У той день я зрозуміла, що сім’я — це не тільки спільні свята й затишні вечори, а й тиха боротьба за право просто дихати у власному домі так, як тобі подобається.
— Це що, якийсь жарт? — Олена завмерла біля входу на подвір’я, стискаючи в руках сумку так міцно, що аж пальці побіліли.
Перед нею, там, де ще кілька днів тому зеленіла м’яка травичка, яку вони з Сергієм так ретельно засівали й поливали щовечора, тепер чорніла свіжоперекопана земля. Акуратні, рівненькі рядки невідомих паростків вишикувалися, наче солдати на параді. Посеред цієї «городньої ідилії» з сапкою в руках стояла Ганна Іванівна. Свекруха поправила солом’яний капелюх і витерла чоло тильним боком долоні, дивлячись на дітей з таким виглядом, ніби щойно врятувала їх від неминучої загибелі.
— О, приїхали! — з нестримним ентузіазмом вигукнула Ганна Іванівна. — А я тут господарюю потроху. Дивіться, яку красу навела! Отут морква буде, там бурячок, а під парканом цибульку посадила. Все своє, без цієї всякої хімії, що в магазинах за шалені гроші продають.
Сергій, який стояв за спиною дружини з валізами, нерішуче кашлянув. Він знав цей погляд Олени — такий спокійний і холодний, що ставало зрозуміло: зараз почнеться гроза.
— Мамо, ми ж наче домовлялися… — тихо почав він, намагаючись не дивитися Олені в очі. — Ви ж казали, що просто квіти поллєте, поки нас не буде.
— Сергію, не кажи дурниць! — Ганна Іванівна встромила сапку в землю. — Земля не має гуляти. Це ж злочин — мати таку ділянку і нічого на ній не вирощувати. Ви молоді, ще не розумієте, а життя зараз таке, що кожен корінець на рахунку. Сьогодні у вас є заробіток, а завтра — хто знає? А город — він завжди прогодує.
Олена повільно зробила крок вперед. Кожен такий крок давався їй важко. Це був їхній дім. Будинок, який дістався Сергію від дідуся, де вони планували зробити все по-своєму. Вони мріяли про велику альтанку, де влітку питимуть каву, про гойдалку для дітей, про місце для барбекю з друзями.
— Ганно Іванівно, — голос Олени звучав напрочуд рівно, хоча всередині все тремтіло. — Ми з Сергієм вирішили, що на цій ділянці городу не буде. Це наше спільне рішення. Нам не потрібні мішки картоплі, нам потрібен простір для відпочинку.
— Для якого відпочинку? — свекруха сплеснула руками. — Лежати на сонці, як ті лінивці? Це ж сором перед людьми! Ось подивіться на Федора та Віру — родичів наших. У них кожен метр працює! Вся родина при ділі, засіки повні, ніхто по магазинах за кожною капустиною не бігає. Оце я розумію — господарі! А ви що? Траву посіяли? Трава тільки для корів добра, а люди мають працювати.
Олена глибоко вдихнула повітря, яке пахло свіжою землею, і відчула, як її особистий простір просто розчиняється під цим натиском «турботи».
— Я не знаю, як ви це зробите, — сказала Олена, дивлячись свекрусі просто в очі, — але я хочу, щоб до вечора цієї землі тут не було. Поверніть усе так, як було до вашого приходу.
На подвір’ї стало так тихо, що було чути, як десь у сусідів дзижчить бджола. Сергій зблід і почав вивчати власні кросівки. Ганна Іванівна випросталася, ображено підтиснула губи, і в її очах з’явився недобрий вогник.
— На твоїй ділянці? — перепитала вона, виділяючи кожне слово. — Сергію, ти чув? Твоя дружина вказує мені на двері в домі мого батька, який тепер начебто твій! Ти дивися, яка пані знайшлася! Я все життя на землі проробила, щоб тебе на ноги поставити, а тепер я тут зайва?
— Мамо, Олена просто хотіла сказати… — Сергій спробував вставити хоча б слово, але жінки перебили його в один голос.
