Ярослава, яка жила по-сусідству з своєю сестрою Лесею, не могла дивитися, як та щодня з повними сумками домашніх продуктів біжить на перший автобус.
– І чого ти до них ходиш? Була б я на твоєму місці, ноги б моєї не було в невістки квартирі, – повчала Лесю старша сестра.
– Ой, Славо, ти ж знаєш, не можу я так, – виправдовувалася Леся. – У мене ж маленький внук тепер є, от я йому і молочка свіженького домашнього, і сметанку, і сирочок везу.
– Ага, вези! – не вгавала Ярослава. Вони ж тебе навіть, напевно, і до хати не впускають…
Леся нічого не відповіла сестрі, бо та говорила щиру правду.
Єдиний син Лесі, Ігор, одружився 4 роки роки тому. Невістці батьки квартиру купили, в якій вони зараз і живуть.
А свою свекруху невістка не злюбила з самого початку, вважала її селючкою, яка нічого не дала своєму синові.
Леся так не вважала, адже вона дала йому найважливіше – життя, здоров’я, красу, розум, освіту, а решту він і сам собі здобуде.
А звідкіля ж вона могла йому допомогти, якщо все життя прожила в селі, працювала листоношею, а по суботах їздила на базар продавати городину. Навпаки, жінка сподівалася, що син виросте, і їй допоможе.
Ігор закінчив школу і поїхав в обласний центр поступати в університет. І поки там вчився, то познайомився з Галиною. Стали молоді зустрічатися, а потім і одружилися.
Галина любила Ігоря, але соромилася його походження, тому з свекрухою не хотіла мати жодної справи, і в село їздити не любила зовсім. А коли свекруха до них приїжджала, вона виходила з дитиною на вулицю, начебто, гуляти, п’ять хвилин поговорить з Лесею, продукти забере, і каже, що поспішає, бо або дитину купати треба, або малюк спати хоче, або ще щось придумає таке, щоб свекруху пошвидше випровадити.
Леся на це не зважала, вірила, що прийде час, і її зарозуміла невістка все зрозуміє. А поки-що, вона вважала своїм обов’язком, поки може, допомагати дітям.
Направду кажуть, що вода камінь точить… Нехай і не відразу, але невістка стала поблажливішою до мами свого чоловіка, а через багато років, коли свекруха захворіла, саме невістка її обійшла.
А от у Ярослави зовсім інша історія – з нею на одному подвір’ї рідна донька не зжилася, і виїхала з чоловіком і дітьми за кордон, залишивши свою маму зовсім одну на старість.
Так що, не даремно кажуть: що посієш – те й пожнеш. А робити добро – завжди окупається з вторицею.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.