Над старими дахами Тернополя западали густі жовтневі сутінки.
Холодний дощ невпинно бив у шибки, наче намагався прорватися всередину затишної кухні, де пахло м’ятою та свіжоспеченим хлібом.
Галина Степанівна сиділа біля вікна, тримаючи в руках старе горнятко з тріщинкою, і дивилася, як вуличні ліхтарі розмиваються у вологих плямах.
— Галко, ну чого ти мовчиш? Ти взагалі мене чуєш чи як? — голос сестри у слухавці деренчав, як старий іржавий дзвінок.
Галина повільно піднесла телефон до вуха.
Кожне слово Вікторії відгукувалося тупим болем у скронях.
— Чую, Вікторіє. Тільки ніяк не вцямлю, чому ти знову дзвониш до мене з цим питанням.
— Як чому?! Ти ж мій поручитель! Мені з банку вже третій день обривають телефон, тикають судом. Ти розумієш, що вони кажуть? Що опишуть моє майно! А що я їм маю сказати? Що в мене вітер у кишенях гуляє?
Галина поклала телефон на стіл і ввімкнула чайник.
Вода зашуміла, потроху заглушаючи дратівливий голос сестри, що продовжував долинати з динаміка.
За вікном краплі дощу стікали склом, наче її власні невидимі сльози, які вона давно навчилася ховати від світу.
— Галюню, ти там? — тон Вікторії раптово змінився. Тепер вона говорила вкрадливо, майже лагідно, наче лисиця, що виманює здобич. — Пригадай, як у дитинстві ти завжди була моєю скелею. Захищала від хлопців у дворі, ховала мої щоденники від мами, коли я двійку приносила. Ти ж старша, ти обіцяла завжди бути поруч.
— Було таке, — Галина торкнулася сліду на долоні, пам’яті про ту далеку дитячу бійку. — Тільки тоді ми ділили розбиті коліна та дитячі образи, а не мільйонні борги, про які я дізнаюся останньою.
— Ой, та що той мільйон, — Вікторія легковажно засміялася, але сміх вийшов сухим, наче шелест старого листя. — Для тебе це не такі вже й гроші. У тебе ж квартира трикімнатна в центрі, пенсія стабільна. А я з дітьми сама б’юся, як риба об лід.
Галина мимоволі всміхнулася.
«Дітьми» сестра називала своїх дорослих синів, Артема та Дениса, яким уже давно перевалило за тридцять, і які згадували про матір лише тоді, коли в них закінчувалися гроші на розваги.
— Пенсія в мене — копійки, Вікторіє. А квартира. Ти ж знаєш, що на ній тепер арешт висить через твій «вигідний» кредит. Я навіть ремонт не можу зробити, бо не знаю, чи прокинуся тут завтра господаркою.
— Ну і що з того арешту? Тобі ж від нього не холодно і не голодно! — в голосі сестри знову прорізалися звичні ноти істерики. — Мені важко, я на межі нервового зриву, а ти сидиш у своїх стінах і жалієш кілька папірців! Ти як сир у маслі качаєшся, поки я страждаю!
Чайник клацнув, вимикаючись.
Галина налила окропу, і пара на мить сховала її обличчя від реальності.
Вона згадала, як рівно рік тому Вікторія прийшла до неї з розкішним букетом троянд і коробкою найдорожчих цукерок.
«Галочко, рідна, виручай! Хочу розширити бізнес, магазинчик відкрити, а банк вимагає поручителя з нерухомістю. Ти ж знаєш, я копійка до копійки, все вчасно платитиму. Це просто формальність, порожній папірець для звітності».
— Пам’ятаєш свої обіцянки? — Галина повільно розмішувала цукор, слухаючи дзвін ложечки об фарфор. — Казала, що через пів року все закриєш, що я навіть не згадаю про той підпис.
— Обіцяла, обіцяла! — Вікторія роздратовано пирхнула. — Але ж ти бачиш, яка ситуація в країні! Криза, торгівля не йде, клієнтів немає. Життя — штука непередбачувана!
— Зато в Буковель ти їздиш кожного року, і нову шубу дорогу нещодавно купила минулого тижня. Я бачила твої фото в інстаграмі.
— То була необхідність! Я маю виглядати як успішна жінка, інакше зі мною ніщо справ не матиме! Ти що, хочеш, щоб я як жебрачка ходила у старому пальті?
Галина подивилася на свій халат, який вона латала вже вкотре.