— Я сама скажу, що я хотіла! — відрізала Олена. — Не треба мені її пояснень! Я й так усе зрозуміла! — вигукнула Ганна Іванівна.
Вечір у будинку нагадував затишшя перед бурею. Ганна Іванівна поїхала до себе, так голосно хряснувши хвірткою, що, здавалося, шибки задрижали. Город залишився на місці — чорний, мовчазний докір посеред подвір’я.
Олена на кухні готувала вечерю. Ніж стукав по дошці швидко й ритмічно. Вона не плакала, не кричала, але в кожному її русі відчувалася така рішучість, що Сергій боявся зайвий раз зайти в кухню.
— Сергію, ти ж розумієш, що це не про моркву? — запитала вона, коли він нарешті наважився сісти за стіл.
— Олено, ну мамі ж справді хочеться як краще. Вона так звикла. Для неї це вияв любові — щось посадити, допомогти…
— Допомогти? — Олена відклала ніж. — Допомога — це коли питають, чи вона потрібна. А те, що зробила твоя мама — це захоплення території. Якщо ми зараз це проковтнемо, завтра вона приїде і скаже, що в нашій спальні мають стояти фікуси, бо вони кисень дають. А потім вирішить, що нам пора дитину заводити, і почне складати графік нашого особистого життя.
Сергій зітхнув. Він відчував себе між двома вогнями. З одного боку — дружина, яку він кохав і поважав, з іншого — мати, яка виховала його одна і завжди була «головнокомандувачем» у сім’ї.
— Ти перебільшуєш. Вона просто старої закалки людина. Для неї земля — це святе.
— Для мене святе — наше право жити так, як ми хочемо, — тихо відповіла Олена.
У двері обережно постукали. На порозі стояла Оксана, сусідка, з якою вони іноді базікали через паркан. Вона була трохи старша за Олену, але завжди здавалася дуже розважливою.
— Привіт! — Оксана заглянула в хату. — Я тут краєм вуха почула… та й побачила ваш «новий ландшафт». Уся вулиця вже гуде. Кажуть, Ганна Іванівна вирішила вас на фермерство перевести.
Олена втомлено посміхнулася: — Заходь, Оксано. Схоже, ми тепер місцева розвага.
Оксана сіла за стіл і з розумінням подивилася на Олену. — Знаєш, я через це пройшла п’ять років тому. Моя свекруха теж намагалася тут порядки наводити. Приїжджала зі своїми шторами, своїми каструлями, навіть мої квіти пересаджувала, бо «їм там не місце».
— І як ви вирішили це? — запитав Сергій, з надією дивлячись на сусідку.
— Мій Ігор просто одного разу зібрав усі її речі, які вона привезла без дозволу, і відвіз назад. Сказав: «Мамо, ми тебе любимо в гості на чай, але господарі тут ми». Вона ображалася довго. Навіть на свята не приходила. А потім нічого, звикла. Тепер дзвонить, питає, чи можна заїхати. Це просто питання кордонів. Якщо їх не поставити зараз — далі буде важче.
Сергій промовчав, але було видно, що слова Оксани змусили його замислитися. Проте звичка бути «слухняним сином» сиділа в ньому занадто глибоко.
Ранок наступного дня почався не з кави, а з шуму двигуна. На подвір’я заїхала стара автівка, з якої вийшли Ганна Іванівна, дядько Федір — кремезний чоловік із важким поглядом — і його дружина Віра.
— Сергію! Олено! Виходьте! — голос Ганни Іванівни лунав на все село.
Молодята вийшли на ґанок. Олена схрестила руки на грудях. Вона відчувала, що зараз відбудеться генеральна битва.
— Ми приїхали помогти, — бадьоро заявив дядько Федір, поправляючи кепку. — Треба картоплю досадити, поки земля волога. Нема чого час гаяти на балачки.
— Дядьку Федоре, — спокійно сказала Олена, — ми вчора вже говорили. Тут не буде картоплі. Тут буде газон. Будь ласка, не витрачайте свій час.
