Це був вечір тридцять першого грудня. У повітрі витав той особливий дух, який буває лише раз на рік: суміш морозної свіжості, хвої та солодкого передчуття чогось світлого. Наталя стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи, як великі пухнасті сніжинки повільно лягають на підвіконня. На кухні панував ідеальний лад, хоча ще годину тому тут кипіла робота.
— Ти ж не серйозно, Максиме? Скажи мені, що це просто такий невдалий жарт. Чи, може, я не дочула через шум води?
Наталя вимкнула кран, ретельно витерла руки лляним рушником із вишитими гілочками омели й повільно обернулася до чоловіка. У кімнаті пахло запеченою качкою з яблуками, домашньою ковбаскою та мандаринами. До Нового року залишалося шість годин. Стіл уже був частково сервірований: вишита скатертина, кришталеві келихи, які вона діставала лише в особливих випадках, і маленькі свічки у формі шишок.
Максим стояв у дверях, винувато переминаючись із ноги на ногу. Він смикав ґудзик на своїй сорочці — вірна ознака того, що він сам розумів абсурдність ситуації, але відступати не збирався.
— Натусь, ну не починай, будь ласка, — його голос звучав благально, навіть трішки запобігливо. — У Олени там якась аварія з опаленням. Весь під’їзд відключили. Уявляєш, новорічної ночі сидіти в холодній квартирі з дітьми? Я не міг відмовити. Вони ж мої діти, зрештою. Ми ж не чужі люди.
— Діти — так, твої, — Наталя намагалася говорити спокійно, хоча всередині в неї все стислося від образи. — А Олена? Вона теж твоя дитина? Чому вона не може поїхати до своїх батьків? Чи до подруг? У неї є хороша робота, вона цілком може дозволити собі затишний готель на одну ніч. Максим, ти ж знаєш, що ті виплати, які ти щомісяця надсилаєш на дітей, покривають значно більше, ніж просто базові потреби.
— Її батьки поїхали на оздоровлення, подруги мають свої плани, — Максим відвів очі вбік. — І потім, це ж родинне свято. Хлопцям буде приємно зустріти Новий рік із татом. Ми просто спокійно повечеряємо, подивимося вогники над містом. Що в цьому такого? У нас великий будинок, місця всім вистачить.
Наталя обвела поглядом їхню вітальню. Так, дім був просторим, але це був їхній дім. Її та Максима. Вона витратила цілий тиждень, щоб вимити кожен куточок, прикрасити ялинку саме так, як вони мріяли — у теплих золотавих тонах. Вона обирала подарунки, шукала особливу каву, готувала страви за рецептами своєї бабусі. Вона уявляла цей вечір зовсім інакше: лише вони вдвох, тихий затишок, вогонь у каміні та спокій. Це мав бути перший Новий рік за їхні три роки шлюбу, коли вони вирішили нікуди не бігти й нікого не кликати. І ось тепер ця ідилія розсипалася, як іграшка з тонкого скла.
— Максиме, ми ж домовлялися, — тихо нагадала вона. — Ми чітко домовилися, що це свято — лише для нас. Я ніколи не була проти твоїх синів. Я завжди радо їх приймаю, ми готуємо піцу, граємо в настільні ігри. Але Олена… Ти запросив колишню дружину за наш сімейний стіл. Ти хоч розумієш, як це виглядає з боку?
— Ти перебільшуєш, — чоловік махнув рукою, намагаючись додати голосу впевненості. — Ми ж цивілізовані люди. Олена — розсудлива жінка, вона мати моїх дітей. Не будь такою категоричною, Наталю. Не можна бути такою суворою у святкову ніч. Вони будуть за годину.
Він розвернувся і швидко вийшов із кухні, наче боявся, що дружина знайде ще якісь аргументи, проти яких він не зможе встояти. Наталя залишилася стояти, спираючись на стільницю. У духовці затишно шкварчала качка, але святковий настрій випарувався, лишивши по собі лише гіркий присмак. «Не будь категоричною». Ця фраза боліла найбільше. Всі ці три роки вона намагалася бути мудрою. Вона не втручалася в його минуле, допомагала обирати подарунки дітям, терпіла нескінченні дзвінки Олени з проханнями то полагодити замок, то порадити майстра для пральної машини. Вона вважала це виявом своєї сили та любові до Максима. І ось результат.
Наталя механічно почала розкладати салат у кришталеву вазу, сподіваючись, що робота допоможе вгамувати серцебиття. Може, й справді, нічого страшного? Може, Олена поводитиметься стримано? Зрештою, Новий рік — це час прощення.
