Юлія невідривно дивилася на згасаючий екран свого старенького смартфона. Текст короткого повідомлення, здавалося, випікав очі. Як це могло статися? Чому саме зараз, коли до дипломної роботи залишилися лічені місяці, а майбутнє здавалося таким ясним і сонячним? Але реальність була невблаганною: вона залишилася сама. Сама з таємницею, яка з кожним днем ставала все важчою.

Вона знову і знову натискала кнопку виклику. Мелодія гудків, яку вона так любила, змінилася на монотонний голос автовідповідача: «Абонент перебуває поза зоною досяжності». Денис просто зник. Людина, яка ще тиждень тому обіцяла тримати її за руку все життя, вимкнула телефон, щойно почув слово «дитина».

Юлія відчула, як стіни маленької кімнати в гуртожитку почали на неї тиснути. Їй треба було почути його голос, переконатися, що це якась помилка, дурний жарт чи хвилинна слабкість. Вона вибігла в коридор, де пахло смаженою картоплею та дешевим милом.

— Інно, будь ласка, дай свій телефон на хвилину! — Юлія майже влетіла в сусідню кімнату, де дівчата пили чай. — Мій розрядився, а мені дуже треба… Це терміново.

Інна, помітивши блідість подруги, мовчки простягнула гаджет. Юлія тремтячими пальцями набрала знайомі цифри. На цей раз пішли довгі, гучні гудки. Серце калатало десь у горлі.

— Алло, — пролунав голос Дениса. Він був спокійним, навіть дещо розслабленим.

— Денисе, не кидай, будь ласка! Ти, мабуть, просто злякався, я розумію… Давай спокійно поговоримо…

— Юлю, я ж тобі все написав, — голос хлопця вмить став холодним, як лід. — Не треба мені дзвонити з чужих номерів. У кожного з нас тепер свій шлях. Живи, як знаєш, і не вплутуй мене у свої проблеми.

— Але ж це наша дитина! Як ти можеш так говорити?

— Слухай уважно, — відрізав він. — Ця дитина — лише твоє рішення. Я до цього не готовий і не хочу мати з цим нічого спільного. Знайди собі когось іншого, хто захоче грати в сім’ю. І більше не турбуй мене.

Короткі гудки в трубці пролунали як постріл. Юлія стояла посеред коридору, стискаючи чужий телефон, і відчувала, як світ навколо неї розсипається на дрібні друзки. Людина, яку вона вважала своїм всесвітом, виявилася лише випадковим перехожим, який пришвидшив крок, побачивши труднощі.

Юлія повернулася до кімнати й безсило опустилася на стілець. Вона не помітила, як за нею зайшла Інна. Дівчата вчилися на одному курсі, але ніколи не були близькими подругами — просто віталися в університетських коридорах та інколи позичали сіль чи праску.

— Юлю, на тобі лиця немає, — тихо сказала Інна, зачиняючи двері. — Ти наче привид. Що сталося?

Юлія лише похитала головою, ковтаючи сльози. Вона відчувала себе такою вразливою, що будь-яке слово могло спровокувати істерику.

— Не мовчи. Життя — це не лише екзамени та перше кохання, — впевнено промовила Інна. — Зараз ми зробимо чаю, і ти все розповісиш. Будь-яка біда стає меншою, якщо її розділити на двох.

Інна почала поратися біля чайника. Вона виставила на стіл печиво, зробила бутерброди з сиром і змусила Юлію випити кілька ковтків теплого напою. Але щойно Юлія відчула запах їжі, вона різко підхопилася і вибігла до ванної кімнати.

Коли вона повернулася, витираючи обличчя рушником, Інна дивилася на неї з глибоким розумінням і легким сумом у очах.

— Отже, ситуація класична: ти при надії, а той «принц» виявився звичайним боягузом? — запитала Інна без осуду, радше з якоюсь життєвою мудрістю.

— Як ти… як ти зрозуміла? — прошепотіла Юлія.

— Юлю, я три роки живу в гуртожитку. Тут стіни мають вуха, а очі бачать більше, ніж хочеться. Але ти не думай, що все скінчено. Багато хто через це проходив.

