fbpx
Життєві історії
Галина не вміла користуватися телефоном, сама не дзвонила синові, а чекала дзвінка від нього. А якось від Миколи прийшло повідомлення

Останні роки життя Галини, після того, як син поїхав з батьківського дому, перетворилося на суцільне чекання його повернення додому. У неї більше нікого не було, її Микола – єдина найрідніша для неї людина. Лише ще є у неї сусіди, в яких не було вільного часу, щоб розділяти з нею самотність, адже у них багато своїх справ.

А Галина засинала з очікуванням повернення сина додому, а прокидалася з думкою, що ось-ось син стане на порозі. А кого ще мати може чекати в старості в маленькій хатині в селі?

Ось задзвенів телефон. Галина швиденько взяла телефон і стала приглядатися на номер телефону. Невправно натискала телефонні кнопки. Нарешті відкрилося повідомлення, жінка дуже зраділа: “Мамо, вітаю тебе. В мене все гаразд. Я скоро приїду додому”.

Прочитала ці слова і їй так тепло стало на душі: “Мій синочок, рідненький. Приїде до мене додому!”

На жаль, Галина вже не зовсім уміла користуватися тим, незвичним для неї, чудом сучасної техніки. Вона сама не телефонувала синові останнім часом, не вміла. Тому лиш приймала дзвінки і повідомлення від свого Миколи. Часом у неї виходить подзвонити до сина, але він часто працює. Після декількох таких невдалих спроб вона перестала йому телефонувати – чекала, що подзвонить він сам, чекала щодня. Мати дуже раділа, як маленьке дитя, кожній вісточці, тим паче розмові з найріднішою людиною.

Галина встала набагато швидше як зазвичай з ліжка, поспішала – треба ж чимось смачним сина зустріти, якимись смаколиками почастувати. Швиденько замісила тісто – будуть улюблені вареники Миколи. І борщу смачного зварить, син теж любить його. А ще Галина дістала квашеної капусти, син нещодавно згадував про неї.

Біля плити Галина порається, а сама у вікно щохвилини заглядає, чи не йде, бува, її син, чи не спішить до старенької матері. Та хвіртку ніхто не відкривав, вона була непорушна.

Незабаром на столі у мисці вже чекали на Миколу його улюблені вареники, кипів борщ. А сина ще не було, хата була порожня.

Галина вже сіла біля вікна і не відверталася вже від нього. День вже йшов до завершення, надворі темніло, а мати й досі сиділа сама.

Зрештою Галина встала і пішла до сусідів. Постукала в двері, зайшла і мовила:

– Я сама сиджу і ви самі, йдіть до мене повечеряємо разом, я сина додому чекала, а його немає.

– Ми зайняті зараз, не можемо йти, вечеряйте без нас, – мовила здивована сусідка, яка дійсно була заклопотана своїми справами.

Галина не стала затримуватися в гостях – люди, мабуть, зайняті. Повільно пішла додому. На вулиці вже майже зовсім стемніло, надії не було.

Ось і її двір, зайшла на подвір’я. Відчинила хвіртку. На порозі наче хтось сидить, придивилася – її Миколка. На душі стало так тепло і світло, аж підбігла до порогу:

– Миколцю! Це ти? Синочку рідненький! Зараз борщу насиплю, з сметанкою, ходи скоріш додому.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page