Федір здивовано підняв брови і глянув на Сергія: — Племіннику, це що, серйозно? Ти дозволяєш жінці так розпоряджатися? Така земля — і під траву? Ти хоч знаєш, скільки зараз овочі коштують? Та це ж чистий капітал під ногами!
Сергій переступив з ноги на ногу. Погляд матері, повний очікування, і холодний погляд Олени тиснули на нього з двох сторін.
— Ну… ми ще думаємо… — пробурмотів він.
— Нема чого тут думати! — втрутилася тітка Віра. — Земля має годувати. Ви ще молоді, дурні, про майбутнє не думаєте. А ми як краще хочемо!
— Нам не потрібно «як краще», нам потрібно так, як ми вирішили, — Олена зробила крок вперед, закриваючи собою вхід до будинку. — Будь ласка, залиште нашу ділянку.
— Сергію! — Ганна Іванівна аж затремтіла від обурення. — Ти чуєш? Вона нас виганяє! Скажи нарешті, хто в цій хаті господар! Чи ти вже зовсім під каблук сховався?
Усі погляди зосередилися на Сергієві. Він мовчав кілька секунд, які здалися вічністю.
— Я думаю… — він затнувся. — Може, справді, нехай частина буде під город? Мамі ж так спокійніше буде…
Олена відчула, ніби в неї під ногами розступилася земля. Вона не чекала підтримки від родичів Сергія, але надіялася на нього. Без жодного слова вона розвернулася, зайшла в хату і зачинилася. За кілька хвилин вона почула, як грюкнули двері машини — це Сергій поїхав з матір’ю, щоб, як він потім написав у повідомленні, «всі трохи охололи».
Минув тиждень. Сергій жив у матері. Він дзвонив кожного вечора, намагався щось пояснити, казав, що мама плаче, що в неї піднявся тиск, і що він просто не може її зараз кинути. Олена жила одна, відчуваючи дивну суміш порожнечі та злості.
Одного вечора до неї завітала Наталка, двоюрідна сестра Сергія. Вони ніколи не були близькими подругами, тому цей візит став несподіванкою.
— Можна? — Наталка нерішуче зупинилася на порозі.
— Проходь, — зітхнула Олена. — Тільки якщо ти прийшла агітувати за моркву — краще не починай.
— Та ні, я якраз навпаки, — Наталка сіла за стіл. — Знаєш, мені набридло дивитися на цей цирк. Я хочу, щоб ти знала правду.
Олена напружилася. — Яку ще правду?
— Дядько Федір… він не просто так за цей город воює. У нього свої плани. Він давно хотів цей будинок прибрати до рук. Коли дідусь заповів його Сергію, Федір мало не луснув від люті. Він вважає, що дім мав дістатися йому як старшому в роді. Тепер він налаштовує Ганну Іванівну проти тебе. Сподівається, що ви пересваритеся, розлучитеся, Сергій кине цей дім, і тоді Федір зможе його за безцінь викупити або просто «доглядати», поки все не розвалиться.
Олена завмерла. В голові почали складатися пазли. Тепер стало зрозуміло, чому дядько Федір так завзято приїхав «допомагати» і чому свекруха стала такою непохитною. Її просто використовували, граючи на її любові до землі та контролю.
— Ти впевнена в цьому? — запитала Олена.
— Сама чула, як він з Вірою це обговорював на кухні. Каже: «Потиснемо ще трохи, і дівка сама втече, а Сергій нікуди не дінеться».
Олена відчула, як у неї всередині прокидається холодна, розважлива лють. Це вже не було просто сімейним непорозумінням. Це була маніпуляція.
— Дякую, Наталко. Це багато що змінює.
Наближався день народження Сергія. Зазвичай вони святкували його вдвох або з друзями, але Ганна Іванівна вирішила влаштувати великий сімейний обід у себе. Олену, звісно, ніхто не запрошував.
Проте Олена вирішила, що це найкращий момент, щоб закінчити цю гру. Вона ретельно підготувалася: вдяглася так, щоб почуватися впевнено, і приїхала до будинку свекрухи саме тоді, коли вся родина вже зібралася за столом у дворі.
