Василина росла в атмосфері абсолютного затишку, який з роками став її в’язницею. Батьки, люди щирі й безмежно люблячі, побудували навколо неї світ, де не було місця протягам, гострим кутам чи несправедливості. Вони так боялися, що їхня єдина донька поранить серце чи зіткнеться з грубістю, що перетворили її життя на нескінченний рожевий сон.
Якщо в школі Василині ставили низький бал за контрольну, мама вже наступного ранку була в кабінеті вчителя. Вона не вимагала знань від доньки — вона вимагала лояльності від педагога. Коли дівчинку ображала подружка у дворі, тато брав доньку за руку, і вони йшли до батьків кривдниці «наводити лад». Василина не вчилася домовлятися, не вчилася захищатися. Вона просто знала: варто покликати — і з’являться велетні, які розженуть усі хмари.
Ця нездатність до самостійного дихання перейшла і в студентські роки. В університет вона потрапила за протекцією батька, а курсові та реферати писали люди, яким батьки платили за спокій своєї дитини. Якось дівчину не допустили до сесії через прогули, і знову тато оббивав пороги деканату, вирішуючи питання, про які сама Василина навіть не знала, як почати розмову.
Після навчання її влаштували на роботу в компанію до давнього знайомого родини. Василина отримувала заробітну плату, але навіть не знала, скільки коштує хліб чи комунальні послуги. Вона жила з батьками, бо думка про те, щоб самій приготувати вечерю чи — боронь Боже — викликати майстра, якщо зламається кран, викликала в неї панічний страх. До двадцяти п’яти років вона навіть до стоматолога ходила за руку з мамою.
Батьки не думали, що роблять доньці ведмежу послугу. Вони вірили, що оберігають її, забуваючи, що ніхто не вічний.
Дивно, але Василина змогла знайти собі чоловіка. Хоча, якщо придивитися, вона просто підсвідомо шукала копію батька. Так вона потрапила в руки Олега.
Олег був старшим, успішним і дуже самовпевненим. Його приваблювала її беззахисність. Є категорія чоловіків, яким подобається відчувати себе рятівниками, лицарями, що захищають тендітну квітку від суворого вітру. Василина була для нього ідеальним проєктом. Вона не знала, як оформити документи, як записатися до лікаря, куди телефонувати, якщо зникне інтернет. Олег робив усе.
А потім прийшла велика біда. Батьки, її головна опора, в один день покинули цей світ, батько не справився з керуванням авто на слизькій дорозі…
Василина впала в емоційну прірву. Вона не лише не могла впоратися з болем втрати — вона фізично не розуміла, як функціонує світ без них. Усі організаційні питання, похорон, папери взяв на себе Олег. Василина ж просто сиділа в кутку, загорнута в плед, і чекала, коли хтось скаже їй, що треба поїсти чи вмитися.
Згодом її безпорадність почала межувати з абсурдом.
— Олегу, уявляєш, моя перукарка звільнилася! — мало не плачучи, казала вона ввечері. — То запишись до іншої, Васю. У чому проблема? — Олег дедалі частіше хмурився. — А як я знайду? А раптом мене зіпсують? А як туди доїхати?
І Олег шукав відгуки, записував її, викликав їй таксі, бо Василина боялася помилитися з адресою в додатку. Вона не знала, яке молоко краще купувати, які мийні засоби брати.
— А якщо я куплю не те, і воно зіпсує пральну машину? Що тоді робити?
Те, що спочатку здавалося Олегу милим, стало його дратувати. Він почав зриватися, називати її несамостійною. Намагався змусити її щось зробити самій, але вона або робила помилку, або просто починала плакати, впадаючи в стан маленької дитини.
Крапкою в їхніх стосунках стала вагітність. Це не було сплановано, але й випадковістю назвати важко — це була звичайна халатність. У Василини закінчилися ліки, які вона приймала щодня, а в найближчій аптеці їх не було. Замість того, щоб замовити їх через інтернет чи пройтися до іншого кварталу, вона просто вирішила зачекати тиждень, поки їх привезуть. Вона навіть не подумала попередити Олега.
Реакція чоловіка була жорсткою. Він кричав, що не може жити з жінкою, яка не здатна подбати навіть про себе, не кажучи вже про дитину. Олег прямо сказав, що дітей не хоче, особливо з такою матір’ю. Він дав їй кошти на вирішення цього питання і сказав, що вони розлучаються. Для Василини це був удар, від якого вона не могла дихнути. Вона благала його залишитися не через велике кохання, а тому, що тихий жах перед самотністю паралізував її мозок.
Олег був непохитним. Він заблокував її номер, наказав виїхати з квартири й просто зник.
Василина прийшла до клініки, але лікар, мудра жінка з великим досвідом, довго з нею розмовляла. Дівчині не було з ким порадитися, і вона вперше в житті довірилася незнайомій людині, яка побачила в ній щось більше, ніж просто перелякане дівчисько. Василина вирішила залишити дитину.
