«Любов до родичів вимірюється кілометрами, а от терпіння — кількістю нулів у банківському додатку, які ти не збираєшся їм віддавати», — саме цю думку я намагалася донести до чоловіка, поки ми стояли під зачиненими дверима нашої спальні.

Коли свекруха вимовляє фразу «це ж дрібниці», я автоматично перевіряю, чи на місці гаманець, і подумки починаю планувати оборону. Бо в системі координат Любові Степанівни «дрібниці» — це завжди мої сили, наш сімейний бюджет і, якщо пощастить, якась частина нашого майна.

Любов Степанівна — жінка масштабна. Вона не просто заходить у квартиру, вона здійснює акт територіальної експансії. За нею завжди тягнеться шлейф дорогих парфумів, які здатні збити з пантелику навіть службового пса, і аура людини, якій усі винні просто за факт її існування.

— Галочко, золотко, — почала вона з порога, навіть не знявши свого розкішного пальта, яке виглядало дорожче за мій перший автомобіль. — Я тут подумала… У нашої Іринки знову творча засуха. Їй терміново потрібно змінити обстановку. Карпати, спа-готель, місця сили… Ціна питання — смішна, справжні дрібниці для такої родини, як ваша.

За спиною свекрухи маячила сама Іринка — тридцятирічна «дівчинка-квітка» з очима побитого життям цуценяти і апетитом акули. Іринка шукала себе останні років п’ятнадцять. За цей час вона встигла побувати дизайнером (курси оплатили ми), майстром манікюру (обладнання купили ми) і навіть коучем з особистісного зростання (на її зріст ми скидалися всією родиною).

Я стояла в коридорі, схрестивши руки, і з цікавістю спостерігала за цією виставою. Мій чоловік, Олег, вийшов на шум із кабінету. В руках він тримав горнятко кави, а на обличчі застигла маска людини, яка вже звикла до стихійних лих.

— Мамо, — голос Олега був рівним, як лінія горизонту. — У Іринки криза, а в мене заміна вікон у квартирі та внесок за страховку. Карпати скасовуються. Хай шукає натхнення в найближчому парку, там теж дерева ростуть.

Любов Степанівна театрально притиснула руку до грудей. Цей жест вона відшліфувала до ідеалу: саме так помирають героїні в опері та надія на совість у близьких родичів.

— Олежику! Як ти можеш? Це ж твоя єдина сестра! Для вас це копійки, пил на черевиках! Ви ж… — вона обвела поглядом нашу нову кухню, — непогано живете! Не голодуєте!

— Мамо, — втрутилася я, — згідно з логікою життя, якщо в одному місці додається, то в іншому — зникає. Щоб Іринка «наповнилася енергією гір», мій рахунок має наповнитися порожнечею. А я математику поважаю більше, ніж поїздки за чужий кошт.

Свекруха набрала повні легені повітря, щоб видати тираду про невдячну невістку, але вчасно передумала. Іринка ж, замість того, щоб захищати матір, уткнулася в телефон, мабуть, перевіряючи вільні місця в готелі, які їй сьогодні не світили.

Ми перейшли на кухню. Це було помилкою, але виставляти гостей за двері в нашому колі вважалося непристойним, навіть якщо вони прийшли по твої нирки.

— До речі, про дрібниці, — продовжила Любов Степанівна, миттєво забувши про образу. — У мене скоро ювілей. Шістдесят п’ять — дата поважна. Я вирішила не розмінюватися на дріб’язок і забронювала заміський комплекс. Ну, той, зі скляним дахом і лебедями.

Я ледь не поперхнулася водою. Це було найдорожче місце в радіусі ста кілометрів, де ціни в меню зазвичай пишуть дрібним шрифтом, щоб у відвідувачів не стався серцевий напад.

— Чудовий вибір, Любове Степанівно, — кивнула я. — Сподіваюся, ви вже почали відкладати з тих виплат, про які казали минулого місяця?

Свекруха подивилася на мене як на прикру перешкоду на шляху до щастя.

— Галю, у тебе часом таке дивне почуття гумору. Це сімейне свято. Ми маємо бути разом. Я запросила всіх: тітку Марію з села, дядька Петра з його новою пасією, усіх племінників… Чоловік п’ятдесят буде.

— Ого, — пролунав голос нашої доньки Софії. Чотирнадцятирічна дівчинка сиділа в кутку з книжкою. — Бабусю, п’ятдесят людей у такому місці? Це ж за бюджетом як будівництво невеликого мосту. Ти що, виграла в лотерею?

