Грудень у Неаполі зовсім не був схожий на той, до якого Галина звикла за сорок років життя в тернопільському селі. Замість рипучого снігу та морозних візерунків на склі — вологе морське повітря, галасливі вулиці, прикрашені яскравими вогнями, і запах смажених каштанів, що змішувався з ароматом свіжої випічки. Для італійців це була казка, для Галини — черговий робочий день, який вона намагалася пережити з прямою спиною.
Минуло всього чотири місяці, як вона приїхала на заробітки. Чотири місяці чужих ліжок, чужих звичок і нескінченного «si, signora», «grazie, signora». Галина доглядала за синьйорою Аделіною — жінкою примхливою, але по-своєму самотньою.
Наближався Святвечір. У Галининому селі зараз панувала особлива, урочиста метушня. Вона заплющувала очі й бачила все до дрібниць: як чоловік заносить до хати дідуха, як донька розтирає мак у старій макітрі, а на підвіконні в кухні вже «підходять» пухкі пампухи під рушником. Кожен рух там був наповнений змістом, кожна страва мала свою історію.
— Galina, vieni! — гукнула синьйора Аделіна з вітальні. — Скоро прийдуть гості, треба накривати на стіл.
Галина поправила фартух і вийшла. У вітальні вже зібралася родина синьйори: сини з дружинами, онуки. Всі були ошатні, галасливі, пахли дорогими парфумами. Вони сміялися, обмінювалися подарунками в яскравих обгортках і розливали просекко.
Галина розставляла тарілки. На столі з’явилися морепродукти, традиційні макарони з соусом, запечена риба. Все виглядало неймовірно апетитно, але для Галини цей стіл був порожнім. На ньому не було головного — запаху сіна під скатертиною та миски з кутею, де кожна зернина пшениці символізувала вічність.
Раптом у кишені завібрував телефон. Галина вибачилася і на хвилинку відійшла в коридор. Це був відеодзвінок від сина.
— Мамо, ми сідаємо! — радісно вигукнув Ігор.
Екран висвітив рідну кухню. За столом — вся родина. Чоловік у вишиванці, трохи ніяково махає рукою, донька в червоних стрічках, і старенька мати, яка витирає очі краєм хустки.
— Дивися, мамо, твоя кутя! — донька піднесла камеру ближче до миски. — Я робила все точно за твоїм рецептом. Багато горіхів і меду, як ти любиш.
Галина відчула, як у горлі став клубок. Вона дивилася на екран телефону, на ці рідні обличчя, на свічку, що тріпотіла перед іконою, і їй здалося, що вона відчула запах того самого узвару.
— Колядуйте, діти… — тільки й змогла прошепотіти вона, ковтаючи гарячі сльози.
— «Добрий вечір тобі, пане господарю!» — затягнув син тонким, але впевненим голосом.
Галина вимкнула камеру, бо сльози вже неможливо було стримати. Вона стояла в темному коридорі італійської вілли, а по той бік дверей вирувало чуже життя. Їй хотілося кричати від цієї роздвоєності: її тіло було тут, у теплі та безпеці, заробляючи на кращу долю для дітей, а душа — там, біля засніженого порога, де пахне димом і Різдвом.
— Galina? Tutto bene? — до неї підійшов молодший син синьйори, Марко.
— Si, Марко. Все добре. Просто свято… — вона посміхнулася через силу, витираючи щоки.
Її запросили до столу. Синьйора Аделіна, несподівано для себе, поклала свою суху долоню на руку Галини. — Я знаю, як це — бути далеко від дому в таку ніч. Їж, Галіно, це — Різдво. Воно для всіх одне.
Галина взяла виделку. Італійські макарони були бездоганними. Але кожна ложка давалася важко. Вона подумки смакувала ту єдину ложку куті, яку зараз передавали по колу в її хаті. Вона чула сміх своїх онуків і відчувала холодну зимову ніч, яка огортала її рідне село.
Після вечері, коли гості почали розходитися, Галина вийшла на балкон. Перед нею розкинувся вечірній Неаполь, залитий вогнями. Було незвично тепло для грудня. Вона підняла очі до неба, шукаючи ту саму Вифлеємську зірку. Вона знала: якщо дивитися досить довго, можна побачити те саме небо, що і в Україні.
«Господи, — прошепотіла вона, закриваючи очі. — Дякую Тобі за те, що вони мають що їсти. Дякую за те, що в хаті тепло. Дякую за те, що я можу їм допомогти. Дай мені сили витримати цю самотність, а їм — даруй радість. Нехай цей Святвечір буде для них спокійним».
Вона згадала, як колись її бабуся казала: «Різдво — це не про стіл, Галю. Це про світло всередині».
Галина повернулася в кімнату. Вона дістала зі своєї сумки маленьку хусточку, в яку була загорнута жменька рідної землі та засушена гілочка ялини з дому. Вона притулила її до обличчя і вперше за цей вечір спокійно зітхнула.
Це було її перше Різдво заробітчанки. Солоне від сліз, тихе, самотнє. Але в цій самотності народилася нова сила. Вона зрозуміла, що її любов до родини сильніша за тисячі кілометрів, а її молитва долетить швидше за будь-який літак.
Наступного року вона пообіцяла собі обов’язково бути вдома. А поки що вона мала бути тут. Заради тих, хто на іншому кінці відеодзвінка чекав на її усмішку. Галина розправила ліжко, глянула на ікону в кутку кімнати і тихо заспівала, ледь чутно, щоб не потурбувати синьйору:
— «Бог ся рождає, хто ж Його може знати…»
Її голос не тремтів. Це було Різдво надії. Різдво жінки, яка заради любові була готова подолати будь-яку відстань і будь-яку тугу. І десь там, за засніженими горами, її сім’я відчувала це тепло, бо серце матері не знає кордонів.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