Проте передчуття не обманули. Дзвінок у двері пролунав рівно за сорок п’ять хвилин. Наталя ледве встигла змінити домашній одяг на елегантну сукню кольору стиглої вишні та підправити зачіску. Максим кинувся відчиняти, сяючи від радості.
У передпокій із неймовірним шумом увірвалася «делегація». Першими залетіли хлопці — одинадцятирічний Андрій та восьмирічний Денис. Вони, не чекаючи запрошення і навіть не знявши взуття, промчали через увесь коридор у вітальню, залишаючи на світлому паркеті вологі сліди від снігу. Слідом, впевнено і неквапливо, увійшла Олена.
Вона була у яскравій сукні, яка аж ніяк не пасувала до «аварійної ситуації з опаленням», із професійною укладкою та вечірнім макіяжем. Від неї пахло дуже інтенсивним парфумом, який миттєво витіснив аромат затишної домашньої їжі.
— Ой, нарешті дісталися! — голосно промовила вона, скидаючи свою дорогу шубу прямо на руки Максиму. — Затори неймовірні, всі кудись біжать. Максе, тримай пакети, там конструктори для малих і шампанське. Тільки постав у холод, я люблю, коли воно крижане.
Наталя вийшла до гостей, намагаючись тримати обличчя.
— Добрий вечір, Олено. Привіт, хлопці.
Олена зміряла Наталю поглядом, затримавшись на її витонченому образі.
— Привіт, Натусь, — кинула вона побіжно. — Фух, а що у вас так жарко? Може, провітриш? І тапочки… Максиме, де мої ті м’які капці, які я минулого разу взувала, коли заходила за паперами?
— Зараз, Оленко, одну хвилину, я знайду, — заметушився Максим, пірнаючи в глибини взуттєвої шафи.
«Оленко». У Наталі всередині напружилася кожна жилка. У їхньому домі для колишньої дружини були «ті самі м’які капці»? І Максим точно знав, де вони лежать?
Гості пройшли до зали. Діти вже ввімкнули телевізор на повну гучність і почали стрибати на дивані, випробовуючи пружини на міцність. Наталя мимоволі здригнулася — диван був їхньою недавньою спільною покупкою, світлим і ніжним, вона дбала про кожну складочку на ньому.
— Андрійку, Денисе, будь ласка, будьте обережнішими, — м’яко попросила вона.
— Та нехай діти бавляться, свято ж! — перебила Олена, зручно вмощуючись у крісло Наталі. — Їм треба кудись дівати енергію. Максе, принеси мені води з лимоном, щось у горлі пересохло від цих розмов у дорозі.
Наступна година перетворилася на бенефіс однієї актриси. Олена була всюди. Вона інспектувала прикраси на ялинці («Якісь вони занадто стримані, ми раніше любили більше блиску»), коментувала сервірування столу («Навіщо ці складні серветки, ми ж свої люди»), голосно робила зауваження дітям і тут же починала їх надмірно хвалити. Максим бігав навколо неї, наче виконував негласні команди: підсунути подушку, зробити тихіше телевізор, принести зарядний пристрій. На Наталю він майже не дивився, ніби боявся зустрітися з нею поглядом.
Наталя мовчки продовжувала накривати на стіл. Вона носила тарілки, розставляла прибори, почуваючись сторонньою особою на власному святкуванні.
— Наталю, — гукнула Олена з вітальні. — А що, ти в салат ковбасу кришила? Ой, це так по-радянськи. Максим завжди любив із відвареною телятиною. Ти що, не знала? Ми років десять тільки так і готували.
— Максим їсть мої страви з великим задоволенням уже три роки, — відповіла Наталя з кухні, злегка стукнувши тацею по столу.
— Ну, він у нас просто дуже вихований і терплячий, — розсміялася Олена, підморгнувши Максиму. — Бідний мій Максик, їсть і мовчить, аби не образити.
Максим, який саме заходив у кімнату, лише ніяково посміхнувся і промовчав. Він не сказав: «Олено, припини, Наталя чудово готує». Він просто відвів погляд, очевидно, намагаючись не «псувати настрій» колишній дружині.
Це був перший тривожний сигнал. Другий пролунав, коли Наталя дістала з духовки качку. Вона була ідеальною — золотиста, ароматна, справжня прикраса вечора. Наталя з гордістю поставила блюдо в центр столу.