— Софійко, не втручайся! — писнула Іринка. — Бабуся заслужила на свято!

— Безумовно, — погодився Олег. — Мама заслужила на свято, яке вона сама може собі дозволити. Я готовий оплатити торт і букет квітів.

— Це дріб’язковість! — вигукнула свекруха. — Ти син! Ти зобов’язаний! Я вже дала завдаток! Значну частину!

— А решта? — уточнила я. — Сума, на яку можна купити вживане авто? Хто її покриє?

— Ну… — Любов Степанівна невизначено махнула рукою. — Решту доплатите ви. Після банкету. Це буде ваш подарунок. Невже вам шкода грошей для рідної матері?

Настала тиша. Така важка, що здавалося, її можна різати ножем. Я бачила, як напружилися м’язи на обличчі Олега. Він не любив, коли його перетворювали на безлімітну картку.

— Ні, — сказав він. Просто. Без довгих пояснень.

Обличчя Любові Степанівни вкрилося червоними плямами.

— Що означає «ні»? Я вже всім оголосила! Я пообіцяла людям рівень! Ти хочеш, щоб над нами все село сміялося?

— Ти сама створюєш проблеми, мамо, — Олег спокійно поставив горнятко. — Є два варіанти. Перший: ми святкуємо вдома або в затишному кафе в межах твоїх можливостей. Другий: ти святкуєш там, де захотіла, але рахунки оплачуєш сама. Хоч з кредитів, хоч з продажу запасів золота.

— Це вона! — свекруха тицьнула в мене пальцем. — Це вона тебе підбила! Змія підколодна!

— Ця «змія», — спокійно відповіла я, — вміє користуватися калькулятором. І знає, що повага до батьків не повинна заганяти сім’ю в боргову яму.

— До речі, Любове Степанівно, — додала я, — пам’ятаєте, як минулого тижня ви казали, що у вас ледь вистачає на ліки? А вчора я бачила вас у нових італійських туфлях. Дивовижне зцілення, чи не так?

— Ноги моєї тут більше не буде! — закричала свекруха. — Ви ще пошкодуєте! Коли мене не стане, ви будете плакати на цвинтарі, але буде пізно! Ходімо, Іринко!

Вони пішли, гучно грюкнувши дверима.

— Ну, про цвинтар це вона загнула, — зауважила Софія, повертаючись до книжки. — З таким характером вона ще нас усіх переживе, просто щоб подивитися, як ми мучимося без її порад.

Минув тиждень. Ми наївно думали, що ситуація вичерпана.

У суботу вранці мені зателефонували з того самого заміського комплексу.

— Пані Галина? Доброго дня. Адміністратор турбує. Підтвердьте, будь ласка, замовлення делікатесів на завтра. Пані Любов сказала, що всі фінансові питання вирішуєте ви, бо ви — генеральний меценат ювілею.

Я ввімкнула гучний зв’язок. Олег, який саме снідав, завмер з ложкою в руках.

— Скажіть, — лагідно запитала я, — а у вас є мій підпис на документах? Чи, можливо, я залишала вам заставу?

— Е-е-е… ні, — зніяковів адміністратор. — Ваша свекруха сказала, що це такий сюрприз, і ви просто соромитеся про це говорити. Вона навіть показувала скріншоти переписки, де ви нібито погоджуєтеся.

— Ті самі скріншоти, де я надсилаю їй смайлик із фігою? — уточнила я. — Юначе, послухайте. Жодного банкету я не оплачую. Якщо ви накриєте столи, це буде ваш благодійний внесок у розвиток її фантазії.

— Але гості вже виїхали… — голос хлопця здригнувся.

— Це проблеми замовника. Гарного дня.

Я поклала телефон і подивилася на чоловіка.

— Вона вирішила йти до кінця, — констатував Олег. — Думала, що перед натовпом родичів ми посоромимося відмовити. Публічний скандал — її улюблена зброя.

— Тату, а поїхали туди? — очі Софії загорілися азартом. — Просто подивимося. Замовимо собі кави і поспостерігаємо за фіналом цієї комедії.

Олег перезирнувся зі мною. В його погляді я прочитала ту саму рішучість.

— А знаєш… Поїхали. Потрібно раз і назавжди розставити крапки над «і».

