— Добре тут, просторо. Не те що мій “кубрик”, — голос Галини Петрівни, густий, просочений олійними нотками фальшивої лагідності, немов гул важкої фури, заповнив передпокій, просочуючись на кухню.

Світлана стояла біля кухонного гарнітура, методично протираючи його ідеально чисті глянцеві фасади. Її рухи були плавними та вивіреними, як у майстра, що виконує медитативний ритуал. Цим монотонним заняттям вона, здавалося, намагалася звести невидиму стіну між собою та зовнішнім світом.

Галина Петрівна, як завжди, увійшла без попередження. Просто провернула ключ у замку. Ключ, який Назар необережно дав їй “на крайній випадок”, і цей “випадок” тепер наздоганяв їх із гнітючою, майже календарною регулярністю. Світлана не обернулася, продовжуючи своє заняття.

— Зробити вам, Галино Петрівно, запашної кави, чи може, узвар? — запитала вона, не змінюючи рівного, безпристрасного тону. Питання було чистою формальністю, даниною старому, вже розірваному, але все ще чинному “договору про ввічливість”.

— Та яка кава, Світланочко, що ти. У мене тиск знову скаче, наче той м’ячик! То, мабуть, перепади погоди в нашому Києві, чи що… Та й ніколи мені розсиджуватися, — свекруха пройшла на кухню.

Її міцна, добре збита постать у добротному, але явно застарілому демісезонному пальті, що нагадувало про суворіші часи, виглядала тут чужорідним елементом. Вона принесла з собою запах вуличної вогкості, київського осіннього повітря, і ледь вловимий аромат якихось дешевих аптечних мазей, який одразу вступив у жорсткий конфлікт із запахом цитрусової свіжості та чистоти, що панував у цій квартирі.

Світлана нарешті випросталась, повільно кинула вологу ганчірку у мідну раковину. Вона сперлася стегном на холодну стільницю і схрестила руки на грудях, мовчки дивлячись на непрохану гостю. Вона чудово знала, що ні “стрибки тиску”, ні “київська погода” не були причиною цього візиту. Причина була одна, і вона завжди зводилася до одного: фінанси її сина.

Галина Петрівна тим часом розпочала свій звичний обхідний маневр. Вона пройшлася по кухні, провела пальцем-ревізором по глянсовій поверхні новенького двокамерного холодильника, зазирнула у велике вікно, за яким виднілися гілки вікового каштана. Її чіпкі, уважні очі-сканери оцінювально ковзали з кожної деталі, з кожного предмета, ніби виробляючи документальну інвентаризацію чужого, на її думку, незаслуженого добробуту.

— Ціни бачили? В нашу місцеву аптеку зайшла — жахнулася. На одну пенсію, як хочеш, так і крутись. “Аспірин-кардіо” та інші ліки купити — і все, сиди на хлібі та воді. Добре, що запаси з моєї “заначки” деякі є, але ж вони не вічні, — вона зітхнула, важко і надто показово, чекаючи від Світлани хоча б мінімальної реакції.

— Так, все дорожчає. Особливо на комуналку страшно дивитися, — відповіла Світлана. Ні співчуття, ні, тим більше, пропозиції допомоги, у її голосі не пролунало. Лише суха констатація факту, не більше, ніж коментар синоптика про дощ.

Цей холодний нейтралітет, здавалося, лише додав олії у вогонь свекрухи. Вона зрозуміла, що артилерійська підготовка у вигляді жалібних зітхань не принесла результатів, і настав час переходити до основної атаки. Вона припинила бродити по кухні й зупинилася навпроти Світлани, дивлячись на неї впритул. Маска стражденної української пенсіонерки почала повільно сповзати, оголюючи жорсткі, виразні риси незадоволення.

— Назарчик як? Працює, бідолаха, втомлюється, мабуть? Зовсім його не бачу. Раніше хоч заїжджав, навідував матір, пиріжки мої їв, а тепер… — вона зробила багатозначну, театральну паузу, даючи Світлані самій закінчити цю думку.

— Працює. Не скаржиться, — Світлана не зрушила з місця. Її поза виражала повну готовність до оборони. Вона знала, що зараз почнеться.

Галина Петрівна підійшла до великого кухонного столу, що був центром цієї сучасної, світлої оселі, і з різким, гучним стукотом опустила на нього свою об’ємну, вицвілу дермантинову сумку. Цей звук пролунав як удар гонгу, що оголошує початок справжнього поєдинку. Вона більше не намагалася зображати люб’язність. Її погляд став твердим, як закарпатський граніт.

— Досить вже водити козу, Світлано. Давай поговоримо відверто, як дорослі люди.

