Позаду, наче тінь, маячила Дарина. Їй було трохи за двадцять п’ять, спідниця — на межі пристойності. Вона з неприхованим інтересом розглядала наші з Олегом весільні фотографії на стіні. Здавалося, вона вже примірялася, які з них залишити, а які відправити на смітник.
Він привів цю молодицю додому і, опустивши очі, повідомив мені, що я маю «тимчасово пожити деінде». Я мовчала три роки, виношуючи свій план. Тепер квартира була юридично моєю, а йому залишалося лише винаймати кімнату.
Я сиділа на ліжку біля розкритої валізи. Повільно, майже медитативно, складала блузи рівними, ідеальними стосами.
Олег чекав. Чекав на сльози, на істерику, на крики, які мали б підтвердити його владу. Я це бачила.
— Гаразд, — мій голос вийшов надзвичайно рівним. Руки застигли над шовком. Це відчуття — оніміння, коли емоції вже не досягають кінцівок.
Він кліпнув. Дарина теж різко обернулася від стіни.
— От так просто? — спитав він, відчуваючи, що сцена йде не за його сценарієм.
Я підвела очі. Подивилася на нього. Вперше за ці хвилини по-справжньому, без жалю і без страху.
— Саме так.
Олег відліпився від одвірка і ступив у кімнату. Дарина лишилася в коридорі, відчувши, мабуть, що її час ще не настав.
— Ти можеш поки що побути у Галини чи у матері. Потім продамо квартиру. Гроші поділимо цивілізовано. Навпіл.
— Угу.
Я застебнула валізу. Взяла сумку з документами. Пройшла повз нього, настільки близько, що довелося плечем протискатися. Він навіть не поворухнувся.
У коридорі Дарина вже вивчала мою осінню куртку на вішалці, торкнулася рукава, наче перевіряючи якість тканини.
— До побачення, — промовила я. Сказала це їй, не Олегу. Вона здригнулася, ніби її спіймали на гарячому.
Двері зачинилися тихо. Лише легкий, майже нечутний клацнув замок.
Я стояла на сходовому майданчику, тримаючи валізу і важку сумку. Думала: двадцять сім років. Чверть століття, що вмістилася в одну хвилину.
Спустилася ліфтом. Вийшла надвір. Листопад, сирість, і темніє вже о п’ятій.
Дістала телефон. Написала Галині: «Можна до тебе на кілька днів?».
Відповідь прийшла миттєво: «Приїжджай. Ключ у сусідів. І Софіє, що ти накоїла?».
Галина приїхала зранку. Привезла гарячі пиріжки з капустою та термос із кавою. Сіла навпроти на розкладачку, де я ночувала. Дивилася на мене уважно.
— Ти надто спокійна.
— Просто втомилася, Галю.
— Ні, — Галина налила каву. — Ти щось задумала. Я тебе знаю з дитсадка. Коли ти така незворушна — ти вже все вирішила.
Я взяла горнятко. Подула на каву.
— Три роки тому я переоформила квартиру на себе.
Галина завмерла. Пиріжок застиг на півдорозі до рота.
— Тобто?
— Тобто це моя квартира. Юридично. Олег підписав дарчу у дві тисячі двадцять другому році. Він думав, що це для «оптимізації податків». Якщо надумаємо продавати, менше заплатимо державі. Я йому так пояснила.
— А насправді?
— Насправді я вже тоді знала про Ірину з сусіднього під’їзду. Бачила їх біля торгового центру. Він цілував її. Мене він не цілував років п’ять.
Галина повільно поклала пиріжок на серветку.
— І ти мовчала?
— Мовчала. Потім була Яна-стажерка. Зовсім юна, з надутими губами. Дивилася на нього, як на героя. Він приходив додому і розповідав, яка вона безглузда. А сам світився, як нова копійка.
— Софіє…
— Не треба, — я відпила каву. — Я не хочу співчуття. Я хочу справедливості. Після Яни я пішла до юриста. Хорошого. Дуже дорогого. Він пояснив: усе, що куплено в шлюбі, ділиться навпіл. Але якщо один чоловік дарує майно іншому — це його особиста власність. Не ділиться.