— Пригощайтеся, будь ласка. Качка з антонівськими яблуками та медовою скоринкою.
Хлопці підбігли до столу, подивилися на страву і скривилися.
— Фу, вона якась дивна! — заявив молодший, Денис. — Я таке не їстиму! Тату, ми хочемо піцу! З сирними бортиками!
— Дениску, це не дивна, це дуже смачна святкова вечеря, — спробувала пояснити Наталя.
— Ой, ну справді, діти таке не розуміють, — втрутилася Олена, злегка штрикнувши виделкою край птиці. — Трохи жирнувата, здається. І шкірка занадто темна. Максиме, замов дітям піцу. І мені теж якусь легку, з морепродуктами, бо я після такої качки точно матиму проблеми зі шлунком. У мене ж він дуже делікатний, ти пам’ятаєш.
Максим винувато подивився на дружину.
— Наташ, може, і справді? Дітям свято хочеться. Я швидко замовлю через додаток, за годину привезуть.
— Ти це серйозно? — голос Наталі здригнувся. — Я готувала цю качку півдня. Я обирала найкращі продукти. Це головна страва нашого вечора.
— Ну, не ображайся, — Максим підійшов до неї, спробував приобняти, але Наталя відсторонилася. — Просто смаки у всіх різні. Ми і качку спробуємо, і піцу поставимо. Стіл буде багатшим, як у справжніх господарів.
Він дістав телефон і почав обговорювати з Оленою начинку для піци, попутно з’ясовуючи, чи не хоче вона ще якогось особливого соусу.
Наталя сіла на край стільця. Їй здавалося, що все, що відбувається, — це якийсь сюрреалістичний сон. Її дім, її праця, її свято… А вона сидить осторонь, поки її чоловік обговорює меню з жінкою, яка щойно розкритикувала її зусилля.
— До речі, — Олена раптом пожвавішала, наливаючи собі шампанське, не чекаючи тосту. — Максе, пам’ятаєш, як ми зустрічали Новий рік у Карпатах? Коли ти ще вбрався в той кумедний костюм, а ми загубили ключі від котеджу прямо в снігу? Боже, як ми тоді сміялися!
— О, так, пам’ятаю! — Максим розсміявся, його обличчя нарешті розслабилося. — А як ми потім через вікно лізли, бо було страшенно холодно?
Вони почали згадувати. Історії сипалися одна за одною: як відпочивали на морі, як обирали першу машину, як Андрійко сказав перше слово. Вони сміялися, перебивали одне одного, їхні очі світилися спільним минулим. Це був їхній світ, у якому для Наталі не було місця. Вона сиділа за своїм гарним столом і почувалася прозорою. Невидимкою. Предметом інтер’єру.
Діти почали бігати навколо столу, граючись у «квача». Раптом Андрій зачепив келих із червоним вином. Він похитнувся і впав прямо на білу вишиту скатертину — ту саму, яку Наталя дбайливо прасувала перед святом. Темна пляма почала швидко розповзатися по полотну.
— Ой, ну от маєш, — сплеснула руками Олена. — Максиме, ну що ти дивишся? Принеси ганчірку. І взагалі, Натусь, навіщо ставити скло так близько до краю, коли в домі діти? У тебе є сіль? Треба негайно засипати, хоча ця скатертина, здається, з недорогих матеріалів, може, й не шкода буде, якщо не відпереться.
Наталя повільно підвелася. Шум у вухах заглушив звуки святкових пісень із телевізора. Вона подивилася на чоловіка. Максим уже біг із кухні з рушником, слухняно виконуючи поради Олени. Він навіть не глянув на дружину, не запитав, чи вона не засмучена через зіпсовану річ. Він був повністю занурений у «рятування ситуації» для своєї колишньої родини.
У цей момент Наталя усвідомила: її тут немає. Фізично вона присутня, але для Максима в цю хвилину її не існувало. Була Олена, були діти, було його вічне почуття провини перед ними, яке він намагався загладити будь-якою ціною. А вона була лише зручним тлом, яке мало забезпечити сервіс і не заважати.
Вона мовчки вийшла з вітальні. Ніхто навіть не звернув уваги на її відсутність. Олена продовжувала щось весело розповідати, Максим підтакував.
Наталя зайшла до спальні. У кімнаті панувала тиша, лише вуличні ліхтарі відкидали довгі тіні на стіни. Вона дістала з верхньої полиці шафи невелику дорожню сумку. Руки не тремтіли. На зміну образі прийшов дивний, майже крижаний спокій. Вона діяла чітко. Теплий светр, джинси, найнеобхідніші речі, косметика. Паспорт.
