Шурхіт паперових пакетів і невловимий запах дорогої парфумерії у вітальні розірвали звичну тишу нашого дому. Мій чоловік, Василь, стояв у дверях, і його погляд був сповнений не просто подиву, а справжнього, чистого обурення. Він дивився на логотипи брендів на пакетах так, наче я принесла до хати не нові речі, а голову нашого сусіда.

— Навіщо це все? — його голос здригнувся від люті, яка от-от мала виплеснутися назовні. — Надя, ти при своєму розумі? Ти хоч уявляєш, скільки це коштує? Скільки вікон на другий поверх можна було купити за ці пакунки?

А я вперше за двадцять років спільного життя його не чула. Тобто слова я розрізняла, але вони більше не мали наді мною сили. Я розглядала ніжний шовк нової блузи кольору пудри, торкалася ідеально гладкої шкіри витончених туфель і відчувала, як аромат парфумів тонкою вуаллю огортає мої зап’ястя.

Я не просто купувала речі. Я проводила ексгумацію власної душі. Я відкопувала ту дівчину, яку поховала під шарами боргів, городів і чужих очікувань ще на початку дев’яностих.

Останні п’ять років моє життя нагадувало нескінченний день бабака в італійських декораціях. Туди мене «сватала» свекруха, Ганна Петрівна. Жінка залізної волі й такого ж характеру, вона давно перетворила заробітчанство на сімейну релігію. Вона сама відгарувала в Неаполі десять років, побудувала собі двоповерхову «фортецю» з колонами біля воріт і тепер щиро вважала, що кожна порядна жінка в нашому роду мусить пройти через це чистилище.

Василь чекав, що я стану копією його матері. Живим банкоматом, який надсилає гроші, але не має власних потреб.

Я працювала доглядальницею в синьйори Елени в передмісті Мілана. Тисяча євро на місяць. Для нашого містечка — це капітал. Але для мене в Італії це були гроші, які я… не бачила. Свекруха була моєю тінню навіть через кордони. Вона контролювала кожен мій крок через відеозв’язок:

«Нащо тобі ті нові кросівки? Старі ще добрі!»

«Не купуй каву в барі, пий удома, зекономиш євро — за рік буде десять мішків цементу!»

«Терпи, Надю, ми ж дітям майбутнє будуємо!»

За п’ять років я зібрала понад п’ятдесят тисяч євро. П’ятдесят тисяч мого життя, відданого за чистий памперс чужої жінки, за самотність у неділю на п’яцці та за постійне почуття провини перед синами. П’ятдесят тисяч, які мали стати «коробкою» нашого нового дому.

Я вийшла заміж зовсім юною — у вісімнадцять. Мені здавалося, що Василь — це мій порятунок від сільської одноманітності. У дев’ятнадцять я вже заколисувала первістка Романа, а за шість років народився Данило.

Наше життя було забігом на довгу дистанцію без фінішу. Робота на пошті, город, господарство, діти, знову робота. Я ніколи не знала, що таке якісна косметика — дитячий крем був моїм максимумом. Гарний одяг? Тільки на Великдень, і той один на п’ять років. Усе найкраще йшло синам: дорогі кросівки, репетитори, комп’ютери. І Василю: йому ж «треба виглядати», він же в нас господар.

Коли старенька хата почала буквально тріщати по швах, Василь, під’юджений матір’ю, заявив: — Пора і тобі до мами в Італію. Посидиш там кілька років, зате хату виженемо таку, що всі лопнуть від заздрощів.

І я поїхала. Слухняно, як завжди. Я думала, що це мій обов’язок. Я думала, що це і є любов — стерти себе в порох заради фундаменту.

Я повернулася додому у відпустку три тижні тому. В кишені — солідний капітал, у валізі — подарунки всім, крім себе. Але була одна маленька деталь: дві тисячі євро я вирішила приховати. Я назвала це своїм «страховим полісом». Вперше за двадцять років я збрехала чоловікові про гроші. Сама не знала чому — просто якась тваринна інтуїція підказала: «Залиш собі хоч щось».

Правда про моє «щасливе сімейне життя» наздогнала мене швидше, ніж я встигла розкласти речі. У маленьких містах стіни мають вуха, а сусіди — занадто довгі язики.

— О, Надю, приїхала? — зустріла мене біля магазину колишня однокласниця Люба. — А Василь твій розцвів! Кажуть, навіть нову машину пригледів. І не сам, бачили його часто з тією вдовою з сусідньої вулиці… Як її… Альоною. Ну, ти ж знаєш, вона жінка ефектна, любить, щоб за нею доглядали.

Світ не перекинувся. Він просто зупинився.

