби ми розминулися на пів години? Я б сиділа на сходах під власними дверима, поки ти зволиш приїхати?
Він лише знизав плечима. Свекруха тим часом діставала його чоботи з коробки, щоб загорнути кожен окремо в чистий папір. Я дивилася на неї і думала, що було б, якби я так само змінила замок і залишила їхнього сина на вулиці. Моя мама першою запитала б, чи при здоровому я розумі.
— Покладіть у коробку ще його рубанок, — спокійно сказала я. — Він лежить на нижній полиці за капцями.
Наступного ранку я записалася на консультацію до юриста, щоб дізнатися, як правильно оформити розлучення і поділити спільне майно без зайвих суперечок. Того вечора я чітко зрозуміла, чого насправді чекала всі ці дні. Я сподівалася, що Богдан знову стане тією надійною людиною, якій можна спокійно подзвонити з роботи, сказати «Я телефон удома забула» і не боятися, що за твоєю спиною приймуть рішення, яке перекреслить усі твої плани.
На початку червня підійшов час першого платежу. Допустити прострочення я не могла, адже в цьому ж банку був оформлений наш основний житловий кредит, і мені не хотілося псувати власну кредитну історію.
Саме тоді я наважилася розповісти всю правду своїй мамі. Зателефонувала їй увечері. Дуже боялася, що вона дорікатиме, мовляв, за кого ти сім років тому вийшла заміж і куди дивилася. Але мама лише попросила продиктувати суму щомісячного платежу, записала її в блокнот і довго мовчала.
— Іринко, — тихо промовила вона нарешті, — я зможу цього місяця допомогти тобі з оплатою комуналки. Більше зараз, на жаль, не вийде.
— Мамо, дякую, я поки що справляюся сама. Ти просто будь у неділю вдома, я приїду до тебе, добре?
У неділю ми з нею пів дня ліпили вареники з вишнями. Додому я повезла два великі контейнери й уже в автобусі збагнула, що за всі ті години мама жодного разу не вимовила Богданового імені.
За три дні до першого обов’язкового внеску за новою позикою я коротко написала чоловікові, скільки він зможе переказати. Він відповів одним числом — сумою, якої не вистачало навіть на п’яту частину платежу. Увечері гроші прийшли на картку з коротким підписом «Тобі».
Більшу частину першого внеску я закрила своїми відпускними. А жити до наступної зарплати не було за що.Виручила колега Олена з нашого цеху. Її двоюрідна сестра працювала адміністратором у невеликому готелі, і там якраз шукали людину на заміну в пральню на два тижні. Так і минула моя літня відпустка — серед гір білих простирадл, гарячих прасок і запаху прального порошку.
Коли я повернулася на комбінат, Олена ще кілька змін ні про що не розпитувала. Мені самій хотілося виговоритися, але чомусь було соромно. Здавалося, ніби це я маю виправдовуватися за те, що найближча людина так зі мною вчинила.
Після однієї нічної зміни ми присіли на лавку біля прохідної в очікуванні ранкового автобуса. Тоді я й розповіла подрузі все як є: і про скасований ремонт, і про таємну купівлю дачі, і про те, чому тепер працюю без вихідних.
Олена довго мовчала, а потім зітхнула:
— А я ж іще до твоєї відпустки помітила, Іринко, що у вас із Богданом щось пішло не так. Раніше ти на кожній перерві дзвонила додому, питала, чи поїв він, чи не сидить на самих бутербродах. А потім раптом перестала набирати.
З-за повороту саме виїхав наш автобус, і ми зайшли в салон. На душі після цієї розмови стало трохи легше — вперше за ці тижні я не тримала весь тягар у собі.
У середині липня мені зателефонувала Галина Іванівна й попросила приїхати на ту саму дачу. Сказала, що є серйозна розмова, а в місто їй вибратися зараз важко. Спершу я твердо відмовилася. Але через пів години передумала й набрала її сама. Мені захотілося на власні очі побачити, за що саме я щомісяця віддаю половину своєї зарплати.
Від приміської зупинки довелося йти хвилин двадцять пішки спекотною дорогою. Дерев’яна хвіртка була не замкнена. На перилах сохла стара вицвіла футболка Богдана, якою він колись витирав руки в майстерні. Дошку на ґанку він усе-таки замінив. Усі інші давно потемніли від дощів, а ця світилася свіжою світлою деревиною.