— І Олег підписав?
— Підписав. Нотаріус зачитав йому всі юридичні наслідки. Олег сидів і кивав, думаючи про заощаджені податки. А я думала: ось вона. Моя страховка.
Галина підійшла до вікна. За склом висів густий, мокрий листопадовий туман.
— Він розуміє?
— Зрозуміє. Коли захоче ділити квартиру.
— І коли це буде?
— Дуже скоро. Він же сказав — «цивілізовано». Значить, прийде з пропозицією.
Галина обернулася. На обличчі була суміш захоплення і тихого жаху.
— Ти три роки мовчала. Три роки жила з ним, як дружина. Знаючи, що він бреше. І готувалася.
— Я не свята, Галю. Просто не дурна. Мені п’ятдесят три. Я методист із зарплатою в 12 тисяч. Знімати квартиру за ці гроші — це залишити собі крихти на їжу і комуналку. Я не можу дозволити собі емоції. Я можу дозволити собі лише план.
— Оце так, — Галина сіла. — Ти мене лякаєш.
— Справді?
— Справді. Така холодна. Така зібрана.
Я допила каву. Акуратно, безшумно поставила горнятко на підлогу.
— Я не холодна. Я просто знаю, що сльози не допоможуть. А дарча допоможе.
Олег прийшов у суботу. Галина поїхала до себе на дачу, щоб не заважати.
Я відчинила двері. Він стояв на порозі з невеликим пакетом із моєї улюбленої колись кондитерської. Заварні тістечка.
— Можна зайти?
Я відступила. Він пройшов у кімнату, озирнувся на розкладачку і валізу в кутку.
— Тісно тут у тебе, — сказав він, сідаючи за стіл. Схрестив руки на грудях. Поза — «я тут головний, але готовий до компромісу». Я лишилася стояти.
— Софіє, я погарячкував. Не треба було за Дарини. Вибач.
— Прийнято.
— Давай нормально поговоримо. Про поділ. Квартиру продаємо. Гроші навпіл. Тобі вистачить на однокімнатну десь на околиці чи на студію. Це чесно.
— Квартира не ділиться.
Він схилив голову набік. Як собака, що не розуміє команди.
— Як це не ділиться? Спільно нажите майно. Закон.
— Квартира записана на мене. Із дві тисячі двадцять другого року.
Обличчя в нього змінилося. З рожевого стало сірим. Потім — червоним.
— Ти… жартуєш?
— Ні.
Він схопився, почав міряти кімнату кроками.
— Це незаконно! Я не розумів, що підписую!
— Розумів. Нотаріус зачитав тобі всі наслідки. Ти розписався. Добровільно.
— Але ж я думав…
— Ти думав про податки. А я думала про Ірину. І про Яну. І про Дарину. Хоча тоді її ще не було. Але я знала — хтось буде. Рано чи пізно.
Олег зупинився. Витріщився на мене, наче бачив уперше за двадцять сім років.
— Ти… спеціально?
— Я була завбачливою.
— Три роки. Ти три роки мовчала. Жила зі мною. Готувала, прала, посміхалася. І знала.
— Знала.
Він повільно сів назад. Обличчя його обм’якло, наче він раптом постарів на десять років.
— Я піду до юриста. Оскаржу дарчу. Доведу, що ти мене обдурила.
— Спробуй.
Мій голос був рівним, як струна. Олег дивився на мене і нарешті зрозумів, що програв.
— Отже, я залишаюся ні з чим?
— Ти залишаєшся з Дариною. Адже це любов, правда? Справжня, велика. Ви впораєтеся. Винаймете квартиру вдвох.
Він підвівся. Взяв пакет із тістечками зі столу.
— Залиш, — сказала я. — Мені колись вони справді подобалися.
Він вийшов. Двері зачинив без стуку. Тихо, як людина, що не має права на гучні жести.