На столі поруч із телефоном лежала папка з квитанціями за комунальні послуги.
Вона рахувала кожну гривню, щоб вистачило на ліки та скромний обід.
— Вікторіє, я скажу тобі прямо. Грошей у мене немає. Зовсім. Хочеш — вір, хочеш — перевіряй рахунки.
— Як це немає?! — голос сестри зірвався на вереск. — Куди ти їх поділа? Де твої заначки? Де гроші від продажу батьківської хати в селі?
— Які заначки, Вікторіє? — Галина відчула, як усередині закипає гнів. — Ти забула, як я мамі операцію оплачувала самотужки? Як твоєму Артему на весілля давала, бо ви «не стягували»? Як тобі ж на ремонт квартири скидалася п’ять років тому?
— Так я ж не вимагала! Ти сама давала!
— Давала, бо думала, що ми — сім’я. А тепер бачу, що це була гра в одні ворота.
У слухавці запала тиша. Було чути тільки важке дихання Вікторії, яка гарячково шукала новий спосіб натиснути на жалість.
— Слухай, Галко, — голос сестри став тихим, майже шепотом. — А якщо вони заберуть квартиру? Ти розумієш, що це означає? Мені з дітьми на вокзал іти?
— Твої діти мають свої квартири, які ти їм купила, поки я тут економила на всьому. А цей кредит ти ж його навіть не на бізнес витратила. Куди пішли гроші, признавайся?
— Витратила на те, що вважала за потрібне! Машину нову взяла, дітям допомогла, гардероб оновила.
— Ну то продавай машину! Одягайся простіше! Поверни банку борг, і я зітхну спокійно.
— Ти з глузду з’їхала? Як я без авто? У мене статус, мене люди знають! Я маю тримати марку!
— На автобусі поїздиш, як усі люди. Нічого з тобою не станеться.
— Галко, ти мене зовсім не розумієш! — Вікторія почала схлипувати. — Мені треба відповідати певному рівню, інакше мене просто викреслять із кола впливових людей. Ти все життя просиділа у своїй нірці, тобі не зрозуміти справжніх амбіцій.
Галина відчула, як гаряча хвиля підступає до горла.
— Не зрозуміти? Я сорок років на заводі відпахала в три зміни! Я твоїх дітей на ноги ставила, поки ти своє особисте життя влаштовувала та по курортах роз’їжджала! Я батьків до останнього подиху на своїх руках виходжувала!
— Не смій мені дорікати! — Вікторія перейшла на крик. — Не смій вчити мене жити! Ти завжди вважала себе святою мученицею, а мене — дурепою! Але тепер, коли мені справді потрібна допомога, ти просто вмиваєш руки!
— Допомога? — Галина підвелася, міцно стискаючи телефон. — Ти називаєш це допомогою? Коли ти підставила рідну сестру, затягнувши її в боргову яму без її відома про справжні суми?
— Як це без відома? Ти ж сама підпис ставила в банку!
— Бо ти клялася, що це лише формальність! Що банк просто перестраховується через твій вік!
— А тепер що, каєшся? — у голосі Вікторії почувся метал. — Пізно, голубко. Твій підпис стоїть на договорі, отже, відповідати будеш ти. І раджу тобі швидше знайти ці гроші, бо інакше опинишся на вулиці. Мені буде шкода, звісно, але сама винна, що така вперта.
Галина повільно поклала трубку.
Дощ за вікном посилився, вода з шумом стікала ринвами.
Вона подивилася на своє горнятко — чай охолов, на поверхні плавала темна плівка.
Жінка підійшла до серванта і дістала папку.
Кредитний договір лежав зверху, наче німий докір її власній довірливості.
Вона до дрібниць пам’ятала той день:
Вікторія сиділа на цьому ж дивані, крутила в руках дорогу ручку і щебетала про те, як вони разом поїдуть на море, коли все налагодиться.
Раптовий дзвінок у двері перервав її думки.
На порозі стояла сусідка Марія Іванівна з пляшкою кефіру в руках.
— Галю, привіт! Бачу, світло горить, дай, думаю, заскочу. Ти якась бліда, серце не хапає?
— Заходь, Маріє. Чайку поп’ємо, — Галина відсторонилася, пропускаючи подругу.
Марія Іванівна була жінкою гострого розуму і ще гострішого язика. Вона миттєво помітила розкладені на столі документи.
— Знову твоя сестричка-царівна дзвонила?