Вона швидко переодяглася, залишивши святкову вишневу сукню просто на ліжку. Взула зручні черевики. Подивилася в дзеркало: на неї дивилася жінка з блідим обличчям, але дуже рішучим поглядом.
Виходячи зі спальні, вона почула дзвінок у двері — приїхала доставка піци.
— О, нарешті їжа приїхала! — вигукнув Андрій.
— Максиме, розрахуйся з кур’єром, у мене тільки великі купюри, — знову почувся голос Олени.
Наталя пройшла коридором повз вітальню. Максим стояв спиною до неї, забираючи коробки біля дверей. Вона дочекалася, поки він повернеться до зали до гостей.
— О, тепер точно побенкетуємо! — радісно сказав він.
Наталя скористалася моментом, тихо відімкнула вхідні двері й вислизнула на сходовий майданчик. Легке клацання замка потонуло в галасі, що лунав із квартири. Вона викликала ліфт, і лише коли двері кабіни зачинилися, дозволила собі глибоко вдихнути.
Надворі падав густий, лапатий сніг. Місто сяяло вогнями, десь удалині вже запускали перші феєрверки. Наталя дістала телефон і набрала номер.
— Світланко, ти ще не сіла за стіл? — запитала вона, як тільки подруга підняла слухавку.
— Наталко? Ти що, ми з чоловіком якраз відкриваємо першу пляшку. А що з голосом? Ти де взагалі? У вас же там ідилія мала бути.
— Я пішла від Максима. Можна до тебе?
— Господи… Та звісно! Ти що питаєш? Сашко, неси ще один прибор, Наталка їде! Де ти? Я зараз викличу тобі машину!
Через сорок хвилин Наталя вже сиділа на затишній кухні своєї найкращої подруги. Тут було тепло, пахло свіжою випічкою та щирістю. Сашко, чоловік Світлани, тактовно пішов до іншої кімнати «перевірити налаштування каналів», залишивши жінок наодинці.
— Розповідай, — Світлана поставила перед нею велике горнятко гарячого чаю з липою та медом. — Що цей розумник знову вигадав?
Наталя розповіла все. Про «аварію з опаленням», про ковбасу в салаті, про спогади про Карпати і про качку, яку замінили на піцу з сирними бортиками.
— Розумієш, Світло, справа навіть не в тому, що вони прийшли, — говорила вона, гріючи долоні об тепле горнятко. — Справа в ньому. Він миттєво став для неї «своїм». А я стала офіціанткою в нашому власному домі. Я стояла там і дивилася, як вони грають у щасливу родину. Навіщо я йому, якщо він досі не відпустив те життя?
— Так… — похитала головою Світлана. — Синдром «хорошого хлопця», який хоче бути ідеальним для всіх, а в результаті зраджує найближчу людину. Ти правильно зробила, що пішла. Якби лишилася — він би вирішив, що так можна завжди. Що твої почуття — це те, чим можна пожертвувати заради спокою Олени.
Телефон Наталі, що лежав на столі, ожив лише через півтори години після її виходу. Мабуть, вони нарешті помітили, що «господині» занадто довго немає.
Дзвонив Максим. Наталя вимкнула звук. Він дзвонив ще десять разів. Потім почалися повідомлення.
«Наталко, ти де? Ми тебе шукаємо». «Ти що, в магазин пішла? Тут піца холоне, всі чекають». «Наталя, візьми трубку, це вже не смішно. Діти питають, куди ти зникла». «Ти що, образилася? Через дрібниці? Повертайся негайно, перед Оленою незручно, вона не розуміє, що коїться».
Наталя прочитала останнє повідомлення і сумно посміхнулася. «Перед Оленою незручно». Не перед дружиною, чий вечір він розтоптав, а перед колишньою, яка зараз, напевно, почувається повною господаркою ситуації.
— Не відповідай, — порадила Світлана. — Нехай повариться у цьому всьому. Нехай сам розважає свою «Оленку» і витирає вино зі скатертини.
Наталя повністю відключила телефон.
Цієї новорічної ночі вона не загадувала бажань під бій курантів. Вона просто сиділа поруч із людьми, які її справді цінували, дивилася старі добрі фільми й відчувала дивну легкість. Наче важкий тягар, який вона несла всі ці роки, намагаючись бути «ідеальною і мудрою дружиною», нарешті впав із її плечей.