Будинок мені й справді сподобався. На просторій веранді приємно пахло сосною, а гілки старої яблуні підходили так близько до відчиненого вікна, що по підвіконню діловито бігали мурахи. На столі стояла глибока миска з ранньою червоною порічкою. В іншому житті я б одразу сказала чоловікові, що під цим вікном чудово стала б довга дерев’яна лавка. А він тут же почав би прикидати на око, скільки піде дощок і цвяхів.
Свекруха провела мене дерев’яними сходами на другий поверх, у невелику світлу спальню. На застеленому ліжку лежали дві свіжі випрасувані наволочки.
— Оця кімната буде повністю твоєю, Іринко. Захочеш із подругою на вихідні приїхати — будь ласка. Я сюди навіть зазирати не стану. І зі своєї пенсії я можу тобі щомісяця давати потроху, десятого числа, щойно принесуть.
— Галино Іванівно, скажіть чесно: ви б самі п’ять років поспіль платили величезні гроші за чужий будинок, щоб просто приїжджати туди на вихідні?
Вона важко опустилася на край ліжка. Узяла ті наволочки на коліна й почала старанно складати їх куточок до куточка.
— Я йому той наш старий садок досі пригадувала. Нерозумна жінка, що тут скажеш. Коли продавала, мені будь-яка ціна підходила, аби тільки сина на ноги поставити. А коли він одужав і зміцнів, я йому тим садком всі вуха прогуділа. Може, він так переді мною відкупитися хотів.
— То відкупився він, виходить, за мій рахунок.
— Та я вже все зрозуміла, Іринко. Богдан мені вчора в усьому зізнався — і що ти не знала, і що кредит на тобі. Я тепер сама тут спати спокійно не можу.
— Тоді виставляйте будинок на продаж, — тихо попросила я. — Іншого виходу в нас немає, інакше я просто не витягну ці виплати.
Перед тим як я пішла на автобус, свекруха насипала мені в скляну банку свіжої порічки. Спершу я хотіла залишити її на лавці біля хвіртки. А потім подумала, що ягоди тут ні в чому не винні. Увечері вдома з’їла їх із цукром.
На початку серпня Галина Іванівна надіслала мені посилання на оголошення в інтернеті. Будинок нарешті виставили, але ціну вона поставила помітно вищу, ніж вони заплатили в травні. Я запитала, чи багато охочих приїхало на оглядини. «Поки що жодного дзвінка», — чесно відповіла вона.
Богдан до того часу повернувся працювати у свій колишній меблевий цех — замовлення його приятеля так і не відбулося. У липні він переказав мені трохи більше грошей, у серпні — майже половину необхідного платежу. Далі ми вносили суму за цю позику приблизно порівну. А от за наш основний житловий кредит я після його відходу платила виключно сама.
Кожен платіж банку і кожен переказ від чоловіка я скрупульозно записувала в окремий зошит у клітинку. Наприкінці серпня нас офіційно розлучили. Зошит так і залишився лежати на кухонному столі біля цукорниці.
У вересні Богдан зателефонував сам. Голос у нього був втомлений, без колишньої самовпевненості.
— Мама сьогодні ще трохи знизила ціну в оголошенні, Іринко. Вже двоє людей дзвонили, збираються на вихідних їхати дивитися.
— Добре, дякую, що повідомив.
Він помовчав у слухавку, а потім тихо запитав:
— Слухай, а ти хоча б на мить тоді подумала, що можеш мене пробачити? Чи одразу вирішила, що це кінець?
Я стояла біля вікна, дивилася на осінні дерева у дворі й відповіла абсолютно щиро:
— Знаєш, Богдане, пробачити можна помилку. А коли найближча людина за твоєю спиною забирає все, на що ти роками працювала, і навіть не вважає за потрібне порадитися — довіра вже не повертається.
Він важко зітхнув і попрощався. А я вперше за всі ці місяці відчула, що ця розмова поставила остаточну крапку в нашому минулому.
У листопаді, після того як Галина Іванівна вдруге скоригувала вартість у оголошенні, нарешті знайшлися реальні покупці. Будинок із садком продали трохи дешевше, ніж купували навесні. Я заздалегідь дізналася в банку точний залишок боргу за тією позикою і подала заяву на дострокове погашення.
Коли гроші за продаж надійшли на рахунок, ми зі свекрухою зустрілися у відділенні банку. Вона переказала мені всю суму до копійки. Після того як кредит повністю закрили, на моєму рахунку залишилася майже вся та сума,яку я колись роками збирала на ремонт.
— Можу я пройтися з тобою до зупинки? — нерішуче запитала Галина Іванівна на виході з банку.
Ми пішли поруч знайомою вулицею. На розі вона раптом зупинилася й зітхнула, що яблука в тому садку восени вродили дрібні й зовсім кислі.