— Дзвонила, — Галина тяжко зітхнула. — Вимагає, щоб я за її кредит платила.
— Ох, лишенько! — Марія сплеснула руками. — Вона ж обіцяла все сама владнати! Пам’ятаю, як хвалилася: «Квартиру розширюю, інвестиція в майбутнє!»
— Хвалилася, — Галина налила свіжого чаю. — Тільки нічого вона не розширила. Гроші розлетілися на вітер — на шуби, на ресторани, на поїздки.
— Галю, та ти з глузду з’їхала, коли погодилася! Я ж тобі казала: не зв’язуйся. Вікторія все життя на чужій шиї їздила — спочатку на батьківській, потім на чоловіках, тепер на тебе пересіла.
— Казала, — Галина похмуро дивилася на стіл. — Але ж вона рідна сестра. Одна кров.
— Яка рідна кров? — Марія обурено пирхнула. — Коли матері операція була потрібна, де Вікторія була? Поки ти днювала і ночувала в палаті, вона де прохолоджувалася?
— У Туреччині відпочивала, — тихо сказала Галина. — Сказала, що путівка «горяща», не можна втрачати шанс.
— Ось тобі й рідна кров! А коли батька ховали, вона хоч гривнею допомогла?
— Приїхала на один день. Сказала, що в неї справи термінові, і поїхала назад, навіть на поминальний обід не лишилася.
— І ти її досі жалієш? — Марія похитала головою. — Галю, вона тебе як дійну корову використовує! Скільки разів вона вже гроші виманювала?
Галина замислилася.
Весілля Артема — три тисячі доларів. Ремонт у Вікторії — ще дві.
Машина поламалася — тисяча. Відпустка — п’ятсот.
А тепер кредит на півтора мільйона гривень.
— Багато, — визнала вона. — Але вона завжди обіцяла повернути.
— І повертала?
— Ні. Казала, що віддасть пізніше, коли «бізнес піде вгору».
— А коли той бізнес хоч раз у неї йшов? Вона ж за сорок років на жодній роботі більше року не трималася! То начальник «звір», то колеги заздрісні, то зарплата мізерна. Завжди знайдеться винний, аби нічого не робити.
Галина мовчала. Вона знала, що подруга права.
За вікном дощ перетворився на зливу.
— Маріє, а що мені робити? Якщо я не заплачу, квартиру виставлять на торги. Це моє єдине житло.
— Скільки в тебе часу?
— Прострочка вже три місяці. Кажуть, що скоро прийдуть описувати майно.
— А у Вікторії що, зовсім нічого немає за душею?
— Каже, що немає. Але вчора виставила фото з дорогого ресторану в Києві, устриці їла з подругами.
Марія допила чай і рішуче встала.
— Знаєш що, Галю. Пора тобі нарешті сказати цій дармоїдці все, що ти думаєш. Скільки можна тягнути цей віз на собі?
— Легко сказати, — Галина прибрала чашки. — А якщо вона образиться? Якщо ми зовсім перестанемо спілкуватися?
— І слава Богу! Тобі ж легше дихатиметься.
Але Галина знала — не зможе вона просто так розірвати цей зв’язок.
Занадто багато років вона звикала бути «старшою», захищати, жертвувати собою.
Навіть якщо ця самопожертва знищувала її майбутнє.
Наступного ранку Галина прокинулася вдосвіта.
Їй снилося, як чужі люди в уніформі виносять з квартири її меблі — старий бабусин сервант, фотографії батьків, навіть улюблені квіти з підвіконня.
Вона варила вівсянку, коли телефон знову ожив.
— Галина Степанівна? Це банк «Надія». У вас заборгованість за договором поруки складає дев’яносто п’ять днів. Коли плануєте внести платіж?
— Я лише поручитель, — голос зрадницьки тремтів. — Гроші брала не я, а Вікторія.
— Ми розуміємо. Але за законом ви несете солідарну відповідальність. Якщо протягом десяти днів борг не буде погашено, справу передадуть виконавчій службі.
— Десять днів? — Галина схопилася за спинку стільця. — А можна хоч якусь реструктуризацію?
— Приходьте у відділення з документами. Будемо розглядати варіанти.
Галина миттєво набрала номер сестри.
— Вікторіє, мені з банку дзвонили! Кажуть, залишилося десять днів!
— Ну і що я маю зробити? — голос сестри був сонним і байдужим. — Грошей як не було, так і немає.
— Як немає? Ти ж учора в ресторані була! Фото бачили всі!
