— Дивись, який комбінезончик кумедний, з вушками, — Ганна тицьнула пальцем у екран ноутбука, підсуваючись ближче до чоловіка. — Як ведмежатко. Уявляєш нашого малюка в такому?

Максим усміхнувся, обіймаючи дружину за плечі. Вечір п’ятниці розтікався їхньою невеликою затишною квартирою теплим спокоєм. За вікном мрячив жовтневий дощ, а вдома було затишно і пахло чаєм із м’ятою. Вони сиділи на дивані під одним пледом і віддавалися улюбленому заняттю останніх місяців — розглядали дитячі речі в інтернет-магазинах. Це був їхній маленький ритуал, тихий бунт проти негласної заборони, що невидимою хмарою висіла у повітрі.

— Вушка класні, — погодився Максим, цілуючи Ганну в маківку. — Але мені більше цей подобається, темно-синій. Буде у нас маленький капітан.

— Чому одразу капітан? Може, буде маленька принцеса? — засміялася Ганна, але вмить замовкла.

У коридорі повернувся ключ. Обоє завмерли, ніби їх застали за чимось забороненим. Двері відчинилися, і до передпокою зайшла Світлана Іванівна, свекруха. Як завжди — бездоганна постава, суворе пальто темного кольору, на обличчі — вираз турботливої святості. Вона володіла особливим талантом з’являтися в найбільш невчасні моменти з виглядом людини, яка просто виконує свій материнський обов’язок.

— Я вам тут ряжанки принесла від знайомої жінки, справжньої, — її рівний голос, наче у диктора новин, долинув із коридору. — Не те, що ваша магазинна вода з порошком.

Максим миттєво закрив кришку ноутбука. Занадто різко. Світлана Іванівна, яка вже зняла пальто і пройшла до кімнати у своїх незмінних капцях, які вона тримала у них «для порядку», перехопила цей жест. Її гострий погляд метнувся від сина до комп’ютера і назад.

— Що це ви тут приховуєте? Знову в забавки граєтесь? — Вона підійшла ближче. На ній була сувора блуза і темна спідниця — одяг, у якому вона, здавалося, проводила навіть вихідні. Світлана Іванівна належала до того типу жінок, на яких домашній халат виглядав би як щось неналежне.

— Мамо, привіт. Та нічого не приховуємо, просто фільм обирали на вечір, — збрехав Максим, підводячись. Голос його пролунав невпевнено навіть для нього самого.

Ганна мовчки спостерігала. Вона не терпіла цих моментів, цієї липкої брехні, якою вони змушені були обплутувати найпростіші свої мрії.

— Фільм, значить… — Світлана Іванівна примружилася. Вона підійшла до дивана і одним впевненим рухом підняла кришку ноутбука. На екрані все ще була відкрита сторінка з дитячими речами. — Ох, ось воно яке «кіно». Ведмедики, комбінезони… Ви що, зовсім реальність втратили?

Ганна відчула, як усередині все стислося. Вона теж підвелася, відчуваючи, як зрадливо тремтять руки.

— Світлано Іванівно, ми просто дивилися, це ж ні до чого не зобов’язує…

— Я бачу, що ви дивилися! — відрізала свекруха, повертаючись до неї. Її обличчя, зазвичай непроникне, скривилося. — Ви про що думаєте? Які діти? Максиме, я до тебе звертаюся! Ти хоч розумієш, що ви плануєте?

Максим помітно зніяковів. — Мамо, заспокойся. Ми просто… мріємо. Це ж не злочин.

— Мріють вони! — пирхнула Світлана Іванівна. Вона переводила погляд із сина на невістку, ніби оцінюючи масштаб проблеми. — У вас кредит за житло ще на п’ятнадцять років! П’ятнадцять! Ти хоч пам’ятаєш, звідки взялися гроші на перший внесок? Чи пам’ять підводить, коли на картинки дивишся? Ви ще на ногах твердо не стоїте! Ганна твоя тільки-но на цю нову роботу влаштувалася, малюванням якимось займається. Сьогодні замовлення є, завтра немає. А дитина — це відповідальність, Максиме! Це величезні витрати!

Вона говорила чітко, карбуючи кожне слово. Дощ за вікном ніби притих, слухаючи її вердикт.

— Ми впораємося, — тихо, але твердо сказала Ганна. — Ми обоє працюємо і стараємося.

— Впораєтеся вони! — Світлана Іванівна вперла руки в боки. — Ганно, ти взагалі мовчи. Ти прийшла в цю сім’ю, в цю квартиру, за яку мій син буде працювати до сивого волосся. Маєш думати головою про майбутнє, а не лише про свої «хочу». Я не для того сина ростила, щоб він у боргах тонув через вашу легковажність.

