— Фу, який несмак! — Ганна Петрівна зморщила носа так, ніби їй підсунули не витончену порцеляну, а щось зовсім непристойне. — Ось у мене вдома всі горнятка — білосніжні, як перший сніг. Чисті, прозорі. І ні в кого не виникає питання, чи добре їх вимили. До речі, Юлю, минулого разу, як ви були у мене з малечею, Денис розбив мою улюблену чашку. Ту саму, з тонким золотим обідком. Знаєш, мені здалося, він це зробив зовсім не випадково.

— Ганно Петрівно, — я відчула, як усередині починає закипати те саме почуття, яке я роками вчилася приборкувати. — Я можу терпіти ваші зауваження щодо мого смаку чи господарства. Але прошу вас: не чіпайте дітей. Дениско ще малий, він просто грався. Навіщо шукати лихий намір там, де його немає?

Цієї суботи я мріяла лише про одне — виспатися. Тиждень на роботі видався виснажливим: звіти, зустрічі, нескінченні дзвінки. Єдиний вихідний, коли можна було дозволити собі розслабитися під теплою ковдрою, здавався священним. Але наполегливий, майже агресивний дзвінок у двері розбив цей крихкий спокій на друзки.

Я глянула на годинник — пів на восьму. Серце тьохнуло: ну звісно, це вона. Моя вельмишановна свекруха, яка за п’ятнадцять років нашого шлюбу навчилася з’являтися саме тоді, коли її найменше чекають. Добре, що мій чоловік, Тарас, вдався не в неї, а у свого батька — розважливого та спокійного чоловіка, з яким ми завжди мали чудові стосунки.

Я відчинила двері. Ганна Петрівна, навіть не привітавшись, проскочила в коридор, кидаючи на ходу:

— Господи, дитино, ти досі в піжамі? У хаті троє чоловіків, а ти спиш, як барокко! Хто за тебе сніданок готуватиме? Чи вони в тебе святим духом харчуються?

— Ганно Петрівно, — я намагалася говорити максимально спокійно, заварюючи каву. — Зараз не минуле століття. Нам не треба розпалювати піч чи молоти зерно вручну. У нас є техніка. Тарас на сніданок любить гарячі грінки з сиром — тостер впорається за дві хвилини. Денис і Богдан їдять вівсянку з фруктами, я з вечора налаштувала мультиварку на потрібний час. Усе під контролем.

— Ох, ці ваші гаджети… — зітхнула вона, сідаючи на краєчок стільця. — Я завжди готувала все сама. Справжня господиня має відчувати тепло тіста, аромат каші в каструлі, а не тицяти пальцями в кнопки. Ви — покоління лінощів. Навіть посуд за вас машина миє. Хіба це життя?

Я лише знизала плечима, наповнюючи її улюблену (хоч і не білу) чашку свіжою кавою.

— А що в цьому поганого? Посудомийка з’явилася у нас нещодавно, але я вже не уявляю, як справлялася раніше. Я щиро вдячна Василю Степановичу за цей подарунок. Це була його ініціатива — полегшити мені побут.

Ці слова вилетіли в мене швидше, ніж я встигла їх обдумати. Згадувати при Ганні Петрівні її колишнього чоловіка — це все одно, що кидати сірник у сухий очерет. Вона миттєво спалахнула, обличчя вкрилося червоними плямами. Хоча вони були розлучені вже чверть століття, образа в її серці жила так, ніби вони розійшлися лише вчора.

— Треба ж! Значить, це Василько такий щедрий став! — вона сплеснула руками. — Цікаво, звідки в нього такі кошти на панські подарунки? Коли ми жили разом, він кожну копійку рахував!

Я зітхнула. Василь Степанович уже багато років мав іншу сім’ю. Його дружина, пані Галина, була надзвичайно доброю жінкою. Щоразу, коли ми приїжджали до них у гості в їхній затишний будинок за містом, вона зустрічала нас як рідних. У них було двоє дорослих дітей, зведені брат і сестра Тараса, і ми всі підтримували теплі, майже ідилічні стосунки.

Так склалося, що після нашого весілля, куди Василь Степанович прийшов зі своєю новою родиною (що ледь не призвело до міжнародного скандалу в масштабах однієї ресторації), ми стали дуже близькими. Він, будучи людиною з досвідом та зв’язками, допоміг нам вигідно продати мою стару квартиру, що залишилася від бабусі. Він додав дуже суттєву суму зі власних заощаджень і допоміг вкласти ці кошти в будівництво нового житла. Тепер ми мали простору трикімнатну квартиру в престижному районі з великими вікнами та дитячим майданчиком під боком.