Вона повернулася в порожню батьківську квартиру. У кімнатах пахло пилом і спогадами. На столі лежали перші рахунки за комунальні послуги, які вона не знала, як прочитати. Вона не знала, як стати на облік у жіночій консультації. А коли в кухні зламався змішувач і вода почала тонкою цівкою заливати підлогу, Василина просто сіла на плитку і розридалася. Вона не знала, де шукати майстра, і в її телефонній книжці не було жодного номера, крім заблокованого Олега.
Допомогла сусідка. Вона почула плач, зайшла, допомогла перекрити воду і дала номер сантехніка. Це був перший урок: люди допомагають, якщо ти до них звертаєшся.
Потім почався токсикоз. Василина ніколи нічого про це не читала. Коли її почало сильно нудити, вона в паніці викликала «швидку», думаючи, що помирає. Лікарі, звісно, висварили її за такий виклик, але один фельдшер порадив: «Дівчино, вам би почитати щось про свій стан. Ви ж тепер не одна, беріть відповідальність».
Ці слова зачепили її за живе. Василина не мала друзів — дівчата її віку вважали її надто «неземною» і нудною. Допомоги чекати було нізвідки. І тоді вона вперше відкрила ноутбук не для того, щоб подивитися фільм, а щоб знайти інформацію.
Вона почала читати все підряд: як платити за рахунками через смартфон, як вибирати продукти в супермаркеті, щоб вони були свіжими, які права має вагітна жінка на роботі. Потім вона знайшла групи для майбутніх мам у соціальних мережах. Там вона побачила, що сотні жінок справляються самі.
Що більше знань вона отримувала, то меншим ставав її страх. Вона навчилася розрізняти, де потрібен майстер, а де можна просто підкрутити гайку самостійно. Вона з’ясувала, як подати документи на соціальну допомогу. Кожне вирішене дрібне питання додавало їй краплю впевненості.
Василина народила чудову дівчинку. На момент пологів це вже була зовсім інша жінка. Вона сама зібрала речі, сама домовилася з пологовим будинком. Коли її виписували, її ніхто не зустрічав із квітами, але вона тримала доньку так міцно, ніби та була її головним скарбом і джерелом сили.
Було неймовірно важко. Коли в малечі почалися перші коліки, Василина знову ледь не викликала «швидку», але вчасно згадала все, що вивчила. Вона навчилася ставити питання педіатру, не соромлячись здатися настирливою. Вона зрозуміла: її знання — це безпека її дитини.
Василина освоїла нову професію, яку можна було поєднувати з вихованням доньки. Вона почала працювати віддалено, зареєструвалася на форумах, де такі ж самотні мами підтримували одна одну порадами. Вона познайомилася з жінками на дитячому майданчику, і виявилося, що спілкування — це не так страшно.
За порадою юриста, якого вона знайшла самостійно, Василина подала на аліменти. Суд зобов’язав Олега виплачувати кошти. Коли вона отримала перше рішення суду, вона відчула таку гордість, якої не відчувала ніколи в житті. Вона зробила це сама. Без тата. Без мами. Без лицаря.
Дивлячись на доньку, Василина дала собі обіцянку: вона буде любити її всім серцем, але ніколи не побудує навколо неї скляний ковпак. Вона навчить її бути самостійною змалечку, щоб тій не довелося вчитися «плавати» в глибокому озері життя так болісно, як це робила вона сама. Жінка навіть почала відвідувати психолога, щоб опрацювати свої дитячі травми й не передати їх доньці.
До моменту, коли донька пішла в садок, Василина стала абсолютно дорослою, пристосованою до життя жінкою. Вона була навіть освіченішою за багатьох знайомих, бо кожне питання — від ремонту пральної машини до вибору кращого садочка — вона вивчала ґрунтовно.
І тут знову з’явився Олег.
Колись він був для неї богом, центром всесвіту. Тепер він здавався їй просто звичайною людиною, трохи втомленою і нудною. Він дізнався про доньку і захотів бачитися. Василина не стала перешкоджати — дитина мала право знати батька, а вона сама вже не мала до нього жодних претензій, крім фінансових.
Олег був вражений. Перед ним стояла не та налякана дівчинка, яка не могла замовити таксі, а впевнена в собі жінка. Вона розмовляла з ним на рівних, чітко ставила умови зустрічей з дитиною і більше не потребувала його захисту.
Він спробував натякнути на відновлення стосунків, але Василина лише посміхнулася. Вона більше не шукала «рятівника», бо сама стала своїм головним захисником. Кохання до нього давно згоріло, залишивши лише попіл вдячності за той жорстокий, але необхідний урок.
Василина зрозуміла найголовніше: будь-яка людина — батьки, кохані, друзі — може зникнути в одну мить. І єдина людина, на яку ти можеш розраховувати на сто відсотків, — це ти сама. Вона навчилася плавати на глибині й тепер точно знала: вона не потоне.
Це була не просто перемога над обставинами — це було народження людини, яка нарешті зняла рожеві окуляри й побачила світ у всій його справжній, іноді суворій, але дивовижній красі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
