Осіння мряка над аеропортом «Бориспіль» висіла важкою сірою ковдрою, наче сама природа намагалася приховати втому втомлених мандрівників.
Галина стояла біля вітражного вікна в залі очікування, притискаючи до себе пластикове горнятко з кавою.
Її пальці, на яких час залишив тонке мереживо зморшок, ледь помітно тремтіли.
Останні дні в рідному містечку на Полтавщині випили з неї всі сили: поховання рідної сестри Зінаїди став не лише прощанням із близькою людиною, а й остаточним розривом із корінням.
Раптом за спиною пролунав голос, який вона впізнала б навіть крізь гуркіт реактивних двигунів і тисячолітню тишу.
— Галочко? Невже це ти?
Вона різко обернулася. Горнятко вислизнуло з рук, і коричнева рідина з тихим шипінням розплескалася по білосніжній плитці термінала.
Перед нею стояв чоловік, чиє ім’я колись було для неї солодшим за мед і гіршим за полин.
— Ігор, — видихнула вона, відчуваючи, як повітря в легенях стає замало.
Тридцять років. Три десятиліття промайнули, як один затяжний сон.
Він змінився: скроні вкрив іній сивини, навколо очей зібралися глибокі «промінчики», а постать стала міцнішою, але той самий погляд — трохи винуватий і безмежно рідний — залишився незмінним.
— Вибач, я не хотів тебе налякати, — він нахилився, піднімаючи порожній стаканчик. — Давай я куплю тобі нову каву. Тут неподалік є гарна кав’ярня.
— Не варто, Ігоре. Кава тут ні до чого, — Галина випросталася, намагаючись повернути собі звичну маску спокою. — Як ти тут опинився?
— Повертаюся з родиною. Відпочивали в Туреччині, зараз чекаємо на рейс до Львова. А ти?
— А я додому. У Дніпро. Ховала Зінку, — вона на мить замовкла, ковтаючи клубок у горлі. — Єдина людина, яка тримала мене на цій землі, пішла.
Ігор здригнувся. Він пам’ятав Зінаїду — ту саму бойову сестру, яка колись ледь не вигнала його з хати з криками, коли все зруйнувалося.
— Мені шкода, Галю. Справді шкода. Вона була неймовірною жінкою.
Він озирнувся назад.
Там, біля яскравих вітрин магазинів, Галина помітила жінку з двома дітьми-підлітками.
Жінка була доглянутою, з приємним обличчям, і в тому, як вона поправляла шапку синові, відчувалася спокійна впевненість у завтрашньому дні.
— Твої? — кивнула Галина в бік родини.
— Так. Дружина Олена, син Степан та донька Юля. Життя, знаєш, тече своїм руслом.
— Знаю, — коротко відповіла вона.
Між ними повисла тиша, густа й тягуча, як смола.
У динаміках жіночий голос оголошував посадку на літак до Варшави.
Галина дивилася на Ігоря і не могла зрозуміти, що вона відчуває: гнів, жаль чи просто безмежну втому.
— Слухай, у нас ще є сорок хвилин до вильоту, — Ігор нервово поправив сумку. — Може, присядемо? Я відчуваю, що ми не можемо просто так розійтися після тридцяти років тиші.
— Про що нам говорити, Ігоре? Усе, що було несказаним, уже давно згнило під шарами часу. У тебе своє життя, у мене своє. Ми — чужі люди, яких колись поєднувала спільна помилка.
— Це не була помилка, Галю! — його голос зненацька став твердим. — Це було життя. Просто ми були молодими і дурними.
Галина подивилася на нього з гіркою посмішкою.
— Ти кажеш «молодими і дурними», а я кажу «зрадженими». Знаєш, я провела останні три дні на цвинтарі та в лікарняних палатах. Знаєш, про що думаєш у такі моменти? Про те, як важливо не тягнути за собою сміття минулого. Я не хочу говорити про те, що сталося.
— А я хочу! — він майже благально подивився на неї. — П’ятнадцять хвилин. Тільки п’ятнадцять хвилин. Я поясню все дружині, вона зрозуміє.
Вона вагалася. Поглянула на свою важку валізу, яка символізувала все її самотнє життя
Щось у серці йокнуло. Можливо, це була потреба в останній крапці.
— Добре. П’ятнадцять хвилин.
Вони сіли в кутку залу, подалі від натовпу. Ігор щось швидко сказав Олені, та подивилася на Галину — не з ревнощами, а радше з якоюсь жіночою солідарністю та співчуттям.
Вона кивнула чоловікові й залишилася з дітьми біля газетного кіоску.
— Вона в тебе мудра, — тихо зауважила Галина.