— Я слухаю, — спокійно відповіла Світлана, випростуючись на повний зріст. Вона розчепила руки й поклала долоні на прохолодну поверхню стільниці позаду себе. Це була поза людини, яка готова вислухати неприємні речі, але не збирається поступатися ні сантиметром своєї території чи гідності.

Галина Петрівна сприйняла цю готовність як прямий виклик. Вона зробила крок уперед, вторгаючись в особистий простір невістки, і понизила голос до різкого, злого, майже шиплячого шепоту, який був чути набагато виразніше за будь-який крик.

— Що ти з ним зробила? Що ти йому нашептала, що він від рідної матері відвернувся? Раніше син був — турботливий, уважний, а тепер… чужа людина! Раніше про кожну гривню думав, як мені допомогти, на ліки, на газовий котел полагодити… А тепер що? На новий “залізний кінь” він збирає! На якусь іномарку! А мати чоботи другу зиму доношує, там підошва скоро від асфальту відвалиться! Йому не соромно?

Звинувачення посипалися, як сухий горох із рваного мішка — колкі, численні та б’ють по одній-єдиній меті. В її очах горів вогонь праведного гніву, вогонь матері, у якої, на її думку, відібрали найдорожче — слухняність та, головне, фінансову підтримку сина. Вона не сумнівалася у своїй правоті ні на мить. У її картині світу все було просто: до появи Світлани все було добре; потім все стало погано. Отже, винна Світлана.

— Галино Петрівно, це рішення Назара, — голос Світлани залишався таким самим рівним, але в ньому з’явилася твердість криці. — У нас сім’я, у нас спільні цілі та загальний бюджет. Машина нам потрібна не для розваги, а для роботи та поїздок до його родичів на Західній Україні. І я, і він працюємо, не сидимо на шиї. Ми хочемо покращити наше життя, рухатися вперед. Мені здається, це нормально для молодої сім’ї.

— Нормально? — підскочила свекруха, її обличчя почервоніло, немов стиглий помідор. — Нормально — це коли син пам’ятає про матір, про її пенсію, меншу за мінімальну зарплату! А не спускає все на твої хотілки! Ця кухня, оцей “наворочений” холодильник! Все це куплено на гроші, які він міг би дати мені! Він міг би мені вікна вставити, дах полагодити! А не тобі тут “палаци” будувати!

Галина Петрівна майже кричала, заглушаючи останні слова Світлани. Вона махнула рукою у бік блискучого гарнітура.

— Ти йому отруту влила! Ти його зробила невдячним егоїстом! Я його виростила, поставила на ноги! Я по ночах не спала, щоб він отримав цю свою освіту! А ти прийшла на все готове, наче та ворона на гніздо! І тепер ти мене повчатимеш?

Світлана відчула, як її витримка починає тріщати по швах.

— Ви помиляєтеся, Галино Петрівно. Я не прийшла на готове. Ми разом будуємо наше життя, кожен крок. І я не збираюся виправдовувати перед вами кожен куплений нами предмет. Я поважаю вас як матір Назара, але ви не маєте права втручатися в наші фінансові справи, використовуючи совість сина як інструмент.

Вона говорила тихо, але ці слова прозвучали як вирок, як останнє китайське попередження. Вона вперше наважилася сказати це прямо, без жодних пом’якшень.

Це було занадто. Занадто багато правди, занадто багато непокори, занадто багато заперечень її священному праву матері. Обличчя Галини Петрівни зблідло, а потім знову налилося багряним відтінком гніву. Вона більше не могла стримувати себе. У її очах блиснула неприхована, тваринна лють. Вона інстинктивно, без жодної думки, підхопила зі столу свою громіздку дермантинову сумку, набиту, як завжди, якимись ліками та господарськими дрібницями, і різким, незграбним рухом замахнулася нею на Світлану.

— Замовкни, ти! — прошипіла вона, і в цьому шипінні вже не було ні фальші, ні гри. Тільки чиста, неприкрита ненависть.

Світлана інстинктивно зіщулилася, заплющила очі, очікуючи удару, який, очевидно, мав влучити в її обличчя.

Але удару не було. Замість нього пролунав різкий, глухий звук — ніби важкий предмет наткнувся на щось м’яке, але міцне.

Світлана відкрила очі.

Назар стояв у дверному отворі кухні. Він, мабуть, увійшов до квартири, поки вони сперечалися, і тепер стояв, мов монумент, у домашній футболці, з портфелем у руці, який, очевидно, щойно кинув на підлогу.

Саме його рука, міцна, робоча, чоловіча рука, перехопила зап’ястя Галини Петрівни в той момент, коли її сумка вже летіла у бік Світлани. Галина Петрівна завмерла, її рука все ще була затиснута в руці сина. Вона повільно повернула голову і глянула на нього. Її лють схлинула в одну мить, змінившись переляком і розгубленістю спійманої на місці злочину людини. А Назар просто дивився на неї. Дивився холодним, нескінченно стомленим поглядом людини, яка щойно побачила щось огидне, але, в глибині душі, зовсім не здивована.