— Він сказав, що це моє рішення, — Юлія знову почала плакати. — Він такий добрий був, такий уважний… Я не вірю, що це та сама людина.

— Вір очам своїм, а не спогадам, — жорстко, але справедливо зауважила Інна. — Чоловіки часто люблять лише зручну версію жінки. А дитина — це відповідальність. Для нього він просто «перевізник генів», як кажуть, а для тебе — нове життя. Тепер ти маєш думати за двох. Ти що вирішила?

— Я не можу інакше… Я буду народжувати. Це моє маля, я вже його відчуваю. Але як я впораюся? Батькам сказати боюся, вони у мене старої загартовки, для них це буде удар. Грошей немає, лише стипендія, якої ледь на проїзд вистачає.

— Так, ситуація непроста, — задумалася Інна. — Але вихід є завжди. По-перше, ти чудово знаєш мови. Твоя французька та англійська — найкращі на курсі. По-друге, ти на останньому році. Треба дотягнути до диплома. А з роботою ми щось придумаємо. У мене є знайомий менеджер у хорошому закладі, там завжди потрібні люди зі знанням мов.

— Хто мене візьме в такому стані? — Юлія опустила погляд на свій живіт, який поки що був зовсім непомітним.

— Поки не видно — працюватимеш. А там побачимо. Головне — не закривайся в собі. Ми, дівчата з потоку, допоможемо, чим зможемо. Речі знайдемо, візочок підберемо. Ти головне — тримайся за життя.

Через тиждень Юлія вже стояла перед дзеркалом, поправляючи білу блузку. Вона влаштувалася офіціанткою у великий ресторан у центрі. Це був заклад високого класу, де часто бували іноземні делегації та бізнесмени. Менеджер, Микола Іванович, виявився людиною суворою, але справедливою.

Коли Юлія чесно зізналася йому про свій стан, він довго мовчав, постукуючи олівцем по столу.

— Знаєш, дитинко, — нарешті сказав він, — я зазвичай не беру на роботу тих, хто скоро піде в декрет. Але мені подобається твоя чесність. І твій рівень мови нам дуже знадобиться. Домовимося так: працюєш сумлінно, поки зможеш. Як стане важко — переведу тебе на легшу роботу, будеш допомагати з документами чи на кухні. Але обіцяй, що не підведеш.

Юлія працювала з подвійною силою. Весь день на ногах був виснажливим, але чайові, які вона отримувала, давали надію. Вона почала відкладати кожну копійку, ретельно записуючи витрати. Тепер вона знала ціну кожній пачці пелюшок та кожній банці вітамінів.

Одного вечора ресторан був особливо залюдненим. Микола Іванович підійшов до Юлії зі стурбованим виглядом.

— Юлю, виручай. До нас завітали гості з Франції, серйозні інвестори. Їхній перекладач десь затримався, а той хлопець, якого вони взяли на заміну, ледь два слова докупи зв’язує. Іди до їхнього столика, допоможи з меню та замовленням.

Юлія взяла блокнот і впевнено попрямувала до великого столу в кутку зали. Але що ближче вона підходила, то сильніше хололо в грудях. За столом сиділо четверо чоловіків. Двоє іноземців у бездоганних костюмах, статний чоловік старшого віку з важким поглядом і… Денис.

Він виглядав інакше. Одягнений у дорогий піджак, з ідеально зачесаним волоссям, він намагався виглядати впевненим партнером. Поруч із ним сидів його батько — людина, про багатство якої Денис колись розповідав із придихом.

Юлія на мить заціпеніла, але професіоналізм узяв гору. Вона глибоко вдихнула і підійшла до гостей.

— Доброго вечора. Чи можу я допомогти вам із вибором страв? — звернулася вона до французів їхньою рідною мовою, з ідеальною вимовою.

Один із гостей, літній чоловік з доброзичливою посмішкою, полегшено зітхнув: — О, бонжур! Нарешті нас хтось розуміє. Наш молодий супутник, на жаль, більше мовчить, ніж допомагає.

Денис підняв голову і зустрівся поглядом із Юлією. Його обличчя вмить зблідло, а потім налилося фарбою. Він явно не очікував побачити її тут, та ще й у ролі персоналу. Його батько лише мельком глянув на дівчину, не вбачаючи в ній нікого, окрім офіціантки.

