Того року весна в селі була такою буйною, що здавалося, ніби сади захлиналися власним цвітом. Біла піна вишень засипала стежки, а повітря було густим від пахощів черемхи. Галина стояла біля перелазу, вдивляючись у сутінки. Серце її калатало в такт далеким звукам гармоніки, що лунали з боку вигону. Там був він — Василь.
— Знову виглядаєш? — почувся за спиною сухий, мов тріск сухої гілки, голос матері.
Галина здригнулася. Марія Степанівна стояла на порозі, схрестивши руки на грудях. Її погляд був важким, сповненим тієї особливої «материнської мудрості», яка часом буває гострішою за ніж.
— Галю, послухай мене, поки я жива. Він тобі не пара. Ну що з нього за господар? Вітер у головах, на умі лише жарти та танці. Ти ж не бачиш — він гуляка. Сьогодні він тобі всміхається, а завтра за іншою спідницею побіжить. Ти в нього не перша і, повір моєму слову, не остання.
— Мамо, він не такий… — тихо промовила Галина, не обертаючись. — Він… він добрий. Він коли мовчить, я все розумію.
— Добрий, поки сонце світить! — відрізала мати. — А як дитина заплаче чи дах потече, де твій Василь буде? На весіллі в сусідньому селі чужі душі розважатиме? Тобі чоловік потрібен, як скеля, а не як перекотиполе.
Галина нічого не відповіла. Вона звикла до цих щоденних «молитов навпаки». Мати хотіла захистити її, але захищала від самого життя. Для Марії Степанівни кохання було чимось небезпечним, хворобою, яку треба перетерпіти й забути.
А Василь… Василь був іншим. Коли він проходив повз їхню хату, здавалося, що навіть сонце світило яскравіше. Він мав дивовижну здатність сміятися так, що всі навколо теж починали усміхатися. Але Галина знала його й іншим: коли вони сиділи на березі річки, він міг годинами тримати її руку у своїй шорсткій долоні, і в тому мовчанні було більше правди, ніж у всіх словах світу.
Коли Галина твердо заявила, що іншого їй не треба і заміж піде тільки за Василя, Марія Степанівна змінила тактику. Вона більше не кричала. Вона плакала, хапалася за серце і нарешті вигадала «відпочинок».
— Поїдеш до тітки Ганни на Полтавщину. Вона там зовсім одна, город великий, допоможеш. Подихаєш іншим повітрям, голову остудиш. А до осені все минеться.
Галина поїхала. Вона писала Василю листи, але відповіді не приходили. Вона не знала, що мати перехоплювала кожне повідомлення, спалюючи їх у печі разом із сухим бадиллям.
У тітки Ганни все було інакше. Там не було веселощів, лише нескінченна праця і тиша. І саме там з’явився Петро. Він був ідеальним кандидатом у розумінні старших: міцний, мовчазний, з важкими руками господаря. Він не співав пісень під вікном. Він просто приходив і рубав дрова, лагодив паркан, приносив повні кошики яблук.
— Ось, Галю, дивися — чоловік! — шепотіла тітка Ганна. — Мовчить, бо діло робить. За таким будеш, як за кам’яною стіною. Не те що твій легінь сільський.
Літо минало в липкій спеці та монотонній праці. Галина почувалася знесиленою. Відсутність звісток від Василя боліла десь глибоко під ребрами. «Невже забув? — думала вона. — Невже мати була права?».
Коли Галина повернулася додому, за нею, наче тінь, приїхав Петро. Він не просив кохання — він просив її руки у матері. А Марія Степанівна вже підготувала ґрунт.
— Чула, Галю? Василь твій уже з Оксаною з нижнього кута на вечорниці ходить. Бачили їх біля ставка. Не чекав він тебе, доню. Побачив, що поїхала, — і край. Отака вона, його «любов».
Це була брехня, але Галина, зранена мовчанням літа, повірила. Вона дивилася на Петра — правильного, нудного, але «надійного». Вона бачила радість в очах матері. І вона здалася.
Весілля було гучним, на все село. Петро стояв поруч, як витесаний з дуба ідол. Галина була в білому, але обличчя її було кольору полотна.
А Василь… Він прийшов до її хати вдосвіта, в день весілля. Він стояв у тіні старої яблуні, дивлячись на вікна, за якими вдягали наречену. Він не влаштовував сцен. Він просто зрозумів, що його викреслили. Того ж дня він зібрав невелику валізу і поїхав із села першим автобусом. Ніхто не знав куди.
Життя з Петром було схожим на затяжну осінь. Не було великих сварок, не було зрад. Був дім — повна чаша, був син, схожий на батька своєю мовчазністю. Але в цьому домі ніколи не лунало сміху.
Петро був добрим чоловіком у загальноприйнятому розумінні: не пив, не бив, приносив кожну копійку в хату. Але він не вмів слухати душу. Для нього Галина була частиною господарства — важливою, цінною, але функціональною.
— Ти чого знову біля вікна застигла? — питав він вечорами, обідаючи. — Суп остигає.
— Просто задивилася… — відповідала вона, відчуваючи, як усередині все кам’яніє.