— А що, мені вже й поїсти не можна? Маю сухарі гризти? Подруга запросила, незручно було відмовити, вона ж іменинниця.
— Вікторіє, ти розумієш, що відбувається? Квартиру заберуть! Мою квартиру!
— Галю, не кричи на мене! — тон Вікторії став колючим. — Я не винна, що в тебе немає заощаджень на такий випадок. Могла б і відкласти щось до старості.
— Відкласти? — Галина відчула, як у грудях стає тісно. — З пенсії в чотири тисячі гривень? Поки я тобі гроші на «бізнеси» давала?
— Ну то треба було підпрацювати! Інші ж крутяться. Моя сусідка он у шістдесят шість під’їзди миє, каже, на хліб з маслом вистачає.
— Значить, ти вважаєш, що я маю на старості літ під’їзди мити, щоб твій кредит на шуби погасити?
— А що тут такого? Робота не ганебна. Зате потім спокійно спатимеш.
Галина повільно опустилася на табурет. Каша пригоріла, і по кухні розповзся їдкий запах.
— Вікторіє, послухай мене дуже уважно. У мене немає півтора мільйона. Немає і не буде. Ти це розумієш?
— Розумію, розумію, — сестра зітхнула. — Тільки ти не думай, що я тебе підставила навмисно. Просто так склалося.
— Як склалося? Ти ж знала, на що витрачаєш банківські гроші!
— Знала, але сподівалася, що встигну заробити. А тут ціни підскочили, податки великі.
— Які податки? Ти ж пів року як магазин закрила і навіть на облік у центр зайнятості не стала!
— Ну так, закрила. Орендодавець «нелюд» попався, ціну підняв. Я не можу працювати в таких умовах, у мене нерви не залізні.
Галина заплющила очі. Скільки разів вона чула ці виправдання?
Дзвінок у двері перервав цю марну суперечку. За дверима стояли двоє чоловіків у строгих костюмах.
— Галина Степанівна? Виконавча служба. Маємо лист про відкриття провадження за вашою заборгованістю.
— Вікторіє, — прошепотіла Галина у слухавку, — прийшли виконавці.
— Що? Вже? — голос сестри став високим, переляканим. — Як це вже? Казали ж, що є десять днів!
Галина мовчки пропустила чоловіків у квартиру. Вони методично оглядали кожну кімнату, записуючи все в протокол.
Холодильник — дві тисячі гривень. Тілевізор — одна тисяча. Шафа — п’ятсот.
Галина стояла біля вікна, стискаючи руки.
— Бабусин сервант не чіпайте, — попросила вона. — Він старий, це єдине, що залишилося від родини.
— Ми зобов’язані внести все до списку, — сухо відповів один із виконавців. — Квартира піде на аукціон через місяць, якщо борг не буде виплачено.
Коли вони пішли, Галина знову набрала Вікторію. Телефон був поза зоною.
Три дні сестра не виходила на зв’язок.
Галина оббивала пороги банків, намагаючись взяти кредит під заставу квартири, щоб хоча б частково покрити борг, але скрізь отримувала відмову — пенсіонерам такі суми не дають, та й на квартиру скоро буде накладено арешт.
У п’ятницю вранці Вікторія нарешті зателефонувала сама.
— Галю, привіт! — голос звучав на диво весело. — Ти як там? Не нудьгуєш?
— Вікторіє, де ти була? Я тебе сотню разів шукала!
— Ой, вибач, телефон зламався, довелося новий купувати, останню модель взяла, щоб зв’язок був хороший. Слухай, а як там з квартирою? Виконавці більше не турбували?
— Як з квартирою? — Галина відчула, як пальці холонуть. — Через три тижні торги! Все описали!
— Та ти що? — у голосі сестри не було й краплі співчуття. — Шкода, звісно. Гарне було житло, тепле.
— Було? — Галина не повірила своїм вухам. — Вікторіє, ти хоч розумієш, що кажеш?
— Розумію. Слухай, а може, воно й на краще? Продаси квартиру з банком, борг закриєш, а решта лишиться, бо втебе квартира величезна, ціна її набагато більша за кредит. На ті гроші можна кімнатку в гуртожитку зняти, десь на околиці.
— Кімнатку? — голос Галини перейшов у шепіт. — Я сорок років на цю квартиру працювала, батьків тут доглядала, а ти пропонуєш мені в гуртожитку доживати?
— Галю, не драматизуй! У гуртожитку теж люди живуть. Зате боргів не буде, спатимеш спокійно.