Час застиг, згустившись у щільну, в’язку масу. Секунди розтяглися у вічність. Назар продовжував стояти, його рука, наче залізний обруч, стискала зап’ястя матері. Він не дивився на Світлану, не перевіряв, чи вона гаразд. Весь його світ звузився до двох точок: його пальців на руці Галини Петрівни та її очей, у яких переляк стрімко змінювався новою, відчайдушною хитрістю.

Першою тишу порушила вона.

— Назарчику, синочку… — її голос, щойно зривався на вереск, тепер зазвучав слабо й жалібно, як скрип дверей. Вона спробувала вирвати руку, але хватка сина була мертвою. — Ти… ти все не так зрозумів! Вона мене спровокувала! Вона стояла і посміхалася мені в обличчя, поки я розповідала їй про свої болячки! Довела мене до краю!

Це була остання, відчайдушна спроба перевернути ситуацію, виставити себе жертвою, а Світлану — підступною інтриганкою. Вона апелювала до нього, до свого сина, волаючи до залишків його синівської відданості, до років, коли її слово було для нього законом, викарбуваним на скрижалях. Вона дивилася тільки на нього, повністю ігноруючи Світлану, ніби її й не було в кімнаті.

Але Назар не відповів. Він навіть не моргнув. Його погляд був поглядом хірурга, який розглядає безнадійну пухлину. У ньому не було гніву, не було образи, навіть глибокого розчарування. Тільки глуха, нескінченна втома. Він бачив усе. Не лише це замах сумкою, а й усі попередні візити, усі скарги, усі маніпуляції, усю ту отруйну брехню, якою вона роками намагалася отруїти його сімейне життя. І сьогодні він нарешті побачив її без прикрас, у її справжньому, потворному образі.

Він повільно, з якимось лякаючим спокоєм, розтиснув пальці. Галина Петрівна квапливо відсмикнула руку, потираючи почервоніле зап’ястя. На її обличчі промайнула тінь надії: може, пронесло? Може, він зараз накричить, але потім все вляжеться, як завжди?

Назар мовчки нахилився, підняв з підлоги її сумку та вклав ручку їй у вільну руку. Цей жест був настільки буденним і водночас настільки остаточним, що у Галини Петрівни перехопило подих. Потім він взяв її під лікоть. Його дотик був не грубим, але абсолютно непохитним. Це був дотик людини, яка ухвалила рішення і не відступить від нього ні на крок.

— Назарчику, що ти робиш? Відпусти! — зашепотіла вона, намагаючись упертись, але його тиха сила була нездоланна. Він мовчки, не промовивши ані слова, повів її з кухні.

Вона не кричала, боячись остаточно зруйнувати останній, примарний шанс на примирення. Вона намагалася говорити йому щось на вухо, швидко, плутано, змішуючи погрози та благання, але слова застрягали у неї в горлі, бо він вів її до виходу з методичністю тюремного наглядача. Світлана залишилася стояти на кухні, притулившись до стільниці. Вона не йшла за ними. То був його бій. Його фінал.

Він вивів матір на сходову клітку. Вона обернулася, її обличчя спотворилося останньою, відчайдушною благанням, як у потопельника.

— Синку, не роби цього…

Назар глянув на неї. Один довгий, останній погляд. Погляд, яким прощаються назавжди, не озираючись. Він нічого не сказав. Просто відступив на крок назад, у квартиру, і плавно, без жодного різкого руху, потягнув двері на себе.

Важкі металеві, добротні двері, які вони колись ставили, зачинилися з тихим, м’яким клацанням. Цей звук пролунав у оглушливій тиші квартири голосніше за будь-який постріл.

За мить з того боку пролунав перший удар. Потім другий. Галина Петрівна лупцювала у двері кулаками, вже не стримуючись. Її голос, спотворений перешкодою, долинув до них глухими, лютими вигуками. Це були прокльони. Упереміш із вимогами негайно відкрити, із звинуваченнями у невдячності, з погрозами відректися, які тепер звучали жалюгідно і безсило, наче гавкіт беззубого собаки.

Назар стояв у передпокої, спиною до дверей, опустивши руки. Світлана підійшла і стала поруч із ним. Вони не дивилися один на одного. Вони просто стояли й слухали, як за дверима вмирає їхнє минуле. Удари й крики продовжувалися, але для них це був просто шум з вулиці, звук чужого, далекого лиха, яке більше не мало до них жодного відношення.

Він відрізав цю пухлину від себе та своєї сім’ї і більше ніколи не допустить нового зараження. Клац замка був не просто зачиненням дверей, а остаточним кінцем старої, отруйної епохи.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.