Від ранку Галина тримала в руках телефон – чекала на дзвінок з далекої Америки. Десь там, у світах, вже років двадцять живе її єдина донька Марічка. Щойно дівчина закінчила університет, їй вдалося виїхати в США. Переконувала маму, що це не на довго – заробити трохи грошей і досвіду набратися.
Марічка вчилася в медичному, лікарем мріяла стати. Обіцяла мамі, що продовжить справу на чужині, але там ще треба було вчитися кілька років, тому дівчина знаходила підзаробітки – як правило, це було прибирання. До продовження навчання руки так і не дійшли, тому лікарем Марічка так і не стала. Але це було не найбільшим розчаруванням для Галини.
Матір дуже хвилювало особисте життя доньки, яке ніяк не складалося – роки йшли, а про заміжжя Марічка мовчала. Може, і був там у неї хтось на чужині, та матері вона його не показувала. А Галина хотіла внуків, адже залишилися з Марічкою вони самі на білому світі. А п’ять років тому, якраз на Великдень, зателефонувала Марічка, привітала матусю з святом, а потім новину повідомила – вона заміж виходить.
Галина від радості хотіла стрибати, адже доньці вже тридцять п’ять років минуло, нарешті вона дочекається внуків! Останні кілька років думка про внуків не давала їй спокою. Нехай донька далеко, і швидше за все, внуків вона побачить не скоро, бо донька ще жодного разу не приїжджала. Але сама думка, що вони є, могла б ще довго жінку тримати на цьому світі. Та й, дякувати Богу, засоби сучасної комунікації, дозволяють бачити рідних, коли захочеш.
– Донечко, а за кого ти заміж виходиш? – несміливо запитала Галина.
І тут на іншому кінці повисла тиша. Донька довго намагалася сформулювати думку, щоб правильно подати мамі інформацію. А новина і справді була така, яку потрібно було говорити обережно.
– За Ярослава, мамо. Він українець… і ти його добре знаєш, – тихо промовила Марічка.
– Якого Ярослава? – серце матері чомусь тривожно забилося. Щось всередині їй підказувало, що донька приховує щось дуже важливе. Марічка ще мовчала. Галина повторила питання:
– Доню, за якого Ярослава?
– Сусіда нашого, Ярослава.
Донька замовкла, а Галина аж присіла від несподіванки. Ярослав справді колись був їхнім сусідом, жили з дружиною і двома доньками на сусідній вулиці. Але вже років двадцять п’ять, як ніхто про нього нічого не чув. Він поїхав на заробітки, там і пропав. Перший час присилав гроші дружині і дітям, а потім попросив розлучення і зник з їхнього життя. Доньки у нього вже зовсім дорослі, заміж повиходили, внуків народили. Ой лишенько, та й він старший від Марічки років на п’ятнадцять, це ж йому зараз близько п’ятдесяти… І як це “пощастило” Марічці зустріти його на чужині… Ой лишенько, що ж люди в селі скажуть, коли дізнаються…
– Мамо, – спробувала пояснити хоч щось донька. – Ми з Ярославом зустрілися три роки назад. Не повіриш, але він і тут виявився моїм сусідом. Спочатку допомагав мені із солідарності, а потім якось все у нас само собою закрутилося. Тепер заміж кличе… І ще… Я чекаю дитину – скоро ти станеш бабусею…
Минуло п’ять років. У Галини нарешті з’явилася чудова внучка. Коли вона чує по той бік екрану: «Бабусю, я тебе дуже люблю», здається серце з радості вистрибує. Марічка так схожа на її донечку, росте розумницею, нехай і на чужині. Все обіцяють приїхати, але ніяк не виходить.
Цей Великдень видався сумним для всіх. Галина посвятила Паску біля телевізора і самотньо сіла за Великодній стіл. І знову чекала на дзвінок від рідних. І ось нарешті на екрані вона бачить ріднесеньке личко, за яке ладна все віддати. Марічка розповіла бабусі віршик, заспівала пісеньку, а в кінці традиційне: «Бабусенько, я тебе дуже люблю». Поговорили, аж на душі стало легше.
Що ж, у кожного своя доля. Не такої долі хотіла Галина для своєї єдиної доньки, але вже вийшло, як вийшло. Сусідка, перша дружина Ярослава і її діти, із Галиною не розмовляють, але і тут нічого не вдієш. Так складно життя переплело їхні стежки. І чому все склалося саме так, сказати важко.
Фото ілюстративне.