У неділю ввечері ми під’їхали до залу. Любов Степанівна сиділа в центрі столу, вся в блискітках і сяйві власної величі. Навколо неї вже крутилися родичі, наминаючи закуски. Іринка сиділа поруч у новій сукні, яку, вочевидь, купили на ту саму «невелику заставу».

Побачивши нас, свекруха розцвіла. Вона була впевнена в перемозі. Якщо ми прийшли — значить, здалися. Значить, гроші будуть.

— А ось і мої найрідніші! — вигукнула вона на весь зал. — Мої діти, завдяки яким це свято стало можливим! Сідайте, пригощайтеся!

Гості почали аплодувати. Дядько Петро вже тягнувся за пляшкою.

Ми підійшли до столу, але сідати не поспішали.

— Доброго вечора, — голосно сказав Олег. У залі запала тиша. — Ми прийшли привітати тебе, мамо. Ось наш подарунок.

Він поклав на стіл конверт.

— Це путівка в хороший санаторій. На одну особу. На осінь.

Любов Степанівна посміхалася, але в її очах промайнув страх.

— Дякую, синку… А тепер давайте святкувати! Офіціанте, несіть гаряче!

Адміністратор, той самий хлопець, з яким я спілкувалася, підійшов до столу. Він виглядав блідим, але тримався міцно.

— Перепрошую, — сказав він так, щоб чули всі. — Перед тим як нести основні страви, ми маємо закрити питання попередньої оплати. Пані Любов вказала пана Олега як платника. Пане Олеже, ви підтверджуєте суму, яку ми обговорювали?

Всі гості замерли. Любов Степанівна почала інтенсивно моргати, подаючи знаки: «Погоджуйся! Не ганьби перед людьми!».

Олег подивився на матір. Потім на родичів, які вже встигли добре поїсти за чужий рахунок.

— Ні, — чітко сказав він. — Я не підтверджую. Ми не замовляли цей бенкет. Ми — просто гості. І оскільки мама запросила стільки людей, ми були впевнені, що вона сама в змозі за це заплатити.

В залі почувся колективний вдих. Тітка Марія впустила серветку. Іринка втиснулася в крісло.

— Ти… — прошипіла свекруха, забувши про святковий настрій. — Ти хочеш, щоб мене звідси в поліцію забрали? Ти хочеш зганьбити матір?

— Навіщо в поліцію? — втрутилася я. — У вас же є дачна ділянка, Любове Степанівно. Та сама, яку ви не хотіли продавати, бо це «земля предків». Думаю, її вартості вистачить, щоб покрити цей вечір. Ви ж завжди казали, що родина — це головне. От і пожертвуйте майном заради родини.

— Ах ви ж… — свекруха вибухнула. Вона кричала так, що кришталь на столах почав вібрувати. — Невдячні! Я вас виростила!

— Ти ростила лише свій егоїзм, бабусю, — тихо, але чітко додала Софія.

Скандал був епічним. Але найцікавіше сталося потім. Як тільки з’ясувалося, що «банкет за рахунок закладу» не відбудеться, усі «люблячі родичі» миттєво згадали про невідкладні справи. Дядько Петро раптом згадав про бджіл, тітка Марія — про останню електричку.

Через десять хвилин у залі залишилися тільки ми, адміністратор і дві розгублені жінки.

Адміністратор мовчки поклав перед свекрухою термінал.

— Оплата карткою чи готівкою?

Любов Степанівна, обливаючись сльозами і проклинаючи нас до десятого коліна, дістала з потаємної кишеньки сумки ту саму «секретну» картку, на якій, за її словами, було порожньо. Виявилося, що там цілком вистачало і на банкет, і на нові забаганки Іринки. Просто витрачати своє їй було «некомфортно».

Ми розвернулися і пішли до виходу.

— Як ви зможете після цього спокійно спати?! — крикнула нам услід Іринка.

— Дуже спокійно, — відповів Олег, обіймаючи мене. — Бо на моїй совісті немає жодного чужого боргу.

Ми вийшли в теплу ніч. Повітря здавалося напрочуд свіжим.

— Знаєш, — сказала я чоловікові, — я зрозуміла головне. Доброта — це чудово. Але коли її намагаються вкрасти, вона має захищатися.

— Згоден, — усміхнувся Олег. — Поїхали додому. Замовимо піцу. За свої.

Ця історія навчила нас, що справжні «дрібниці» — це не гроші в гаманці, а та межа, яку ти не дозволяєш переходити навіть найріднішим, якщо вони забувають, що таке совість.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.