Я підійшла до столу. Відкрила пакет. Тістечка були гарні. З шоколадною глазур’ю. Відкусила.
Несвіже. Вчорашнє.
Викинула у смітник.
За тиждень мені зателефонував незнайомий номер. Чоловічий голос, діловий і суворий:
— Софіє Василівно? Я представляю інтереси Олега Ігоровича Скиби. Ми хотіли б обговорити питання дарчої на квартиру.
— Обговорюйте.
— Особисто. Завтра об одинадцятій. Офіс на Проспекті Соборності, тринадцять. Вам підійде?
— Підійде.
Я приїхала на десять хвилин раніше. Офіс на третьому поверсі. Табличка: «Юридична консультація. Тарас Миколайович Коваль».
Мене провели до переговорної. За столом сидів Олег. Поруч — юрист у нових окулярах і з товстою папкою документів.
— Сідайте, — Тарас Миколайович кивнув на стілець навпроти. — Я вивчив ситуацію. Маю низку запитань.
Я сіла. Поклала сумку собі на коліна. За вікном падав перший цього року великий, лапатий сніг.
— Слухаю.
Юрист відкрив папку. Дістав копію дарчої.
— Ви стверджуєте, що Олег Ігорович добровільно подарував вам квартиру?
— Не я стверджую. Нотаріус стверджує. Ось його підпис.
— Але ж Олег Ігорович не розумів усіх наслідків.
Я подивилася на Олега. Він сидів, дивлячись у стіл. Пальці стиснуті.
— Тарасе Миколайовичу, ви читали текст?
— Там є фраза: «Мені роз’яснено юридичні наслідки дарування, а саме: перехід права власності на об’єкт нерухомості від дарувальника до обдаровуваного безповоротно». Олег Ігорович під цим розписався. Він що, не вміє читати?
Юрист поправив окуляри.
— Дарування може бути оскаржене. Якщо доведено введення в оману.
— Хто кого ввів в оману? Я сказала чоловікові: оформимо квартиру на мене. Буде простіше з податками, якщо надумаємо продавати. Це правда. На майно, що у власності понад три роки, податок менший. Я не збрехала. Я просто не сказала, навіщо це мені ще потрібно.
— Але ж ви приховали справжні наміри.
— Мої наміри — моя справа. Закон запитує про форму угоди. Не про думки.
Олег смикнувся. Підняв голову.
— Ти три роки планувала! Три роки жила зі мною! Знаючи, що викинеш мене!
— Я не викидала. Ти сам пішов. Привів Дарину до нашої квартири. Звелів мені з’їжджати. Чи ти забув?
— Я… я був на емоціях.
— Ти був на емоціях. А я три роки тримала документи в порядку.
Юрист перегорнув сторінку.
— Тут зазначено, що ремонт у квартирі робився за спільні гроші. Вісім років тому. На суму триста п’ятдесят тисяч. Олег Ігорович може претендувати на компенсацію.
— Ремонт робили у дві тисячі сімнадцятому. Минуло вісім років. Термін позовної давності — три роки. Запізнилися, Тарасе Миколайовичу.
Антон Ігорович зняв окуляри, протер їх.
— Ви добре підготувалися, Софіє Василівно.
— Я три роки готувалася.
— І весь цей час мовчали?
— Весь цей час я була дружиною. Готувала, прала, їздила на дачу до його матері. Усміхалася його друзям. Терпіла, коли він приходив пізно. Пахнув чужими парфумами. Я робила те, що має робити дружина. А він робив те, що не має робити чоловік.
Олег стукнув кулаком по столу.
— До чого тут мої слабкості?! Ми про квартиру говоримо!
— Про квартиру. Мою квартиру. Яку ти хотів поділити зі мною навпіл. А половину віддати тій дівчинці, якій двадцять п’ять. Яка навіть на іпотеку не збирала. Яка не вставала о шостій ранку, щоб встигнути на роботу і приготувати тобі сніданок. Яка не сиділа з твоєю матір’ю в лікарні, коли в неї був інсульт.
Настала тиша.