— А ти? Ти як спатимеш, знаючи, що сестру на вулицю вигнала?
— До чого тут я? — голос Вікторії став холодним і колючим. — Я тебе силою не тягнула бути поручителем. Ти сама підписала папери.
— Бо ти збрехала! Сказала, що це формальність!
— Я нічого такого не казала. Ти сама собі навигадувала. У договорі все було написано чорним по білому. Треба було читати, що підписуєш.
Галина повільно опустилася на диван. Світ навколо поплив, наче вона дивилася на нього крізь товщу брудної води.
— Вікторіє, — ледве чутно промовила вона, — невже тобі зовсім мене не жаль?
— Жаль, звісно. Але що поробиш? Життя — це гра. Хтось виграє, хтось програє.
— І ти вважаєш, що ти виграла?
— У якомусь сенсі так. Маю нове авто, ремонт розкішний зробила. Не дарма гроші витратила.
— На мої гроші!
— Не на твої, а на банківські. Ти ж ні копійки з кишені не вийняла.
— Поки що! — Галина підхопилася. — Але заплачу квартирою! Життям своїм заплачу!
— Ну, то твої проблеми. Треба було раніше думати, перед тим як ставити підпис.
— Мої проблеми? — Галина відчула, як усередині щось обривається. Сорок років терпіння, сорок років жертовності вибухнули болем. — А коли мамі операцію робили, чиї то були проблеми? Коли тата ховали, хто гроші шукав?
— Так ти ж сама пропонувала! Ніхто тебе не змушував!
— Пропонувала, бо вірила, що ми — сім’я! А виявляється, сім’я ми тільки тоді, коли тобі щось треба!
— Галю, не кричи! — Вікторія знову почала грати роль ображеної. — Я не винна, що в тебе життя не склалося. Могла б заміж вийти, дітей народити, тоді було б кому тобі на старість допомагати.
— Не склалося? — Галина гірко розсміялася. — А чому не склалося, як ти думаєш? Може, тому, що я все життя за тобою соплі витирала? Твоїх дітей гляділа, поки ти по гулянках бігала? Гроші тобі віддавала, замість того щоб собі щось купити?
— Це був твій вибір. Ніхто тебе не просив жертвувати собою.
— Не просив? А хто ридав мені в слухавку, коли черговий чоловік кидав? Хто гроші на іграшки дітям просив, бо «нема за що хліба купити»?
— Досить! — Вікторія перебила її. — Набридло слухати твої претензії! Так, я просила допомоги, і що? Ти ж старша, ти була зобов’язана допомагати!
— Зобов’язана? — Галина відчула, як по щоках течуть гарячі сльози. — А ти що була зобов’язана?
— Я нічого не винна! — голос сестри став крижаним. — Я не просила тебе народжуватися раніше за мене!
Важка тиша зависла в повітрі. Галина чула, як цокає старий годинник на стіні, як за вікном гудуть машини.
— Знаєш що, Вікторіє, — тихо сказала вона, — дякую тобі.
— За що?
— За те, що нарешті показала своє справжнє обличчя. Сорок років я думала, що маю сестру. А виявилося — маю таку людину, яка сорок років смоктала останні соки.
— Як ти смієш! — вереснула Вікторія.
— Тоді хто? Сестра? Сестри не кидають у біді. Сестри не брешуть. Сестри не виганяють на вулицю заради нової машини.
— Я тебе не виганяю! Сама винна, що така нездара!
— Так, винна, — Галина витерла сльози рукавом. — Винна, що вірила тобі. Винна, що думала, ніби ти здатна любити когось, крім свого дзеркала.
— Галю, та що ти як маленька! — тон Вікторії раптом став примирливим. — Ну посварилися і досить. Знайдеш собі якесь житло, влаштуєшся. Будемо й далі спілкуватися, я ж тебе не кидаю.
— Ні, Вікторіє. Не будемо.
— Як це не будемо? Ми ж рідні!
— Рідні по крові, але чужі по душі. Прощавай.
Галина вимкнула телефон.
За вікном сідало сонце, забарвлюючи небо в багряні кольори.
Вона підійшла до серванта і дістала стару фотографію — дві дівчинки в однакових сукнях стоять поруч, тримаючись за руки.
Молодша весело сміється, старша серйозно дивиться в об’єктив, обіймаючи сестру за плечі.
Галина акуратно розірвала фото навпіл.