— Олена дивовижна. Вона знає про тебе. Я нічого не приховував. Казав, що в моєму житті була жінка, яку я втратив через власну слабкодухість.
— Не називай це «втратив», Ігоре. Ти просто вибрав легший шлях. Коли до нас додому прийшла Світлана з тим своїм животом, ти не вибрав мене. Ти вибрав обов’язок, який сам собі вигадав.
Ігор опустив голову. Його руки, зчеплені в замок, помітно напружилися.
— Мені було двадцять вісім. Я був наляканий дуже. Я думав, що якщо залишу її, то стану останнім негідником. Я хотів бути «правильним», Галю. А виявилося, що бути правильним для одного — це стати недобрим для іншої.
— А дитина? — Галина подивилася на нього прямо. — Ти хоча б став гарним батьком для тієї дитини?
Він глибоко зітхнув, і цей звук був сповнений болю.
— На жаль, все пройшло невдало, немає дитини. Через сім місяців після того, як ти поїхала. Ми прожили разом ще пів року, але це було не життя, а повільне згасання для обох. Ми не могли дивитися один одному в очі. Вона знала, що я кохаю тебе. Я знав, що вона збрехала про термін, щоб утримати мене. Дитині не суджено було побачити цей світ, на жаль. Сталося недобре. Ми розійшлися ворогами.
Галина завмерла. Вона ніколи цього не знала.
Зінаїда, яка була її зв’язковим із минулим світом, ніколи не згадувала про це. Очевидно, хотіла вберегти її від зайвих емоцій.
— Я не знала, — прошепотіла вона. — Чому Зінка мовчала?
— Бо я просив її про це. Я приходив до неї десятки разів. Стояв під під’їздом, благав дати твою адресу. Вона сказала мені лише одне: «Якщо ти справді її кохаєш — залиш її в спокої. Дай їй шанс навчитися жити без тебе».
Галина заплющила очі. Перед нею постало обличчя сестри — суворе, але любляче.
Зінка була правою. Якби Ігор знайшов її тоді, вона б повернулася.
Повернулася б у те саме пекло образ і недовіри, і вони б знищили один одного остаточно.
— Ти звинувачуєш мене в тому, що я втекла, — сказала Галина через хвилину. — Але ти не розумієш, що відчуває жінка, коли її світ руйнується за одну секунду. Ти стояв там, у нашому спільному передпокої, і не міг навіть подивитися мені в очі. Ти мовчав.
— Я був боягузом, Галю. Справжнім боягузом. Я боявся твоєї люті, твого болю. Боявся, що якщо ти почнеш кричати, я розсиплюся на порох.
— А я не кричала. Я просто пішла.
У залі оголосили посадку на рейс до Львова. Родина Ігоря почала збирати речі.
— Галю, я хочу знати, — він завагався. — Ти була щасливою? Хоча б іноді?
Вона подивилася на літаки, що злітали за склом, залишаючи в небі білі шрами.
— Я була заміжня двічі. Перший раз — за чоловіком, який був моїм «тихим прихистком». Він був гарною людиною, але я весь час шукала в ньому тебе. Ми розійшлися через п’ять років. Другий шлюб був пізнім, спокійним. Ми прожили десять років у мирі, поки його не стало. У мене немає дітей, Ігоре. Не склалося.
— Прости мене, — він промовив це так тихо, що звук ледь долетів до неї. — Прости за те, що не шукав наполегливіше. За те, що не боровся за нас тоді, коли треба було битися з усім світом.
— А я не прощу, — вона подивилася на нього, і в її погляді не було злості, лише дивна просвітленість. — Я не прощу тебе, Ігоре, бо прощення — це теж вантаж. Натомість я скажу тобі «дякую».
Він здивовано підняв брови.
— За що?
— За те, що ти тоді не побіг за мною. За те, що дозволив мені стати тією, ким я є зараз. Самодостатньою жінкою, яка не чекає на принца чи рятівника. Я навчилася дихати на повні легені, сама заробляти на життя, подорожувати, читати книги, які мені подобаються. Якби ми тоді залишилися разом, я б розчинилася в тобі. Я б стала твоєю тінню, зручною і непомітною. А тепер я — це я.
До них підбігла маленька дівчинка — Юля.
— Тату, ну швидше! Мама сказала, що ми запізнимося!
Ігор погладив доньку по голові, але погляду від Галини не відвів.
— Познайомся, сонечко, це Галина Петрівна. Ми з нею колись давно працювали разом.
Галина ледь помітно всміхнулася.
«Працювали разом».
Що ж, це теж була своєрідна робота — будувати те, що згодом так гучно впало.