Юрист дивився у документи. Олег — у вікно. Сніг падав густішав, вкриваючи машини білими шапками.
— Дарча оформлена бездоганно, — тихо сказав Тарас Миколайович. — Ви добровільно розписалися, Олеже Ігоровичу. Нотаріус зафіксував роз’яснення наслідків. Оскаржити неможливо.
Олег не відповів.
— Можна хоча б… — він проковтнув. — Чи можу я пожити в квартирі, поки знайду постійне житло? Місяць. Два.
Я підвелася. Взяла сумку.
— Ні. Твої речі Галина привезе. Куди?
— Я… винайму кімнату. На вулиці Свободи. — Голос у нього був глухий, зламаний.
— Добре. Привеземо завтра.
Я вийшла. У коридорі секретарка фарбувала нігті лаком кольору «марсала». Ліфт спускався повільно, грала якась естрадна пісня про розбите серце.
Я слухала і думала: двадцять сім років. Половина життя. А скінчилося за двадцять хвилин в офісі з видом на перший сніг.
Речі Олега я спакувала сама. Галина пропонувала допомогти, але я відмовилася. Це був останній ритуал.
Три дорожні сумки, коробка з офісними паперами. Костюми, сорочки, його кросівки. Бритва, одеколон, який він любив.
Натрапила на фотографію в рамці — ми на морі, років двадцять тому. Я тоді ще фарбувала волосся в медовий блонд. Він був без сивини. Обоє усміхалися. Щасливі.
Я поклала фотографію у коробку. Загорнула у його старий светр. Заклеїла скотчем.
Галина забрала речі, відвезла їх на Свободи. Повернулася за дві години.
— Він плакав?
— Ні. Розписався в отриманні. Сказав: «Дякую». І все.
— Дарина була?
— Ні. Кімната там маленька. Шість метрів. Диван-ліжко, стіл, холодильник. Вікно з старою фіранкою в квіточку.
Ми сиділи на кухні. Пили чай.
Моя кухня. Мій чай. Моя квартира.
— Тобі не шкода його? — спитала Галина.
Я подивилася у вікно. Вже зовсім стемніло. Вмикалися вуличні ліхтарі. Сніг на підвіконні лежав недоторканим, рівним шаром.
— Шкода. Іноді. Коли згадую, яким він був на початку. Але потім згадую Ірину, Яну, Дарину. І розумію: я шкодую не його. Я шкодую себе двадцятирічної давнини. Ту, що вірила.
— А тепер?
— Тепер я знаю: віра — це добре. Але документи краще.
Галина засміялася, а потім замовкла.
— І що далі?
— Далі — живу. У мене є квартира, робота, подруга, яка привозить пиріжки. Небагато. Але все це моє.
— А чоловіки?
— Не знаю. Подивлюся. Може, когось зустріну. Може, й ні. Головне — я більше не живу в очікуванні, коли мене зрадять. Це, знаєш, визволяє.
Галина поїхала о десятій. Я лишилася сама.
Пройшлася кімнатами. Спальня, вітальня, кухня. Все на своїх місцях. Фотографію, де ми разом, я зняла зі стіни і замінила. Повісила іншу: ми з Галиною на відпочинку минулого літа.
Сіла на диван.
Тиша. Жодних кроків у коридорі. Жодних ключів у замку. Жодних питань «що на вечерю?». Жодного запаху чужих парфумів на сорочках.
Тиша. І чомусь зовсім не страшно.
Взяла телефон. Погортала оголошення. Курси іспанської, танці для початківців, книжковий клуб.
Відклала. Ще рано.
Спочатку просто пожити. Самій. У своїй квартирі. Звикнути, що тепер усі рішення приймаю лише я. Що ніхто не скаже: «Навіщо тобі це?» чи «Ти вже стара для таких дурниць».
Вимкнула світло. Лягла в ліжко. По центру, не з краю.
Заплющила очі.
Двадцять сім років позаду. Попереду — невідомо скільки. Але ці роки будуть точно лише мої.
І, напевно, цього достатньо.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
