Галина завжди була жінкою з тієї категорії, про яку кажуть: «їй пощастило». Хоч і вийшла заміж у 25 — для села то вже вважалося «пізно», — але зате за кого! Василь — господар, роботяга, чоловік, який не боявся роботи ні в полі, ні на будові, ні за кордоном. Його поважали всі — і чоловіки, бо вмів гроші заробити, і жінки, бо був спокійний, тверезий і, як казали, «не гуляв».

Вони побралися тихо. Без гучних весіль, без гулянок на три дні. Галина тоді вже не мріяла про фату й лілеї — хотіла просто спокою, стабільності. Вона дивилася на Василя й думала: «Оце моє спокійне майбутнє».

Жили вони, як кажуть, у маслі. Василь поїхав за кордон — спочатку в Польщі, потім в Німеччині. Будував, клепав, возив додому гроші, а Галина тим часом облаштовувала дім, впорядковували їхнє сімейне гніздечко. Вона його оздоблювала, садила квіти, плитку вибирала, штори міняла — усе, щоб було «як у людей».

Коли він приїздив, вона готувала йому найсмачніші страви: голубці, холодець, домашні ковбаски. Він, зморений, сідав за стіл, зітхав і казав:

— Ну, Галю, ти в мене золото.

А вона усміхалася, хоча в душі їй щось холодом тягло. Бо то було не життя — то була угода.

Двоє дітей виросли, кожен пішов у своє. Старший син став айтішником у Києві, дочка — медсестрою в Італії. В хаті стало тихо. Василь знову збирався на заробітки, бо не міг без того — каже, вдома ніби руки без діла сохнуть.

— Та сиди вже, Василю, — вмовляла Галина. — І так усе є, хата, город, діти на ногах…

— Не можу, Галю, — відмахувався він. — Я звик.

І знову поїхав.

А тоді, як на гріх, у село приїхав Валерій.

Той самий. Її Валерій, з юності.

Колись, ще коли Галина вчилася в технікумі, вони зустрічалися. Вона тоді була така ніжна, легка, вірила у любов. Але Валерій поїхав у місто, там знайшов собі іншу, та потім і ту покинув. Не одружився, ніби все життя чогось чекав.

І ось — знову він. Сивий, але очі ті самі. Сміх той самий, лагідний, що колись змушував її серце калатати.

— Галю, — сказав він, коли зустрів її біля магазину. — Я тебе одразу впізнав.

— А я думала, ти вже й не пригадаєш, — відповіла вона, ховаючи руки в кишені.

Вони почали бачитися частіше. Спочатку просто говорили — про життя, дітей, про роки, що пролетіли. А потім… ну, потім усе закрутилося.

Галина відчула, як прокидається в ній те, що спало десятиліттями. Вона знову хотіла жити, а не просто чекати чоловіка з-за кордону.

Її почало мучити сумління. Вночі не спала, дивилася в темряву і питала себе: «Галю, що ти робиш?». Але серце своє не могла заглушити.

Коли Василь приїхав на своє 50-річчя, вона вже знала, що скаже.

Вечір був гомінкий — сусіди, друзі, родина. Василь ходив, усміхався, дякував усім. Галина подала торт, усі кричали «гірко!», а вона стояла і дивилася на нього. На цього чоловіка, який стільки зробив для неї, для сім’ї… і якого вона ніколи не любила.

Після гостей, коли всі розійшлися, вона сказала:

— Василю… я йду.

— Куди? — не зрозумів він.

— Від тебе.

— Ти… що? Галю, ти жартуєш?

— Ні. Діти дорослі. Я все вирішила.

Він стояв, не вірячи.

— То що, тобі чогось не вистачало? Хати? Машини? Грошей?

Вона мовчала. Потім тихо сказала:

— Мені не вистачало самого життя.

Василь сів на диван.

— А хто він? — спитав крізь зуби.

— Валерій.

— А-а… той, що тебе кинув. Ну що ж. Іди, Галю. Іди, якщо думаєш, що там щастя.

Вона пішла. Без скандалів, без валіз. Просто взяла документи, кілька речей — і пішла до Валерія.

Село гуло, як вулик. «Та що їй не вистачало? Він же її на руках носив!», «То вона з глузду з’їхала, у п’ятдесят літ любов згадала!», «Та не мудра, та й годі!».

А Галина не слухала. Вона вперше за довгі роки не слухала нікого. Їй здавалося, що сталося те, чого вона чекала все життя.

Перші місяці були як сон: прогулянки, вечері, сміх, поцілунки. Валерій купив невеличку квартиру у райцентрі. Жили скромно, але щасливо. Вона думала: «От воно — моє».

Та роки взяли своє. Валерій мав проблеми зі здоров’ям, став буркотливим, дратівливим. Почав дорікати:

— От, бачиш, якби я тоді тебе не відпустив…

Вона мовчала. Бо й сама думала, що, може, то доля мала бути інакша.

Минуло три роки. Галина постаріла. Одного разу вона пішла на автобус і зустріла Василя. Він ішов, несучи торбинку з базару.

— Привіт, Галю, — сказав спокійно.

— Привіт, Василю. Як ти?

— Та як… живу. Хата стоїть, город росте. Тільки сам тепер.

— Діти приїжджають?

— Та рідко. У них своє життя.

Вони стояли кілька хвилин, мовчали.

— Ти знаєш, — сказав він, — я не злюся вже. Просто тоді не міг зрозуміти, що то значить — «не вистачало життя». А тепер, може, й розумію.

— Прости мене, Василю.

— Та що вже тепер… У кожного своя дорога.

Він пішов, а вона довго стояла, дивилася йому вслід. У серці щось тисло, але не жаль, не смуток — просто усвідомлення: у цьому світі все має свою ціну.

Вона хотіла життя — і отримала його. Але, як виявилося, життя — це не завжди щастя.

І коли ввечері повернулася додому, Валерій буркнув щось про вечерю, вона тихо всміхнулася і подумала:

«Ну, що мені не вистачало?..»

А потім сіла біля вікна, подивилася на захід сонця і прошепотіла:

— Мабуть, душі спокою. Тільки й того.

Іноді люди мають усе, чого бажають інші — дім, достаток, родину. Але якщо серце колись не напилося любові, воно буде шукати її навіть тоді, коли вже, здається, пізно. І ніхто не скаже, де правда: у тих, що лишаються, чи в тих, що йдуть.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.