— Мамо, досить! — Максим ступив уперед, намагаючись стати між ними. — Не треба так говорити.

Але Світлану Іванівну було вже не спинити. Вона дивилася прямо на Ганну, і в її погляді було щось холодніше за жовтневий дощ.

— Про дітей будете думати тоді, коли я побачу, що ви готові. Коли повністю закриєте питання з кредитом і матимете стабільність. А доти — навіть не починайте цю розмову. Я зрозуміло пояснила?

Запанувала тиша. Важка, гнітюча. Ганна дивилася на свекруху і не могла знайти слів. Це була не порада. Це був ультиматум. Оголошення війни, в якій вона, здається, програла, навіть не почавши. Максим стояв поруч, розгублений і пригнічений. Він хотів щось сказати, але так і не знайшов аргументів. А Світлана Іванівна, задоволена результатом, розвернулася і пішла на кухню — ставити в холодильник свою «ряжанку».

Коли за свекрухою нарешті зачинилися двері, Ганна мовчки сіла на диван. Вона не плакала, усередині було порожньо. Максим сів поруч, спробував узяти її за руку.

— Ганнусю, пробач їй. Вона… вона просто переживає за нас. Стара школа, знаєш.

Ганна повільно повернулася до нього. — Переживає? Максим, вона щойно заборонила нам розпоряджатися власним життям. Вона розписала наш шлях на десятиліття наперед. Спочатку борги, потім її особистий дозвіл. Нам буде по сорок років! Ти це розумієш?

— Вона просто перебільшує. Мабуть, на роботі втомлюється, — він говорив тихо, ніби намагався вмовити самого себе. — Ми поговоримо з нею пізніше, коли емоції вщухнуть.

— Про що говорити? — у голосі Ганни з’явився метал. — Про те, що ми дорослі люди? Ми говоримо про це вже три роки, з самого весілля! Щоразу одне й те саме: «не час», «треба встати на ноги». А тепер — прямий наказ. І знаєш, що найгірше? Ти мовчав. Ти стояв і слухав, як вона мене принижує.

— Я ж сказав їй зупинитися! — заперечив він.

— Коли вона вже все висловила! Ти мав сказати: «Мамо, це наше життя». Але ти промовчав.

Вони дивилися одне на одного, і тепле почуття, що було між ними ввечері, почало згасати. Ганна бачила в його очах не злість, а страх. Він не був на боці матері, але і не був повністю з Ганною. Він застряг десь посередині, між синівським обов’язком і коханням до дружини.

Вночі Ганна не могла заснути. Вона думала про те, що свекруха мала рацію лише в одному: вони справді залежали від неї. Квартира, куплена за допомогою її коштів, стала пасткою. Щоразу, коли Світлана Іванівна згадувала про свою «допомогу», Ганна відчувала себе боржницею, яка має звітувати за кожен крок.

Ганна працювала у невеликій студії дизайну. Вона любила свою справу — створювати затишок, але це не приносило надприбутків. Максим був програмістом, заробляв непогано, але левова частка грошей йшла на виплати та повсякденні потреби. Вони жили економно, відкладаючи кожну гривню. На що? На майбутнє, яке їм щойно намагалися відібрати.

Вранці Ганна була налаштована рішуче. За сніданком вона поклала перед Максимом роздруківку бюджету.

— Це наш план, — сказала вона. — Якщо ми відмовимося від походів у кіно, від кави по дорозі на роботу, від нового одягу… якщо будемо економити на кожній дрібниці, ми зможемо закрити частину боргу раніше.

Максим дивився на цифри. — Навіщо така крайність? Ми й так не розкошуємо.

— Щоб повернути твоїй мамі все до копійки якнайшвидше, — відрізала Ганна. — Я хочу, щоб вона більше ніколи не могла дорікнути нам грошима. Я хочу сама вирішувати, коли мені ставати мамою.

В очах Максима з’явилося щось схоже на полегшення. Цей конкретний план був йому зрозуміліший, ніж емоційні суперечки. — Добре. Давай спробуємо.

З того дня їхнє життя перетворилося на марафон економії. Ганна перестала зустрічатися з подругами в кафе, почала сама пекти хліб і шукати акції в супермаркетах. Максим пересів із власної машини на громадський транспорт і щодня брав із собою лотки з домашньою їжею. Вони стали менше сміятися. Вечори тепер проходили за підрахунками: скільки зберегли, на скільки наблизилися до свободи.

Світлана Іванівна помітила ці зміни. Вона приходила щотижня, але тепер її «турбота» стала ще більш колючою. Вона приносила дорогі продукти.