Протягом вечора Юлія кілька разів підходила до столу. Вона помітила, що атмосфера за столом була напруженою. Денис намагався щось перекладати батькові з англійської, але робив це плутано. Його батько постійно переривав його, шепочучи щось на вухо.

Завдяки своїм знанням мови, Юлія мимоволі вловлювала деталі розмови. Французи обговорювали серйозний контракт на постачання обладнання для сільського господарства. Це був масштабний проект, який міг принести величезні прибутки обом сторонам. Однак те, що батько Дениса говорив синові, змусило Юлію насторожитися.

— Скажи їм, що ми згодні на їхні умови, але термін оплати перенесемо, — пошепки давав вказівки батько Дениса. — І не згадуй про додаткові пункти в додатку. Ми підпишемо основний договір, візьмемо аванс, а потім виставимо претензії за якість. Вони нічого не доведуть у нашому суді.

Денис кивав, намагаючись сформулювати це іноземцям так, щоб не викликати підозр. Він явно знав, що вони планують обман, але не мав жодних моральних вагань.

Юлія відчула, як у ній закипає обурення. Ці люди, які колись зруйнували її віру в чесність, зараз намагалися ошукати іноземних гостей, які приїхали з щирими намірами. Вона згадала, як Денис так само легко збрехав їй, обіцяючи майбутнє, а потім просто «викреслив» її з життя.

Коли настав час підписувати попередні документи, Юлія підійшла до столу з пляшкою вина, щоб оновити келихи. Один із французів уже тримав ручку над папером.

— Прошу вибачення, панове, — раптом сказала Юлія чистою французькою, нахиляючись до гостя, наче пропонуючи десерт. — Будьте дуже уважні з пунктами про терміни та форс-мажор. Ваш перекладач дещо недоговорює. Вас намагаються ввести в оману щодо умов оплати та подальшої відповідальності. Не підписуйте нічого, не перевіривши версію договору вашим юристом.

У залі на мить запала тиша. Французи здивовано переглянулися. Батько Дениса, хоч і не розумів французької, відчув зміну атмосфери.

— Що вона там патякає? — грубо запитав він сина.

Денис сидів ні живий, ні мертвий. Він розумів кожне слово Юлії, і його страх перед батьком та перед крахом авантюри був очевидним.

— Вона… вона просто пропонує спеціальне меню, — пролепетав він, але голос його зрадницьки тремтів.

Французький гість, якого звали месьє П’єр, пильно подивився на Юлію, потім на Дениса, а тоді на його батька. Він був досвідченим бізнесменом і швидко зрозумів, що відбувається щось не те.

— Мадемуазель, ви впевнені в тому, що кажете? — серйозно запитав він Юлію.

— Я відповідаю за кожне своє слово, — твердо відповіла вона. — Я чула їхню розмову. Вони розраховують на передоплату, яку не планують відпрацьовувати за заявленими стандартами.

Месьє П’єр повільно поклав ручку на стіл. — Дякую вам. Ми припиняємо переговори на сьогодні. Нам потрібен незалежний аудит цих паперів.

Він встав, подав знак своєму колезі, і вони швидко покинули залу. Батько Дениса був у нестямі від люті. Він кинувся до Юлії, але шлях йому перегородив Микола Іванович, який спостерігав за сценою здалеку.

— У чому проблема, шановний? — спокійно запитав менеджер.

— Ця ваша дівка зірвала мені контракт! Вона втрутилася в приватну розмову! Я вас по судах затягаю! — кричав чоловік.

— Мої співробітники мають право дбати про репутацію закладу, — відповів Микола Іванович. — А якщо ви намагалися провернути тут щось незаконне, то краще йдіть тихо, поки я не викликав охорону.

Денис навіть не глянув на Юлію. Він просто втік із ресторану, слідуючи за батьком, який продовжував лаятися на ходу.

Юлія відчула, як ноги стають ватяними. Вона опустилася на найближчий стілець.

— Молодець, — тихо сказав Микола Іванович, кладучи руку їй на плече. — Не знаю, що ти їм сказала, але іноземці виглядали вдячними. Хоча готуйся, завтра у нас можуть бути гості з іншої сторони.