Я безмірно вдячна йому за це. Він завжди був людиною діла. Тільки з Ганною Петрівною він не зміг знайти спільної мови. Його відхід був важким, йому довелося залишити сина, але він просто не міг більше витримувати постійного психологічного тиску.

Тарас спочатку дуже ображався на батька. Це й не дивно, адже Ганна Петрівна роками вкладала в голову сина думку, що батько — зрадник, який проміняв рідну кров на «чужу жінку». Але, подорослішавши, Тарас почав бачити ситуацію під іншим кутом. Він зрозумів характер матері та відновив спілкування з батьком, про що жодного разу не пошкодував.

Але Ганна Петрівна не вгамовувалася. Коли вона дізналася, що Василя Степановича запросили на наше весілля, вона влаштувала справжній перформанс.

— Як ти міг, сину? — заламувала вона руки, демонструючи готовність знепритомніти просто на килим. — Я тебе одна піднімала! Не шукала собі нікого, щоб ти не ріс із чужим дядьком. А ти? Ти запросив його до нашого свята? Це ніж у спину!

— Мамо, — намагався заспокоїти її Тарас. — Ти кажеш так, ніби я кличу сторонню людину. Це мій батько. Те, що у вас не склалося особисте життя, не робить його мені чужим.

— У всьому винна його родина! — кричала вона. — Вони ніколи мене не сприймали. А я кохала його надтяжко, можливо, так кохають лише раз. І чим усе закінчилося? Він вижив мене з хати, змусив піти з тобою на руках. Я мріяла про велику сім’ю, про доньку… Я навіть завагітніла вдруге, сподіваючись врятувати те, що вже руйнувалося. Але йому було байдуже. Уяви собі: я, на останніх місяцях вагітності, тягну санки зі старшою дитиною через завірюху, а він навіть не озирнувся.

— Мам, тато розповідав іншу версію, — тихо сказав Тарас. — І вона, чесно кажучи, більше схожа на правду. Про те, як ти влаштовувала йому сцени ревнощів прямо в офісі, як вимагала гроші на речі, які нам були не по кишені, і як сама зібрала речі, щоб «налякати» його, але він просто не став тебе зупиняти.

— О, то він уже встиг тебе обробити! І де ж він зустрів свою Галину, якщо такий святий?

— У лікарні, мамо. Коли зліг із серцем після ваших розбірок. Вона була його лікарем.

Ганна Петрівна тоді розплакалася — це був її останній і найпотужніший аргумент. Тарас вибачився, вони помирилися, але запрошення він не скасував. Василь Степанович прийшов, і хоч свекруха весь вечір сиділа з обличчям мучениці, свято відбулося.

Минуло п’ятнадцять років, але вона так і не пробачила нам того «демаршу». А оскільки Тараса вона все ж любила (хоч і специфічною, задушливою любов’ю), основний тягар її невдоволення ліг на мої плечі.

— Ну, чого ти замовкла? — вивела вона мене з думок, по-господарськи вмощуючись за столом. — Мені довго чекати на сніданок? Я з самого ранку в дорозі, вдома навіть чаю не попила. Нагодуй мене чимось нормальним. Що там у вас лишилося з вечері?

— Є домашні котлети, — зітхнула я. Я планувала залишити їх хлопцям на обід, але знала: якщо не дам зараз, слухатиму лекцію про «голодну матір» до вечора.

— Ну то подавай, чого стоїш як нежива? — вигукнула вона так голосно, що я злякано озирнулася на двері спалень.

Діти, на щастя, спали міцно, а Тарас, як я пізніше зрозуміла, просто вирішив не виходити, щоб не загострювати ситуацію. Він часто так робив — залишав мене «на амбразурі», сподіваючись на мою дипломатичність.

Вона взялася за їжу, коментуючи кожен шматочок.

— Це що, м’ясо? Якесь воно прісне. Ти що, перцю пошкодувала? Чи часнику? Котлета має пахнути так, щоб сусіди заздрили, а це — наче дієтична їжа з лікарні. Ні, я таке не можу їсти, — сказала вона, відсуваючи тарілку, на якій дивним чином зникли вже три котлети. — Дай краще чаю. Свіжого! Я не п’ю вчорашню заварку.

Мені хотілося запитати: «А чи любите ви взагалі когось, крім своїх образ?» Але я мовчала. Я знала, що вона так само веде себе і з Світланою, молодшою сестрою Тараса.