Через два тижні Галина Степанівна стояла в залі суду.
Квартира пішла з молотка. Після погашення всіх банківських боргів та пені у неї на руках залишилося лише сума, якої ледь вистачало на оренду маленької однокімнатної квартири на околиці протягом року.
— Галина Степанівна! — до неї підбігла захекана Вікторія. — Слава Богу, знайшла тебе! Телефон відключений, вдома не відчиняєш.
— А навіщо відчиняти? — Галина навіть не повернулася, вивчаючи оголошення на стенді суду. — Квартира продана. Борг закрито. Нас більше нічого не пов’язує.
— Як не пов’язує? — Вікторія вхопила її за руку. — Ми ж сестри! Галочко, рідна, я так переживала! Знаєш, я знайшла хорошу роботу, буду тобі допомагати, разом виплутаємось!
— Допомагати? — Галина нарешті подивилася на сестру. Погляд її був порожнім і холодним. — Так, як ти мамі допомагала? Чи як татові?
— Галю, ну що ти! Минуле не повернеш, зате майбутнє можна змінити. Давай знімемо квартиру разом, пополам платитимемо, я все продумала!
— Разом? — Галина гірко всміхнулася. — Щоб ти знову мені мізки пудрила? Щоб знову на мою шию сіла, поки твої гроші на ресторани йтимуть?
— Та що ти таке кажеш! — очі Вікторії наповнилися «сльозами». — Я змінилася, я все зрозуміла.
— Зрозуміла? — Галина дістала з сумки конверт. — Тоді поясни мені ось це.
Вона кинула Вікторії фотокартку — сестра в новому хутряному пальті біля входу в дорогий бутик.
— Це старе фото, — пробурмотіла Вікторія.
— Це вчорашній день народження твоєї подруги Анжели. Пальто коштує як пів моєї майбутньої оренди.
Вікторія поблідла, фото випало з її рук на підлогу.
— Галочко, ну ти ж знаєш, Анжела — важлива людина, я не могла прийти як-небудь.
— Людину з інстаграму підводити не можна, а сестру — можна?
— Але це ж зовсім інше! Подруга образиться, а ти ж пробачиш, ти завжди пробачала. Ти ж добра.
— Пробачала, — Галина підняла фото і розірвала його на клапті. — Але доброта закінчилася разом із ключами від моєї квартири. Мені шістдесят два роки, Вікторіє. І я хочу прожити те, що мені лишилося, для себе. Без тебе.
— Як це — для себе? — Вікторія схлипнула. — А як же родина? Ми ж маємо бути разом!
— Ти для мене більше ніхто. Я була для тебе лише гаманцем і зручною. На цьому все.
— Ти жорстока! — у голосі сестри знову прокинулася злість. — Ти ще побачиш, як це — бути зовсім однією!
— Побачу, — Галина закинула сумку на плече. — Зате я вперше в житті вільна.
— Вільна? — Вікторія істерично засміялася. — В орендованій дірі без копійки? Оце твоя свобода?
— Краще в дірі. Прощавай, Вікторіє. Більше не дзвони.
Галина вийшла з будівлі суду під тепле березневе сонце. На автобусній зупинці вона зустріла Марію Іванівну.
— Ну що, Галю? Як ти? Серце не вискакує?
— Знаєш, Маріє, — Галина сіла на лавку, — не вискакує. Вперше за сорок років мені ніхто не дзвонить з вимогами. Ніхто не просить грошей, не дорікає, не бреше. Тиша. Справжня тиша.
— І як воно?
— Добре, — Галина посміхнулася — вперше щиро. — Дуже добре. Починаю життя з нуля.
Автобус під’їхав до зупинки. Галина піднялася, обтрусила пальто і твердим кроком зайшла всередину.
У кишені лежав папірець з адресою маленької однокімнатної квартири — крихітної, але її власної зони спокою.
А року цілком вистачить, щоб навчитися бути щасливою без чужого тягаря на плечах.
Ця історія — про межі нашої терплячості та ціну родинних зв’язків.
Ми часто боїмося сказати «ні» найближчим, навіть коли вони руйнують наше життя.
Але чи є сенс у такій родинності, якщо вона тримається лише на використанні одного іншим?
Як би ви вчинили на місці Галини?
Чи змогли б ви розірвати стосунки з єдиною сестрою заради власного спокою?
І чи можна було уникнути того, щоб у неї забрати квартиру за борг, який взяла її сестра?
Фото ілюстративне.
