У невеликому міському театрі, що стояв на центральній вулиці з колонами й облупленими стінами, грав актор Павло. Він був із тих артистів, що не просто грали ролі – вони жили на сцені. Високий, з глибоким голосом і світлими очима, Павло завжди умів заворожити публіку. Коли він виходив на сцену в ролі Гамлета, зал дихав разом із ним.
Та в театрі була ще одна жінка – гардеробниця Галина. Тиха, непримітна, завжди в темному халатику, з акуратно зібраним у вузол волоссям. Вона зустрічала глядачів біля гардеробу, приймала пальта, посміхалася, але ніхто не знав, що в її серці вже багато років жила одна таємниця – вона кохала Павла.
Вона кохала його так, як кохають у книгах: без надії, без вимог. Просто дивилася, як він йде коридором, відчувала його голос навіть за сценою, і цього їй було досить.
– Галю, ви сьогодні знову прийшли раніше за всіх, – жартував інколи він, коли заходив до театру.
– А як же, хтось же мусить чекати, – тихо відповідала вона, відводячи очі.
Павло не здогадувався, що його прості слова могли зробити її щасливою на цілий день.
Життя актора було бурхливим. Він одружився рано, але сім’я не витримала його постійних гастролей, репетицій, захоплення жінками. Дружина пішла від нього, забравши доньку, яку він бачив рідко. Потім були інші романи – з молодшими актрисами, які приходили в театр і йшли з нього. Він жив, як на сцені: голосно, пристрасно, яскраво.
А Галина жила скромно: квартира, донька, яка виросла й виїхала в інше місто, і театр – її другий дім. Вона ніколи не зізналася нікому у своєму почутті. Іноді, коли Павло виходив із театру під руку з черговою молодою жінкою, їй щеміло серце, але вона вміла ховати біль.
Минали роки. Театр поступово занепадав, але продовжував жити. Павло старів, та все ще грав на сцені – тепер ролі батьків, дідусів, професорів. І грав він їх так, що глядачі виходили зі сльозами. Але закулісся знало: у нього почалися проблеми зі здоров’ям. Лікарі ставили різні діагнози, а він уперто казав:
– Поки можу стояти на сцені – житиму.
Але одного дня він не вийшов на репетицію. Згодом з’ясувалося, що Павло потрапив до лікарні. Його колишні кохані не з’явилися, донька приїхала лише на день і поспіхом поїхала. Лише Галина щодня приходила до нього.
Вона сиділа поруч із ліжком, годувала з ложечки, поправляла ковдру. Павло, змучений і виснажений, дивився на неї й не розумів: чому ця жінка, з якою він навіть ніколи по-справжньому не розмовляв, поруч?
– Галю, – сказав він одного вечора, – а ви чому тут? У вас же є своє життя…
Вона тихо посміхнулася:
– Моє життя – це театр. А театр – це ви.
Павло замовк. Йому, який усе життя був оточений галасливими жінками, які вимагали любові, подарунків, обіцянок, було дивно, що ця жінка нічого не просить. Вона просто є.
Коли його виписали, він уже не міг повернутися на сцену. Сил бракувало. Але Галина забрала його до себе додому.
– Не відмовляйтесь, – сказала вона, коли він почав заперечувати. – У вас нікого немає, а я все одно сама.
І вони почали жити разом. Не як закохані юнаки, а як дві самотні душі, які нарешті знайшли одне одного.
Вранці Галина готувала йому чай, а він тихо декламував їй уривки з п’єс. Вечорами вони дивилися телевізор, а він згадував історії зі сцени, які вона слухала, мов дитина казку.
– Знаєш, Галю, – одного разу сказав він, – я тільки тепер зрозумів, що таке справжня любов. Вона тиха, без пафосу. І це – ти.
Вона заплакала. Це були перші слова за все життя, коли він визнав те, що вона давно знала.
Минали роки. Вони жили скромно, але щасливо. Павло більше не виходив на сцену, але в театрі пам’ятали його виступи. А коли він помер, Галина організувала йому похорон так, як личило акторові: з квітами, з оркестром, з прощанням у театрі.
Стоячи біля його труни, вона не плакала гірко — лише тихо схлипувала, бо знала: він нарешті зрозумів її любов, хоч і на схилі літ.
А люди в театрі ще довго не могли повірити, шепотілися:
– Оце була справжня вірність. Вона любила його все життя.
Так закінчилася історія одного актора й гардеробниці, яка мовчки любила його. Їхні життя були різні – шумні й тихі, бурхливі й скромні. Але на старість вони зійшлися, щоб разом зустріти останні роки. Бо справжня любов не завжди голосна. Іноді вона сидить у гардеробі й терпляче чекає десятки років, щоб одного дня тихо сказати:
– Я з тобою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.