— Гарна в тебе родина, Ігоре. Олена виглядає як жінка, яка вміє тримати небо на своїх плечах. Бережи їх.
— Дай мені свій номер, — він дістав телефон. — Будь ласка. Я не буду докучати. Просто знати, що з тобою все добре. Іноді зателефонувати на свято.
Галина похитала головою.
— Не треба. Ми сьогодні зачинили двері, які були відчинені тридцять років. Не варто знову залишати в них шпарину. Нехай це буде красива фінальна крапка в великому аеропорту. Так чесніше перед твоїми дітьми і перед моєю самотністю.
Він хотів щось заперечити, але дружина уже махнула йому рукою від турнікета.
Ігор на мить притягнув Галину до себе і міцно обійняв.
Вона відчула запах його одеколону — суміш диму, цитрусових та чогось такого, що нагадало їй їхню останню спільну осінь.
На секунду вона дозволила собі заплющити очі й повернутися в ту юність, де все ще було можливим.
— Будь щасливий, Ігорку, — прошепотіла вона йому в плече.
— І ти будь щасливою, Галочко. Обов’язково.
Він відсторонився і швидким кроком пішов до своєї родини.
Галина стояла і дивилася, як він бере Олену за руку, як вони щось обговорюють, проходячи контроль.
Вони виглядали як цілісна картина, в якій їй, Галині, не було місця. І це було правильно.
Коли вони зникли в переході, Галина підійшла до автомата з кавою.
Вона впевнено натиснула кнопку «подвійне еспресо», дістала гаманець і оплатила напій.
Вона більше не боялася, що кава буде гіркою. Вона знала, що життя має різні смаки, і гіркота — це лише частина букета.
У літаку Галина сиділа біля ілюмінатора.
Під крилом пропливали нічні вогні великих міст, які здавалися розсипом золотого піску на чорному оксамиті.
Вона дістала з сумки стару фотокартку Зінаїди, яку взяла з сестриного комода.
— Бачиш, Зінко, — прошепотіла вона. — Я зустріла його. І мені не було боляче. Ти була правою. Час не лікує, він просто робить нас сильнішими.
Стюардеса принесла теплий плед.
Галина закуталася в нього і вперше за багато місяців відчула, як її повіки важчають від природного, спокійного сну.
Їй снився сонячний день у її квартирі в Дніпрі. Вона бачила себе — не молоду, не стару, а просто гарну жінку, яка поливає квіти на балконі.
Вона бачила світло, яке пронизувало кожну кімнату, і знала, що завтра вона прокинеться і почне новий розділ своєї книги. Без привидів минулого.
Зранку аеропорт зустрів її таким самим дощем, але для Галини він здавався очищувальним.
Вона вийшла в термінал, підхопила свою валізу, яка тепер здавалася зовсім легкою, і набрала номер своєї подруги-сусідки.
— Людмило? Привіт. Я вже вдома. Слухай, постав чайник, я куплю твого улюбленого «Київського торта». У мене є новини. Дуже гарні новини.
— Які новини, Галю? Щось сталося? — голос подруги був тривожним.
— Сталося, Людо. Я нарешті повернулася додому. Назавжди.
Вона йшла через площу, і її кроки лунали впевнено.
Вона більше не була «тією, кого кинули». Вона була жінкою, яка обрала саму себе.
В її кишені лежала обгортка від м’ятного льодяника — маленька деталь розмови, яка змінила все.
Колись вона думала, що любов — це коли двоє людей стають одним цілим.
Тепер вона знала: справжня любов — це коли кожна людина залишається цілою, навіть якщо вони розходяться в різні боки в залі очікування великого аеропорту.
Життя триває. І воно прекрасне у своїй недосконалості.
Галина сіла в таксі, назвала адресу і подивилася у вікно.
Місто прокидалося, вмивалося дощем і готувалося до нового дня. Як і вона.
Чи вірно вона зробила, що поставила крапку, адже нікого, крім нього, вона так не кохала в житті?
Ця історія — нагадування кожному з нас про те, що минуле не має влади над нашим сьогоденням, якщо ми самі цього не дозволимо.
Зустрічі через роки — це не завжди привід для сліз чи спроб «почати спочатку».
Іноді це просто можливість подякувати долі за уроки і нарешті відпустити те, що давно померло.
Чи були у вашому житті такі зустрічі?
Чи змогли б ви подякувати людині, яка колись завдала вам болю?
З тієї зустрічі минуло 5 років. Галина й досі сама. Вона часто тепер згадує Ігоря у холодні і темні вечори.
Можливо, було варто йому таки дати телефон при зустрічі 5 років тому, щоб доля розставила все на свої місця?
Фото ілюстративне.