Ранок першого січня був ясним і морозним. Наталя прокинулася на зручному дивані у подруги від аромату кави. Увімкнула телефон. Шістдесят пропущених дзвінків. Безліч повідомлень. Тон повідомлень змінювався від роздратованого до панічного, а потім — до жалісливого.
«Діти розбили твою улюблену вазу. Вибач». «Олена влаштувала скандал, бо їй не сподобалося, як я поклав її речі. Вона поїхала додому ще вночі». «Наталю, вдома жах. Я не знаю, що робити». «Наталочко, кохана, пробач мені. Я такий дурень. Будь ласка, озвися».
Близько полудня у двері Світлани подзвонили. На порозі стояв Максим. Вигляд у нього був такий, ніби він не спав кілька діб. Скуйовджене волосся, пом’ята сорочка, темні кола під очима. У руках він тримав величезний оберемок її улюблених білих лілій.
Світлана, яка відчинила двері, не дала йому пройти далі порога.
— Ну що, з’явився, «хороший татко»? Чого прийшов?
— Світло, поклич Наталку, будь ласка. Я знаю, що вона тут. Мені дуже треба з нею поговорити.
Наталя вийшла до коридору. Побачивши чоловіка, вона не відчула ні злості, ні задоволення. Лише глибоку втому.
— Наталко! — Максим зробив крок до неї, але зупинився, зустрівши її холодний погляд. — Пробач мені. Я все зрозумів. Це була найжахливіша ніч у моєму житті. Як тільки ти пішла, все розвалилося. Олена почала вимагати уваги, діти розкапризувалися, перекинули ялинку… Я намагався їх вгамувати, а Олена почала кричати, що я нікчемний батько. Ми так посварилися, як ніколи раніше. Я викликав їй таксі й відправив їх додому о третій ранку.
Він перехопив подих, намагаючись знайти в її очах бодай краплю колишнього тепла.
— Я зрозумів, Наталко. Я зрозумів, як сильно я тебе принизив. Я поводився як людина без хребта. Я так боявся бути поганим для них, що став ворогом для тебе. Ти — моя сім’я. Тільки ти. Будь ласка, повертайся. Там порожньо. Я все прибрав… ну, майже все.
Наталя дивилася на лілії, з яких на підлогу капали краплі води.
— Ти не просто принизив мене, Максиме. Ти показав мені моє справжнє місце у твоїй системі цінностей. Десь між сервісом і меблями. Ти дозволив сторонній жінці диктувати умови в моєму домі, критикувати мою працю і витирати об мене ноги. Це не просто «дрібниця». Це те, що руйнує фундамент.
— Я присягаюся, це був останній раз! — палко вигукнув він. — Я встановлю чіткі межі. Спілкування з Оленою — тільки щодо дітей і тільки на нейтральній території. Жодних візитів до нас. Жодних нічних дзвінків. Я все змінюю, я обіцяю!
Наталя мовчала. Вона бачила, що він щирий у своєму каятті. Він справді злякався втратити її. Але чи зможе вона забути те відчуття самотності за святковим столом?
— Я не повернуся сьогодні, Максиме, — сказала вона нарешті. — Мені потрібен час, щоб зрозуміти, чи хочу я взагалі повертатися в те життя. Я залишуся у Світлани на кілька днів. А ти… ти йди додому. І подумай не про те, як мене вмовити, а про те, чому ти дозволив цьому статися. Чому спокій колишньої дружини виявився для тебе важливішим за гідність нинішньої.
— Я чекатиму, — тихо відповів Максим, опускаючи голову. — Скільки треба, стільки й чекатиму. Бо я тебе справді люблю, Наталко.
Він поклав квіти на тумбочку біля дверей і, згорбившись, пішов до ліфта.
Наталя повернулася до подруги. Світлана вже заварювала нову порцію кави.
— Ну що? Пробачиш йому? — запитала вона.
— Не знаю, Світланко. Можливо, колись. Він справді хороша людина, просто дуже слабка у питаннях минулого. Але якщо я й повернуся, то це будуть зовсім інші стосунки. Я більше ніколи не дозволю ставити себе на друге місце. Нікому і ні за яких обставин.
Наталя підійшла до вікна. Місто було вкрите снігом — чистим, білим і незайманим, наче новий аркуш. Життя тривало, і тепер вона точно знала: головну роль у її власній історії має грати вона сама, а не привиди з чужого минулого.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