— Ось, купила вам доброго м’яса. А то ви, я бачу, зовсім на кашах сидите, — казала вона, викладаючи пакунки. — Максиме, ти зовсім блідий став. Ганно, ти за ним не стежиш.

Це була витончена гра. Вона одночасно і дорікала їм за бідність, і демонструвала свою «щедрість». Ганна навчилася мовчки приймати це, а потім ховала все подалі в холодильник. Їсти ці продукти здавалося їй поразкою.

За кілька місяців, коли на рахунку зібралася солідна сума, Ганна наважилася. Вона зателефонувала свекрусі та ввічливо, але твердо попросила: — Світлано Іванівно, дякуємо за продукти, але не треба більше нічого приносити. Ми самі впораємося.

На іншому кінці дроту запала тиша. — Впораєтеся? — голос свекрухи став холодним. — Ну, якщо ви такі самостійні, то може й борг почнете повертати? Мені якраз на дачі треба дещо підлатати, кошти не будуть зайвими.

Ганна була готова до цього. — Так, ми саме про це і хотіли поговорити. Ми готові віддати першу велику частину.

— Частину? — усміхнулася Світлана Іванівна. — Ні, люба. Або все одразу, або нічого. Я не каса взаємодопомоги, щоб мені потроху носили.

І вона поклала слухавку.

Увечері Ганна розповіла про це Максиму. Він нахмурився. — Я ж казав, не треба було її провокувати. Тепер вона пішла на принцип.

— А що я мала робити? Чекати, поки вона почне вирішувати, якого кольору нам штори купувати? — вибухнула Ганна. — Максиме, вона не хоче грошей, вона хоче тримати нас на повідку!

— Я поговорю з нею, — втомлено відповів він.

Але розмова нічого не змінила. Максим повернувся від матері похмурим. На всі запитання відповідав коротко: «Вона не хоче слухати».

Ганна відчувала, як між ними росте стіна. Вони жили разом, але кожен був у своїй фортеці. Вона боролася за їхнє майбутнє, а він, як їй здавалося, намагався бути хорошим для обох, зраджуючи зрештою і дружину, і власні мрії.

Якось, прибираючи в коморі, Ганна натрапила на стару коробку з речами Максима. Там був фотоальбом. Вона сіла на підлогу і почала гортати. Дитячі знімки, школа, університет. І майже скрізь — Світлана Іванівна. Горда, сувора, завжди поруч. Але на найперших фото, де Максим був ще зовсім малям, мати виглядала інакше. Замученою. З глибоким сумом у погляді.

В кінці альбому Ганна знайшла невеликий конверт. Там було кілька фотографій, які вона ніколи не бачила. На одній — молода Світлана Іванівна з немовлям на руках. Але це був не Максим. Дитина була в рожевому чепчику. Ганна перевернула фото. Там було написано: «Марічка. 2 місяці».

Серце Ганни забилося частіше. Марічка? Максим ніколи не згадував про сестру. Вона обережно сховала знімки. Ця знахідка давала нове розуміння поведінки свекрухи. Тут справа була не в жадібності. Все було набагато глибше.

Ганна вирішила дізнатися правду. Вона знала, що у Світлани Іванівни є давня подруга, тітка Марія, яка іноді заходила до них. Ганна знайшла привід зустрітися з нею, вигадавши історію про сімейне дерево.

— Тітко Маріє, я тут фото знайшла… Марічка. Максим про неї нічого не знав, — обережно почала Ганна.

Жінка зітхнула і опустила очі. — Ох, дитино… Це стара рана. Світлана про це не говорить, нікому не дозволяє. Це була її перша дитина. Марічка народилася дуже слабкою. Тоді часи були важкі, медицина не така, як зараз. Світлана ночей не спала, все робила, щоб врятувати… але в три місяці дівчинки не стало. Запалення легенів. Світлана тоді ледь розум не втратила. Вона звинувачувала себе, що не вберегла, що десь не добачила.

Марія витерла сльозу. — А через кілька років Максим народився. Вона над ним дихати боялася. Кожен крок контролювала, кожну копійку рахувала, щоб у нього було все найкраще і найбезпечніше. Після смерті чоловіка він став її єдиним сенсом. Вона просто боїться за вас, розумієш? Боїться, що ви молоді, не впораєтеся, що станеться біда. Цей страх у неї в крові засів.

Ганна їхала додому, і світ навколо здавався іншим. Картина склалася. Весь цей контроль, фінансовий тиск — це був викривлений спосіб захисту. Світлана Іванівна не хотіла їм зла. Вона відчайдушно намагалася вберегти їх від того горя, яке пережила сама.

Ганні стало жаль її. Щиро жаль цю жінку, яка замурувала свій біль під маскою суворості. Але розуміння не означало згоду. Свекруха, намагаючись захистити сина, повільно руйнувала його життя.

