Галина стояла на касі зі своєю мамою. У звичайному супермаркеті, де пахло хлібом і кавою, а біля кас у черзі стояли люди з возиками, повними продуктів. Вони купували вечерю, як завжди, — мама вибирала все, що хотіла, Галина мовчки платила.
Коли мама дістала її банківську картку і приклала до термінала, касирка чемно сказала:
— Недостатньо коштів на рахунку.
Мама аж здригнулася:
— Як це? Та я ж учора ще братові твоєму скидала на машину, там було достатньо.
І так, ніби між іншим, додає:
— Ну, я ж не знала, що ти щось купувати зібралась…
Галина стояла, мов прикута, як мінімум, їй було соромно перед людьми. Вона завжди була мовчазною, спокійною, не любила сварок. Їй 38 — але вона виглядала молодше, хоча у погляді вже жила втома. Та не від роботи — від людей.
Колись, у студентські роки, вона вірила у любов. Закохалася, вийшла заміж, швидко розчарувалася. Він пішов до іншої, залишивши їй не лише біль, а й відчуття провини — ніби то вона щось зробила не так. Батьки тоді сказали:
— Ну, слава Богу, що дітей немає. Живи з нами. Ми тебе ніколи не залишимо.
І так воно й сталося. Вона повернулася до батьківського дому, а потім — якось непомітно — життя перетворилося на нескінченну низку “треба”.
Треба заплатити за газ, треба купити мамі нову куртку, татові — ліки. Треба допомогти братові, бо у нього діти, а зарплати малі. Потім — племінниці на навчання. Потім — на перший внесок за її квартиру. І так Галина взяла два кредити: один — за свою квартиру, другий — за квартиру племінниці.
Заробляла вона дуже добре, але жила скромно, носила одяг, який мама «підправляла», телефоном користувалася старим. Гроші віддавала родині, бо так звикла. Бо в її родині вважали: Галина — “має можливість, без сім’ї, то має допомагати”.
Одну з карточок давно віддала мамі, щоб “зручно було платити”. Так захотіла родина, а вона не протестувала.
А сьогодні — це “немає грошей” у супермаркеті стало ніби останньою краплею. Добре, що у сумці ще була бодай якась готівка.
Дорогою додому вона мовчала. Мама ж говорила без упину:
— Я ж братові допомогла, бо в нього машина стара, а діти в школу їздять. Ти ж знаєш, він не просив би, якби не треба було.
Галина кивала, але всередині щось у ній обірвалося. Не через гроші. Від того, що її життя давно перестало бути її.
Та цього разу вона не плакала. Бо мала таємницю. Добру, теплу, справжню.
Коли вони повернулися додому, мама поклала покупки на стіл і, як завжди, почала розкладати все по місцях. А Галина сказала тихо, але твердо:
— Мамо, тату, я маю вам щось сказати.
Тато глянув поверх окулярів:
— Що знову? Тільки не кредит якийсь, га?
— Ні. Навпаки. Я виходжу заміж.
— Що? — мама аж поставила банку з огірками на стіл. — Ти що таке верзеш? У твоєму віці? Ти вже он тітка дорослих племінників! Нащо тобі те все? Хто він? Звідки?
— З нашого міста. Працює у школі, вчитель фізики. Ми знайомі вже пів року.
— Пів року! — мама вжахнулася. — І ти вже виходиш заміж? А раптом він тебе використовує? Ти ж маєш квартиру, роботу, все! Навіщо тобі тепер ті пригоди?
Тато знизав плечима:
— Люди в твоєму віці вже внуків няньчать, а ти — у наречені зібралася…
Її слова потонули в батьківських докорах. Вони говорили, що вона не подумає, що люди скажуть, що зганьбить родину.
Вона мовчала. Тільки встала, взяла пальто й пішла.
— Куди ти? — гукнула мама.
— До подруги, — коротко відповіла.
Її найкраща подруга Марина знала все. Слухала, мов сестра. Коли Галина зайшла, Марина одразу побачила червоні очі.
— Ну, кажи, — тільки й мовила.
І Галина випалила все: від каси у супермаркеті до батьківських криків.
— Маринко, я втомилася, — сказала вона, схлипуючи. — Вони не розуміють, що я жива. Я все життя комусь потрібна тільки як банкомат. Мені навіть соромно, що я зраділа, коли грошей на картці не стало. Бо вперше відчула: нарешті не зможу їм дати.
Марина подала чай і сіла поруч.
— Ти не просто не зможеш дати, ти нарешті зможеш пожити. І ти, здається, казала мені, що не тільки виходиш заміж…
Галина опустила очі й тихо сказала:
— Так. Я чекаю дитину.
Подруга на мить завмерла, потім обійняла її.
— Господи, Галю, та це ж чудо!
І справді, для Галини це було чудо. Вона не планувала, не мріяла — просто життя подарувало другий шанс.
Наступного ранку вона повернулася додому. Батьки мовчали, кожен сидів зі своєю образою.
Галина поставила на стіл чайник і спокійно сказала:
— Я вас люблю. Але тепер житиму для себе. Я вдячна вам за все, але я хочу мати своє життя.
Мама насупилася:
— А ми що, вороги тобі? Ми ж для тебе все робили! А ти подумала, хто буде виплачувати кредит за квартиру племінниці?
— У неї є батьки. Тепер це їх клопіт, — впевнено і рішуче відповіла Галина.
Через місяць відбулося скромне весілля — лише друзі, кілька колег і її наречений — Ігор, спокійний, надійний чоловік, який дивився на Галину з ніжністю.
Батьки не прийшли. Брат з родиною теж, бо вважали, що Галина їх зрадила.
Іноді життя дає другий шанс не тоді, коли ми його просимо, а коли вже втрачаємо надію.
Галина тепер часто повторює: “Немає такого віку, коли пізно бути щасливою. Є лише момент, коли треба перестати жити для інших і почати дихати для себе.”
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
