Галина завжди була жінкою сильною і працьовитою. Все життя вона працювала в колгоспі, а потім, коли господарство розпалося, взялася до всього, що траплялося під руку: то в полі, то на фермі, то на базарі з овочами стояла. Та все ж, заробітків вистачало лише на те, щоб зводити кінці з кінцями. Коли доньки підросли, їй дуже кортіло дати їм більше — кращу освіту, кращий старт у життя.

– «Мамо, чого ти надриваєшся?» – часто казала молодша Оленка.

– «Діти мої, поки я жива і здорова, мушу вам допомогти. Ви моє щастя», – відповідала Галина.

Так і вирішила: поїде за кордон. Не для себе, а для них. «Я вже своє віджила, а ви ще молоді, вам треба крил».

За багато років на чужині Галина не пригадувала, щоб витратила на себе бодай щось суттєве. Усе, що заробляла, висилала дочкам. Вони збудували новий просторий будинок, повністю обставили його меблями. Обидві закінчили університети, знайшли хорошу роботу.

Галина жила мрією: от повернеться додому, і дівчата допоможуть довести до ладу її стареньку літню кухню, бо більше їй одній і не треба.

– «Тільки одне вас прошу, мої любі, – казала вона по телефону, – зробіть мені ту кухоньку. Хоч трохи підлатаєте, і я на старість матиму свій куточок».

– «Добре, мамо, зробимо», – відповідали доньки.

Час спливав, і ось настав момент повернення. Галина приїхала додому на свій ювілей – 65 років. Доньки вирішили влаштувати велике свято в новому будинку: зібрали родичів, сусідів, друзів

Галина, хоч і була рада, але в глибині душі хвилювалася, бо і не мріяла про таке.

Свято почалося гомінко: сміх, пісні, привітання. Всі тіснилися за столом, обіймали ювілярку, бажали довгих років життя. А Галина, втомившись від шуму, вийшла трохи надвір, подихати свіжим повітрям.

Вийшла й завмерла: на сусідній ділянці стояв новий будиночок. Невеликий, але такий гарний, мов з картинки. З білими віконницями, акуратним ганочком, червоним дахом. Два роки тому, коли вона востаннє приїжджала додому, його там не було, а тепер – справжня красуня-хата.

«Ого, які люди, тепер швидко будуються, – подумала жінка. – І хто ж тут поселився? Чи не молодята якісь? Чи може, хтось з міста?»

Вона вже хотіла підійти до сусідки Ганни, щоб розпитати, та в цей час на подвір’я вийшли її доньки. Обидві сяяли, тримали мати під руки й вели ближче до нової хати.

– «Мамо, сюрприз!» – вигукнула старша Марія.

– «Який ще сюрприз?» – здивувалася Галина.

Доньки сміялися крізь сльози.

– «Мамо, це твій будиночок. Ми збудували його для тебе. За ті гроші, які ти висилала. Ми ж знаємо, як ти мріяла про свою кухоньку… але вирішили, що кухоньки мало. Тобі потрібен свій просторий, світлий дім».

Галина не повірила. Стояла, мов оніміла, тільки хусткою втирала сльози.

– «Та ви що, дівчата? Це ж… це ж цілий будинок! А я ж просила лише кухоньку підлатати…»

– «Мамо, — обняла її Оленка, – ти все життя для нас жила. Скільки ночей працювала, скільки здоров’я там залишила. Усе нам, усе дітям. То ми хотіли зробити тобі найбільший подарунок у твоєму житті».

Галина увійшла в новий дім. Усередині все було зроблено з любов’ю: кухня з сучасною плитою, велика кімната з м’яким диваном, світла спальня, навіть веранда для ранкової кави. На стіні — величезний портрет самої Галини, де вона ще молода.

– «Звідки це фото?» – здивувалася.

– «А ми знайшли в старій скрині. І попросили художника намалювати картину», – пояснила Марія.

Галина плакала й сміялася водночас. Її серце тремтіло від щастя. Вона й гадки не мала, що діти збережуть гроші для неї. Думала, що все пішло на їхній будинок, на їхні потреби. А виявилося – вони думали про неї, про її мрію.

Того вечора свято продовжилося вже у новому будиночку. Гості були вражені, а сусідка Ганна не могла надивуватися:

– «От молодці ваші дівчата! Не забули матері. Це велика рідкість нині».

Галина сиділа за столом, дивилася на своїх доньок і відчувала: її життя не було даремним. Бо найважливіше – не гроші, не будинки, а вдячність і любов дітей.

– «Дівчата мої, – сказала вона, піднімаючи келих, – я щаслива не тому, що маю цей будинок. Я щаслива, бо маю вас. Дай Боже кожній матері таких дітей».

І в цю мить їй здалося, що всі ті роки тяжкої праці, усі недоспані ночі й самотні свята на чужині були лише довгою дорогою до цього дня — дня, коли вона відчула справжню віддяку.

В ту ніч, коли гості розійшлися, Галина лягла у своє нове ліжко й не могла заснути від радості. Вона гладила руками свіжу білизну, вдихала запах нового дерева й тихо шепотіла:

– «Господи, дякую Тобі за моїх дітей. Я нічого більшого в житті не прошу».

І вперше за багато років їй снився не чужа кімнатка у далекій країні, а свій власний дім – теплий, рідний, повний любові.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.