Ганна прийняла рішення. Вона більше не хотіла чекати дозволів. Життя не можна поставити на паузу через минулі страхи. Вона просто перестала пити вітаміни, які стримували планування сім’ї. Це був її особистий крок до свободи.

Минуло два місяці. Напруження вдома тільки зростало. Максим бачив, що дружина стала іншою — спокійнішою і водночас відстороненою.

А потім Ганна дізналася, що чекає дитину. Дві смужки на тесті викликали в ній і радість, і страх одночасно. Вона довго не знала, як сказати про це чоловікові. Зрештою, одного вечора, вона просто поклала тест перед ним.

Він довго мовчав. У його погляді не було радості — тільки розгубленість. — Як? — прошепотів він. — Ганно, ми ж домовлялися… треба було закрити борг.

— Я не можу більше чекати, Максиме, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Я хочу жити зараз. Я люблю тебе і хочу нашу сім’ю. Чому ми маємо карати себе за те, що колись сталося з твоєю мамою?

— При чому тут мама? Це питання відповідальності! — він підвищив голос. — Ти вирішила все сама, не запитавши мене! Це обман!

— Це не обман, це життя! Твоя мама вирішила за нас, а ти просто змирився!

Вони почали сваритися так, як ніколи раніше. Всі образи, які накопичувалися роками, вирвалися назовні.

І саме в цей момент двері знову відчинилися. Світлана Іванівна зайшла без попередження. Вона почула все. Її обличчя стало білим, як крейда.

— Дитину захотіла… — прошипіла вона, дивлячись на Ганну. — Вирішила хитрощами сина прив’язати? Я ж знала, що тобі не можна довіряти!

Ганна відчула, що страх зник. Залишилася тільки гірка правда. — Так, я хочу дитину! — крикнула вона у відповідь. — І я знаю про Марічку! Я знаю, чому ви так поводитеся! Але ви не маєте права ламати життя Максимові через своє минуле!

Це ім’я подіяло як грім серед ясного неба. Світлана Іванівна завмерла. Її обличчя спотворилося від болю. Вона схопилася за серце і почала повільно опускатися на підлогу.

— Мамо! — Максим підхопив її, допоміг сісти. Вона шепотіла щось незв’язне, дивлячись у порожнечу.

Максим повернувся до Ганни. У його погляді був відчай. — Що ти накоїла? Навіщо ти це сказала? Ти ж бачиш, їй погано!

Того вечора все розвалилося. Світлану Іванівну забрали до лікарні з високим тиском. Лікарі сказали, що їй потрібен спокій.

Коли Максим повернувся з лікарні, він не міг дивитися на Ганну. Він звинувачував її в усьому: у вагітності, у сварці, у хворобі матері. Одкровення про сестру не зблизило його з дружиною. Навпаки — воно змусило його відчути ще більшу провину перед матір’ю.

Він проводив усі вечори в лікарні. Ганна намагалася поговорити з ним, пояснити, що хотіла як краще, що хотіла розбити цю стіну мовчання. Але він не чув.

— Ти не розумієш, — казав він холодно. — Вона могла померти через твої слова. Я маю бути з нею. Вона тепер зовсім одна зі своїм болем.

Почуття провини повністю поглинуло його. Дитина, про яку вони колись мріяли разом, стала для нього тягарем і символом розколу. Він жодного разу не спитав Ганну, як вона почувається. Тамара Ігорівна, навіть будучи хворою, перемогла — вона назавжди прив’язала до себе сина ланцюгами жалю.

Ганна зрозуміла, що боротьба скінчилася. Вона відкрила таємницю, щоб звільнити їх, але ця таємниця стала новою в’язницею.

Суботнього ранку, поки Максим був у матері, Ганна зібрала невелику сумку. Вона не плакала. Це було спокійне рішення. Вона не могла ростити дитину в домі, де панує холод і вічне почуття провини.

Вона написала коротку записку: «Нам треба побути нарізно. Поживу у сестри. Бережи маму».

Коли Максим повернувся ввечері, Ганна вже стояла в дверях у пальті. — Ти йдеш? — запитав він, не намагаючись підійти.

— Мені треба йти, — відповіла вона рівним голосом. — Ми не зможемо так жити, Максиме.

Він не зупинив її. Він просто стояв посеред квартири, за яку вони так боролися — розгублений, самотній, спійманий у пастку між минулим матері та майбутнім, яке він так і не зміг захистити.

Ганна вийшла на вулицю. Дощ закінчився, повітря було свіжим. Вона повільно йшла до зупинки, притискаючи сумку до себе і відчуваючи, як усередині б’ється нове життя. Тепер це була її єдина справжня сім’я.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.