— А я Богданові казала, що вони дуже смачні. Він приїжджав допомагати по господарству, я йому повний пакет набирала, і він усе забирав із собою. Куди він їх дівав, цікаво, він же кисле зовсім не їсть.
Про долю одного пакета я точно могла розповісти. Ще наприкінці серпня Богдан привіз мені яблука з дачі, залишив біля дверей у коридорі й надіслав повідомлення, щоб я забрала. Я тоді віднесла їх на роботу Олені, і вона зварила з них густе запашне повидло. Я розповіла про це свекрусі. Вона мовчки кивнула, і решту дороги до зупинки ми йшли без слів.
Із нашою спільною квартирою ми остаточно розібралися вже після продажу дачі. Богдан повертатися назад не збирався. Я хотіла залишитися тут і далі сплачувати житловий кредит самостійно. Приблизну ринкову вартість нашої двокімнатної квартири ми знали добре — сусіди поверхом вище якраз продали таку саму перед переїздом. Від цієї суми ми відняли залишок боргу перед банком і поділили різницю рівно навпіл.
Тоді Богдан сам попросив принести мій зошит у клітинку. Ми разом порахували, скільки власних грошей я за ці місяці віддала на погашення його позики, і скільки не вистачає на моєму рахунку до тієї суми, що була до травня.Богдан без суперечок погодився вирахувати обидві ці суми зі своєї частки за квартиру. Ми округлили цифри й домовилися, що я виплачу йому решту з тих грошей, які повернулися після продажу дачі. А все інше залишиться мені.
— Тільки виплати мені, будь ласка, всю суму одразу, — попросив він. — Щоб ми з тобою більше отак із зошитом за одним столом не сиділи.
Одразу оформити документи не вийшло. Спершу банк кілька тижнів перевіряв мої доходи, щоб переконатися, чи потягну я виплати за квартиру сама. Двічі довелося відпрошуватися зі зміни, щоб завезти довідки. Коли банк нарешті дав згоду, ми підписали в нотаріуса угоду про поділ майна й переоформили кредитний договір лише на моє ім’я. У січні я отримала свіжий витяг із реєстру, де єдиною власницею квартири значилася тільки я. Того ж дня я переказала Богданові його частку.
Востаннє ми бачилися в лютому біля нотаріальної контори, коли забирали остаточні копії документів. Богдан прийшов разом із матір’ю. Поки ми чекали в коридорі, Галина Іванівна дбайливо знімала з його плеча якусь білу нитку. Колись я так само поправляла йому комір пальта перед виходом на роботу. Минуло вже стільки часу, але в мене на коротку мить мимоволі сіпнулася рука.
Після всіх розрахунків на ремонт у мене залишилося не так багато грошей, як хотілося б. Зробити за них усе, що ми планували раніше, я вже не могла. Тож вирішила у ванній поки що просто замінити старі труби й покласти недорогий світлий кахель. А от кухню я могла замовити саме таку, про яку давно мріяла. Навесні у виконроба Олега якраз звільнилися два тижні між великими об’єктами.
Коли майстри демонтували стару саморобну тумбу під мийкою, за нею на підлозі знайшлася моя улюблена чайна ложечка з трохи зігнутою ручкою. Я думала, що давно загубила її на комбінаті, навіть у дівчат у роздягальні розпитувала.
Першої ж суботи після завершення ремонту до мене в гості завітала Олена. Принесла півлітрову баночку того самого яблучного повидла й ще теплий хрусткий батон із нашої ранкової зміни. Я поставила на плиту чайник, а подруга озирнулася по новій світлій кухні й запитала, де лежить хлібний ніж.
— У верхній шухляді, праворуч від мийки.
Олена легко, з першого разу висунула шухляду, дістала ніж і відрізала собі рум’яну скибку. Вона вже жувала хліб,коли я раптом не стрималася й щиро засміялася. Подруга здивовано глянула на мене й собі усміхнулася.
— Ти чого це, Іринко?
— Та все чекала, що ти потягнеш за ту ручку, а шухляда застрягне намертво. Я зі старою стільки років щодня воювала.
Олена легенько підштовхнула шухляду одним мізинцем, і та плавно й безшумно заїхала на місце.
— Ти глянь, Іринко. Одним пальцем зачиняється.
Я дістала із сушарки свою знайдену ложечку із зігнутою ручкою, поклала нам у розетки запашного повидла. Ми за чаєм з’їли майже пів банки. Кислі були яблука, а повидло з них вийшло напрочуд смачне.