Наступного ранку Юлія прокинулася з важкою головою. Вона вже почала сумніватися, чи варто було так ризикувати роботою. Вона боялася помсти батька Дениса, боялася втратити той невеликий заробіток, який у неї був.

У двері кімнати постукали. Це була Інна, яка виглядала дуже схвильованою.

— Юлю, там до тебе приїхали! Біля входу в гуртожиток стоїть величезне авто, і якісь пани тебе шукають. Комендантка в шоці!

Юлія швидко одяглася і спустилася вниз. На вулиці вона побачила месьє П’єра та того самого Миколу Івановича, який приїхав разом із ним. Поруч стояв чоловік, який виконував роль нового, професійного перекладача.

— Доброго ранку, Юліє, — привітався Микола Іванович. — Ці пани наполягли на зустрічі з тобою.

Месьє П’єр підійшов до Юлії і ввічливо вклонився. — Мадемуазель, ми вчора перевірили документи. Ви були абсолютно праві. Нас намагалися втягнути в дуже брудну історію, яка могла б коштувати нашій компанії величезних збитків і репутації. Ваша чесність вразила мене.

Юлія зніяковіла. — Я просто не могла інакше. Мені знайома ця родина… і їхні методи.

— Микола Іванович розповів мені про вашу ситуацію, — продовжував іноземець. — Ви студентка, ви чекаєте на дитину, і ви працюєте офіціанткою, маючи такий талант до мов. Це несправедливо. Ми з партнерами вирішили, що не можемо залишити такий вчинок без винагороди.

Він подав знак помічнику, і той простягнув Юлії теку з документами та конверт.

— Що це? — злякано запитала вона.

— По-перше, ми відкрили на ваше ім’я рахунок. Там сума, якої вистачить, щоб ви могли спокійно закінчити навчання та забезпечити дитину всім необхідним у перші роки. Жодних заперечень — це інвестиція в чесну людину. По-друге, Микола Іванович допоміг нам знайти невелике, але затишне помешкання неподалік від парку. Воно вже орендоване на ваше ім’я на наступні кілька років. Там є все для малюка.

Юлія відчула, як на очі накочуються сльози. Вона не могла повірити, що це відбувається насправді.

— Але це занадто… — прошепотіла вона.

— І найголовніше, — усміхнувся месьє П’єр. — Моя компанія шукає представника тут, в Україні. Нам потрібна людина, яка добре знає мову і якій ми можемо беззастережно довіряти. Коли ви будете готові повернутися до роботи після народження дитини — ми чекаємо на вас. Ви зможете працювати віддалено, перекладати контракти та вести переговори.

Минуло півроку. На вулиці панувала золота осінь. Юлія сиділа на лавці в парку, заколисуючи маленьку дівчинку, яка мирно спала у візочку. Поруч із нею сиділа Інна, яка тепер була частою гостею в її новій оселі.

Життя змінилося до невпізнання. Юлія успішно захистила диплом, її донька народилася здоровою і спокійною. Кожного ранку Юлія дякувала долі за той вечір у ресторані, коли вона набралася сміливості сказати правду.

Вона більше ніколи не бачила Дениса. Чула лише від знайомих, що після невдалої оборудки у його батька почалися великі проблеми з законом та податковою, і їхня родина втратила майже весь свій вплив. Але це її вже не хвилювало.

До неї підійшов Микола Іванович, який часто навідувався, щоб дізнатися, як справи у його «найкращої співробітниці».

— Ну що, молода мамо? — весело запитав він. — Французи вже засипають тебе листами?

— Так, Миколо Івановичу. На завтра маю перекласти кілька важливих угод. Працюю, поки маленька спить.

— Ось так і має бути, — кивнув він. — Життя завжди повертає нам те, що ми віддаємо. Ти віддала чесність і сміливість, і тепер вони повернулися до тебе щастям.

Юлія подивилася на свою донечку і посміхнулася. Вона знала, що тепер вони в безпеці. Попереду було багато роботи, безсонних ночей та труднощів, але в її серці більше не було страху. Бо вона зрозуміла головне: якщо ти залишаєшся людиною навіть у найтемніші часи, світ обов’язково знайде спосіб підсвітити тобі дорогу.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.