Світлана була тією самою дитиною, якою Ганна Петрівна намагалася «склеїти» шлюб. Дівчинка з народження відчувала, що вона — лише інструмент, який не спрацював. Мати часто зривалася на неї, дорікаючи за кожну дрібницю. Світлана виросла тихою, заляканою жінкою, яка досі здригалася від телефонного дзвінка матері. Тільки Тарас був її захисником, але й він не завжди міг протистояти материнському натиску.

— Чого ти її захищаєш? — колись кричала Ганна Петрівна на сина. — Вона вся в батька — така ж холодна й невдячна. Краще б я її не народжувала, тільки здоров’я згубила.

Після таких слів Тарас зазвичай ішов з дому на кілька днів. Він рано став самостійним. Одразу після навчання пішов працювати, разом із другом відкрив невелику майстерню з ремонту техніки. Це була важка праця, але він мав хист. Тепер у нього був власний сервісний центр, він мав повагу серед клієнтів і стабільний дохід. Василь Степанович дуже пишався сином, а от Ганна Петрівна вважала це чимось само собою зрозумілим.

— Навіщо тебе хвалити? — казала вона. — Ти чоловік, ти маєш заробляти. Краще б глянув, яку я сукню собі купила. Виглядаю в ній на десять років молодшою, правда ж?

Вона справді намагалася молодитися. Яскравий манікюр, помада, що не дуже пасувала до її кольоротипу, довге розпущене волосся, яке вона відмовлялася збирати в охайну зачіску. Вона була клієнткою всіх місцевих салонів краси, вважаючи, що зовнішність може приховати внутрішню пустку.

Ось і зараз вона поправила свої нарощені вії і знову втупилася в чашку.

— Ти взагалі миєш цей посуд? Що це за наліт такий дивний?

— Це колір такий, Ганно Петрівно. Слонова кістка. Спеціальний дизайн.

— Дизайн… Несмак це, а не дизайн. У мене все біле. До речі, Денис… Ти знаєш, він на тебе зовсім не схожий. І на Тараса не дуже. Я ось дивлюся на нього і думаю: в кого він такий вдався?

Я відчула, як холод пробіг по спині. Це була її улюблена тема — сумніви в походженні нашого старшого сина. Денис справді мав трохи інший типаж зовнішності, пішовши в мою породу — високий, світлоокий, спокійний. Молодший, Богдан, був копією Тараса — чорнявий і непосидючий.

— З ким це ти гуляла десять років тому, га? — якось напівжартома запитала вона мене при свідках. — Зізнавайся, легше буде.

— Мені немає в чому зізнаватися, — відповіла я тоді.

— Ну-ну. Впізнає Тарас правду — вилетите обоє на вулицю. Навіщо йому чужу кров годувати? А от Богданчика ми собі заберемо, він нашої породи.

Ці розмови доводили мене до відчаю. Я навіть пропонувала Тарасові зробити тест ДНК, щоб раз і назавжди закрити це питання.

— Ти з глузду з’їхала? — Тарас обійняв мене тоді так міцно, що я почула його серцебиття. — Я бачу в Денисові себе. Його манеру говорити, його цікавість до всього технічного. Він мій син. І крапка. А те, що мати каже… вона просто хоче нас розсварити, щоб ми більше залежали від неї. Не слухай її.

Але Денис одного разу почув. Йому було дев’ять, вони з братом гостювали в бабусі. Вона сиділа на кухні з сусідкою і, думаючи, що діти в іншій кімнаті, видала:

— Старший — то нагуляний. Бачиш, який білий? Не наш він. Серцем відчуваю.

Денис після того три дні не розмовляв. Потім усе розповів нам. Тарас тоді вперше по-справжньому накричав на матір.

— Ти що твориш!? — кричав він у слухавку. — Ти дитині життя калічиш! Якщо ти ще раз хоч натякнеш на це — забудеш дорогу до нашого дому! У тебе є онуки від Світлани, от і займайся ними, якщо мої тобі не такі!

Після того ми пів року не спілкувалися. Але потім Тарас здався — був її день народження, і його виховання не дозволило йому проігнорувати дату. Вона притихла на деякий час, але сутність людини змінити важко.

Моя мама, пані Людмила, завжди вчила мене мудрості.

— Юлю, терпи, — казала вона. — Вона — мати твого чоловіка. Яка б не була, він її любить і жаліє. Не ставай між ними. Будь вищою за образи. Не повторюй її помилок.