Коли вона відчинила хвіртку й увійшла, розмови вмить припинилися. Ганна Іванівна, яка якраз несла велике блюдо з голубцями, ледь не впустила його.
— З днем народження, Сергію, — Олена підійшла до чоловіка, який сидів посеред столу з дуже розгубленим виглядом.
— Олено… Ти прийшла? — він підвівся, не знаючи, чи радіти, чи боятися.
— А чому я мала не прийти? Ти мій чоловік. І я маю для тебе подарунок, — вона поклала на стіл теку з документами.
— Що це? — підозріло запитав дядько Федір, який сидів на почесному місці.
— Це документи на наш будинок і ділянку. Повна оцінка майна і… заява на встановлення капітального паркану та системи відеоспостереження, — спокійно відповіла Олена. — А ще тут копія заповіту дідуся, де чітко сказано, що будинок належить тільки Сергію, і ніхто інший не має права втручатися в управління цією власністю.
Ганна Іванівна сіла на стілець, важко дихаючи. — Ти що таке кажеш, дитино? Ми ж сім’я…
— Сім’я — це коли поважають кордони один одного, — Олена перевела погляд на дядька Федора. — А коли хтось намагається зруйнувати чужий шлюб, щоб за безцінь отримати чуже майно — це не сім’я. Це мародерство.
Федір почервонів, як буряк. — Та що ти собі дозволяєш! Ганно, ти чуєш?
— Я все чую, — несподівано пролунав голос тітки Віри. Вона встала з-за столу і подивилася на чоловіка. — Набридло мені, Федоре. Набридло твої плани слухати. Ти ж справді спав і бачив, як цей будинок собі забереш. А я мовчала, бо боялася твого крику. Але тепер — досить. Олена права. Це їхнє життя.
На подвір’ї знову запанувала тиша, але цього разу вона була іншою. Напруженою для одних і звільняючою для інших.
Ганна Іванівна подивилася на сина, потім на Олену, потім на брата. В її очах з’явилося розуміння, змішане з болем.
— Федоре… це правда? — тихо запитала вона.
Федір нічого не відповів. Він просто встав, кинув серветку на стіл і пішов до машини. Віра пішла за ним, навіть не озирнувшись.
Сергій підійшов до Олени і взяв її за руку. Його долоня була вогкою, але він стиснув її міцно.
— Пробач мені, — сказав він так, щоб чула мати. — Я був такий заклопотаний тим, щоб бути «хорошим сином», що зовсім забув, що я — твій чоловік. Я дозволив іншим людям топтатися на нашій території. Більше цього не буде.
Ганна Іванівна закрила обличчя руками і тихо заплакала. Але це не були сльози гніву. Це були сльози людини, яка раптом побачила, як мало не зруйнувала найцінніше через власну впертість і чужі підказки.
Минуло кілька місяців. На подвір’ї Олени та Сергія знову росте газон. Він ще молодий, але вже яскраво-зелений і м’який. Велика альтанка вже майже готова — Сергій з друзями добудовують дах.
У далекому кутку ділянки, під самим парканом, є невеличка грядка — там росте трохи зелені та кілька кущів помідорів. Олена сама їх посадила. Не тому, що «треба», а тому, що їй так захотілося.
Ганна Іванівна тепер приїжджає рідко. Вона завжди дзвонить заздалегідь і завжди привозить щось смачне. Вона більше не дає порад, як жити, і не береться за сапку без дозволу. Між нею та Оленою немає великої любові, але з’явилася повага. Вони тримають дистанцію, і ця дистанція стала найкращим фундаментом для миру.
Іноді ввечері, сидячи на ґанку, Олена думає про те, що справжній господар — це не той, у кого найдовші грядки, а той, хто вміє захистити свій спокій.
— Про що думаєш? — запитав Сергій, виходячи з хати з двома горнятками чаю.
— Про те, що трава на нашому газоні дуже гарна, — посміхнулася вона.
— Так, — погодився він, сідаючи поруч. — І найголовніше — все так, як ми хочемо.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