Я почала придивлятися. Запах чужих парфумів у нашій старій машині. Випрасувані сорочки, які я не прасувала. Його раптові «справи» вечорами. І найголовніше — його очі. В них не було вдячності за мої розірвані вени на ногах від п’ятирічного стояння біля ліжка синьйори. В них було лише очікування: «Коли вже даси гроші на будівництво?».

Того ранку я не поїхала на склад будматеріалів, як ми планували. Я сіла в автобус і поїхала в обласний центр.

Я зайшла в торговий центр, де скло і світло сліпили очі. Спочатку мені було страшно. Я почувалася там чужою, старою, «заробітчанкою» в розтоптаних кросівках. Але потім я зайшла в відділ професійної косметики.

— Вам допомогти? — усміхнулася молода дівчина. — Так, — сказала я, і мій голос прозвучав несподівано твердо. — Мені потрібно все.

Я почала з перукарні. Коли моє посічене, безбарвне волосся перетворилося на сяючий каштановий шовк, а косметолог прибрала з обличчя втому італійських ночей, я подивилася в дзеркало. Там була жінка. Не «баданте», не «мама Надя», не «Васильова». Жінка.

Потім було взуття. Потім сукні. Я купувала речі, які не мали жодного практичного сенсу в нашому селі. Але вони мали сенс для мого виживання. Кожна покупка була цеглиною, яку я виймала з фундаменту їхнього майбутнього будинку і вкладала в стіни своєї особистої свободи.

І ось тепер я стою у вітальні. Василь кричить. Він підраховує збитки.

— Дві тисячі євро! — він мало не плаче. — Ти здуріла? Це ж дах! Це ж майже вся металочерепиця! Нащо тобі ті шмотки? Ти куди в них збираєшся ходити — до корів? Чи, може, вже коханця там собі в тій Італії знайшла?

Я спокійно поставила пакети на стіл.

— Дах у тебе вже є, Василю. У тої Альони, кажуть, непогана хата. Можеш переїжджати туди прямо зараз.

Він замовк на півслові. Повітря в кімнаті стало густим і липким. Його обличчя з червоного стало попелястим.

— Ти про що… Яка Альона? Це все плітки, Надю. Ти що, через язики бабські гроші на вітер викидаєш?

— Це не на вітер. Це на мене. За п’ять років я віддала тобі й твоїй мамі п’ятдесят тисяч євро. П’ятдесят. Тисяч. Я купила вам спокій, я купила синам навчання, я купила тобі машину. А собі я купила тільки варикоз і безсоння. Тепер я купила собі право бути красивою. І це тільки початок.

— Мама дізнається — вона тебе зі світу зживе, — прохрипів він, намагаючись повернути владу хоча б ім’ям свекрухи.

— Ганна Петрівна може будувати свої колони далі. А я в цей дім, який ви задумали, більше ні копійки не дам. Гроші, що залишилися, лежать у банку на моєму рахунку. І я буду вирішувати, як їх витрачати.

— Ти не можеш так! Ми ж сім’я! — вигукнув він, і в цьому слові «сім’я» я почула лише «зручне джерело доходу».

— Сім’я — це коли тебе чекають з відпустки з квітами, а не з калькулятором. Сім’я — це коли ти не біжиш до вдови, поки твоя дружина витирає слину за чужими людьми, щоб тобі було за що пити пиво з друзями.

Це літо я проведу вдома. Але не на городі.

Я буду носити свої шовкові блузи, навіть якщо єдиними моїми глядачами будуть горобці на паркані. Я буду пити каву з красивого горнятка, яке купила собі в італійській крамничці в останній день, і не буду відчувати провини за те, що воно коштувало більше, ніж мішок картоплі.

Василь зараз живе в літній кухні. Він боїться підійти до мене, бо в моїх очах він більше не бачить тієї покірної Наді, якою можна було керувати одним поглядом матері. Свекруха дзвонила вже сто разів, кричала про «невдячність», але я просто заблокувала її номер.

Сини спочатку мовчали, але вчора Роман підійшов до мене, обійняв і сказав: «Мам, ти така гарна стала. Вибач, що ми не бачили, як тобі важко». Це коштувало дорожче за всі 50 тисяч євро.

Я не знаю, чи повернуся я в Італію. Можливо, повернуся — але вже на іншу роботу, або просто подорожувати. А може, відкрию тут свою маленьку справу — Люба каже, що в нашому містечку дуже не вистачає хорошого манікюрного кабінету. У мене є гроші, у мене є досвід терпіння, і тепер у мене є найголовніше — я сама.

Жити «на потім» — це найбільший гріх, який може вчинити жінка. Цегляні стіни не зігріють тебе вночі, якщо вони побудовані на твоїй самотності. Тепер я обираю шовк. Я обираю себе.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.