— Мамо, я намагаюся. Але коли вона приїхала до нас жити на тиждень, поки в неї вдома міняли труби… Це було пекло. Вона ходила за мною тінню. Перевіряла, чи правильно я застеляю ліжка, перемивала за мною підлогу, вчила мене варити борщ, ніби я дівчинка-підліток. Це нестерпно.

— Це твоє випробування, доню, — посміхалася мама. — Вважай це іспитом на зрілість.

Я тоді засміялася, хоча хотілося плакати. На жаль, я так і не змогла полюбити свекруху. Іноді мені здавалося, що я її майже ненавиджу за ту розруху, яку вона сіяла навколо себе.

Пригадую день, коли я завагітніла Богданом. Мишкові (Денису) було вже чотири роки, ми з Тарасом були на сьомому небі від щастя. Моя мама плакала від радості. А Ганна Петрівна лише скривилася:

— Навіщо вам друга дитина? Ви з першою ладу дати не можете. Думаєте, дитину народити — це як за хлібом сходити? Її треба виховати, на ноги поставити. Я от дуже шкодую, що народила Світлану в такий час. Була б розумнішою — не робила б цього.

Тарас тоді аж зблід від болю. Як можна так казати про власну доньку?

І ось зараз, на моїй кухні, вона продовжувала свій монолог про мою «недолугість».

— Не знаю, за які гріхи ти дісталася моєму синові. Усі жінки як жінки, а ти — наче сонна муха. Сіла чоловікові на шию, ноги звісила, і тільки подарунки приймаєш. А він бідний старається, світу не бачить.

— Я все бачу, мамо, — пролунав від дверей голос Тараса. Він нарешті вийшов, вигляд у нього був рішучий. Він почув достатньо. — Скільки разів тобі казати: Юля — найкраща дружина. У нас щаслива сім’я. На жаль, ти ніколи не вміла цінувати те, що маєш, і завжди намагалася зруйнувати чуже щастя, бо свого не збудувала.

— Що-о-о? — Ганна Петрівна схопилася з місця. — Це ти мені кажеш? Матері, яка життя на тебе поклала? Безсовісний!

Вона почала демонстративно витирати очі хустинкою, хоча я бачила, що сліз там немає.

— Це вона тебе налаштувала! Це її вплив! — вона тицьнула в мене пальцем з яскраво-червоним нігтем.

Тарас лише сумно посміхнувся.

— Ні, мамо. Це твої вчинки. Я втомився від твоїх візитів без попередження, від твоїх образ у бік моєї дружини та дітей. Зараз я викличу тобі таксі. У нас на ці вихідні інші плани, і ми хочемо провести їх у спокої.

Я з подивом подивилася на чоловіка. Вперше за п’ятнадцять років він так чітко розставив пріоритети. Свекруха почала поспіхом збирати свої речі, щось бурмочучи про «невдячних дітей». Коли двері за нею зачинилися, у квартирі наче стало легше дихати.

Тарас втомлено сів на стілець, де щойно сиділа його мати.

— Ну чому вона така? — він підняв на мене очі, в яких було стільки болю, що мені захотілося вкрити його ковдрою і захистити від усього світу.

Я підійшла, обійняла його і просто мовчала. Слова були зайві.

Минуло кілька місяців. Ганна Петрівна образилася «назавжди». Вона перестала дзвонити і приїжджати. Спочатку було незвично, навіть трохи тривожно, але потім ми відчули справжній смак свободи. У нашому домі більше не було критики, не було сумнівів у дітях, не було ранкових скандалів.

Діти майже не згадували бабусю Ганну. Вони ніколи не відчували від неї тепла, тому й не сумували. Тарас зідзвонювався з сестрою Світланою. Виявилося, що мати тепер переключила всю свою увагу на неї. Світлана плакала в слухавку, розповідаючи, як мати вчить її виховувати доньок і дорікає кожним шматком хліба.

Мені було щиро шкода Світлану. Але я знала: поки вона сама не знайде в собі сили поставити кордони, цей сценарій триватиме вічно. Ганна Петрівна з дитинства привчала їх до страху та покори. Але Тарас зміг вирватися. Він обрав свою сім’ю, свій спокій і свою любов.

А я… я нарешті почала насолоджуватися суботніми ранками. Тепер, коли я ставлю каву, я знаю, що ніхто не скаже мені про «несмак чашок». Бо смак життя визначається не кольором посуду, а тим, хто сидить з тобою за одним столом.

Я дивлюся на Дениса, який щось захоплено пояснює батькові про новий конструктор, на маленького Богдана, що намагається залізти Тарасові на плечі, і розумію: ми впоралися. Ми захистили своє щастя від тіней минулого.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.