Вона виконувала свої обов’язки: прала, готувала, прибирала. Але щороку вона любила себе менше. Вона бачила, як старіє мати, як Марія Степанівна часом затримує на ній винуватий погляд. Мати зрозуміла свою помилку занадто пізно. Вона бачила, що донька жива лише ззовні, а всередині — випалена пустеля.
— Галю, може б ти куди з’їздила, відпочила? — якось невпевнено запропонувала мати, коли син уже пішов до армії.
— Куди мені їхати, мамо? Моє життя тут, — гірко відповіла Галина.
Минуло вісімнадцять років. Зима того року була лютою, але тихою. Сніг падав такими великими пластівцями, що здавалося, ніби небо хоче сховати під ними всі людські гріхи та печалі.
Галина сиділа на кухні, дивлячись на вулицю. Раптом повз хату пройшла постать. Людина зупинилася, дивлячись на їхній паркан. Галина відчула, як в душі похололо. Ця хода, цей нахил голови…
Вона вибігла надвір навіть не накинувши пальта, у самих домашніх капцях. Морозне повітря не стало перешкодою.
— Василю? — покликала вона, боячись, що це марево.
Чоловік обернувся. Це був він. Сивина торкнулася його скронь, зморшки посікли обличчя, але очі… ті самі очі, що гріли її весною вісімнадцятирічної давнини.
— Я знав, що ти тут, — тихо сказав він. Його голос став глибшим, але не втратив тієї м’якості.
Вони стояли серед снігу і говорили. Василь розповів, що поїхав тоді на будівництво, потім осів у місті. Працював важко, став майстром. — Чому ж ти не одружився, Василю? — запитала вона, ховаючи змерзлі руки в рукави халата.
— Не зміг, Галю. Пробував, чесно. Але як заплющу очі — бачу тебе біля того перелазу в цвіту вишень. Вирішив, що краще бути одному, ніж з кимось, але без душі.
Він простягнув їй папірець. — Ось мій номер. Я буду в місті ще кілька днів. Якщо… якщо захочеш просто поговорити — дзвони. А ні — то прощай знову.
Вечір у домі минув як завжди. Петро мовчки з’їв вечерю, обговорив ціни на зерно і ліг спати, одразу заснувши важким сном людини, у якої немає сумнівів. Син, який повернувся з навчання, буркнув коротке «привіт» і зачинився у своїй кімнаті з навушниками. Мама дрімала біля телевізора, тихо сопучи.
Галина сиділа в темряві кухні, стискаючи в руках папірець із номером. Вона дивилася на своє життя, розкладене по поличках, як чиста білизна в шафі. Все правильно. Все порядком. Але де в цьому порядку вона?
Вона згадала всі ці вісімнадцять років. Кожну холодну ніч поруч із чужою за духом людиною. Кожне свято, яке не було святом. Вона зрозуміла, що була декорацією у чужій виставі про «щасливу родину».
«Я прожила життя для мами, щоб вона не хвилювалася. Для Петра, щоб у нього був надійний тил. Для сина, щоб у нього була повна сім’я. А для себе?»
На світанку, коли небо почало набувати ніжно-рожевого відтінку, як колись пелюстки вишень, Галина зібрала невелику сумку. Вона взяла лише документи, кілька особистих речей та старе фото, де вони з Василем ще зовсім юні.
На кухонному столі вона залишила записку. Рука не тремтіла.
«Пробачте. Я більше не можу бути тінню. Я прожила вісімнадцять років вашим життям, а тепер хочу спробувати своє. Я не йду від вас — я йду до себе. Не шукайте винних, їх немає. Просто час вийшов.»
Вона вийшла з хати, коли село ще спало. Сніг рипів під ногами, і цей звук здавався їй найпрекраснішою музикою у світі. На зупинці вона дістала телефон.
— Василю? — голос її був чистим і впевненим. — Я йду. Ти ще чекаєш?
— Я чекав вісімнадцять років, Галю. Почекаю ще скільки треба, — відповів він на іншому кінці міста.
У селі ще довго не замовкали плітки. Сусідки на лавках обговорювали «ту божевільну Галю», яка на старість літ кинула такого господаря, як Петро. Марія Степанівна спочатку плакала, а потім замовкла, вперше за довгі роки зустрівшись із порожнечею у власній душі. Син Андрій спочатку злився, але через рік, коли сам закохався до нестями, приїхав до матері в місто і просто обійняв її.
Петро так і не зрозумів, що сталося. Він знайшов іншу жінку — таку ж працьовиту і мовчазну. Його господарство не занепало.
А Галина… Вона вперше за довгий час почала сміятися. Вона навчилася пити каву зранку, дивлячись на міський парк, і знати, що поруч людина, якій не треба пояснювати, чому в неї сумні очі.
Справжнє кохання — це не тільки пристрасть. Це здатність чекати, прощати та давати свободу. І іноді, щоб стати щасливою, треба мати сміливість розбити «ідеальне» життя, яке насправді було лише в’язницею з вишитими фіранками.
Бо життя — це не кількість прожитих років, а кількість моментів, коли ти відчуваєш себе собою. Галина свій час нарешті знайшла.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
