— А ти що, справді думав, що вхід на мої іменини безкоштовний? — голос Олега в слухавці звучав настільки буденно, ніби він повідомляв прогноз погоди, а не виставляв мені рахунок за власну днюху.
Я ледь не впустив телефон у горнятко з кавою.
Ми товаришували з Олегом ще з першого курсу — пройшли разом і гуртожитські макарони, і перші підробітки на будівництві, і навіть кумівство. Я звик до його «особливостей» — він завжди знав, де акція на пальне, і вмів тактовно зникнути в туалет саме тоді, коли офіціант приносив чек у пабі. Але це було щось за межами мого розуміння.
— Зачекай, друже, — я подав знак дружині, щоб вона прикрутила звук на телевізорі. — Ти зараз серйозно? Ти що, квитки на свій день народження продаєш?
— Ну, Романе, не будь таким старомодним, — у слухавці почулося невдоволене зітхання. — Ти хоч уявляєш, скільки зараз коштує оренда будинку біля річки? А м’ясо на ринку? А нормальні напої? Я хочу, щоб усе було на вищому рівні. Щоб не було оцих «господарських» мук: хто приніс дешеву ковбасу, а хто — елітний коньяк.
Олег зробив паузу, даючи мені час «переварити» інформацію.
— Я встановив фіксований внесок. Для друзів — узагальнена сума — 2 тисячі гривень з людини, така собі «собівартість свята». Зате голова ні про що не болить: приїхав на все готове, поїв, погуляв, відпочив. Ніяких зайвих подарунків не треба, мені зараз на ремонт треба підкинути, тож готівка — найкращий варіант.
— Слухай, — я намагався підібрати слова, щоб не вилаятись. — Ми взагалі вже купили тобі подарунок. Марія тиждень вибирала ту фірмову вудку, про яку ти вуха прожужав минулої осені.
— Вудку я й сам собі куплю пізніше, — відрізав іменинник. — Гроші — це чесно. Вважай це заставою за місце за столом. У суботу на другу чекаю на базі. Скинеш на картку чи віддаси в руки на в’їзді?
— Ми подумаємо, Олеже.
— Та що тут думати? Місця обмежені, бронь злітає! — він засміявся, але сміх вийшов якимось сухим, металевим.
Я натиснув «відбій» і повільно опустився на стілець.
Марія, яка уважно спостерігала за моєю мімікою, з сарказмом підняла брову.
— Ну що, наш «бізнесмен» запровадив платну реєстрацію на фуршет? — запитала вона.
— Потрібно внести «депозит», — зітхнув я. — Каже, що це за сервіс і комфорт.
— У нього завжди свій «сервіс», — пирхнула дружина. — Тільки зазвичай за цей комфорт платимо ми своїми нервами. Пам’ятаєш, як ми минулого разу скидалися на «преміальний» шашлик, а в результаті їли курячі крильця, бо він вирішив, що телятина — це занадто жирно для нашої компанії?
Олег був особистістю непересічною. Якби за вміння заощаджувати на ближніх давали премію, він би вже давно жив десь на островах.
Ми терпіли це роками. Чому? Мабуть, за звичкою. У молодості він був душею компанії, знав купу історій і міг домовитися з будь-яким вахтером. Але з віком його чарівність почала віддавати запахом старого мідного п’ятака.
Одного разу він позичив у нашого спільного знайомого Вадима значну суму нібито на лікування зуба. Через тиждень Олег хвалився новим смартфоном, а на питання про зуб відповів: «Само затягнулося, а техніка — це інвестиція в роботу».
Працював він торговим представником. Коли клієнти почали скаржитися на недовагу або відсутність акційних бонусів, Олег з абсолютно невинним обличчям пояснював керівництву:
— То логістика підвила, Павле Григоровичу. Дороги розбиті, товар трясеться, об’єм втрачається. Фізика, нічого не поробиш.
І йому вірили! Або робили вигляд, бо Олег умів бути «своїм хлопцем». Але історія з платним входом на днюху — це був уже якийсь новий рівень нахабства.
— Поїдемо? — запитав я Марію в п’ятницю.
— Поїдемо, — несподівано погодилася вона. — Але на наших умовах. Ми не будемо платити за його «прайсом» повністю.
— У сенсі? Він же чітко назвав суму.
— Романе, це не ресторан «Мішлен». Це день народження кума. Ми купимо квіти для його дружини — Світлана хороша жінка і не винна, що її чоловік такий ощадливий. А в конверт покладемо стільки, скільки вважаємо за потрібне для звичайного пікніка. Це і так буде дуже щедро за задоволення слухати його байки про успішний успіх.
— Він же скандал підніме.
— Хай спробує, — примружилася Марія. — Ми теж витрачаємо кошти на дорогу і свій час.
У суботу сонце пекло нещадно. Ми під’їхали до бази відпочинку. Біля альтанки стояв сам винуватець свята. В руках він тримав блокнот. Виглядало це так, ніби він проводить перепис населення або збирає податки на в’їзді в середньовічне місто.
— О, Ромчик! Марічко! Виглядаєте на всі сто! — вигукнув він, широко розводячи руки для обіймів.
Ми привіталися. Марія простягла Світлані букет.
— Це тобі, Світланко. Дякую, що терпиш цього винахідника.
Олег швидко перехопив ініціативу і зиркнув на мої кишені.
— А конвертик? Для звітності, знаєте, треба ж витрати перекрити.
Я мовчки простяг йому паперовий пакет. Олег навіть не став чекати, поки ми сядемо за стіл. Він розкрив його прямо там, під соснами. Посмішка зникла з його обличчя швидше, ніж зникає зарплата в день видачі.
— Тут менше, ніж ми домовлялися, — сказав він тоном податкового інспектора.
— Все правильно, Олеже, — спокійно відповів я. — Ми порахували, що цієї суми цілком достатньо для дружньої вечері на природі. Плюс квіти, плюс дорога.
— Достатньо? — Олег щиро обурився. — Я ж розраховував бюджет! Я закупив продукти з розрахунку на конкретні внески! Ви мене підводите, друзі.
— Олеже, — втрутилася Марія, — ми гості, а не акціонери твого побуту. Давай просто відпочинемо.
— Ну гаразд, заходьте, — пробурчав він, ховаючи гроші. — Але майте на увазі: за вами ще «боржок». Я в блокнот запишу, щоб потім не було непорозумінь. Знижку вам зробив як рідним, але решту докинете пізніше.
Ми з Марією перезирнулися. Це вже було схоже на поганий анекдот.
За столом уже сиділи Вадим із дружиною та ще кілька знайомих. Вигляд у них був пригнічений. Посеред столу стояло кілька пластикових тарілок.
Нарізка була такою тонкою, що крізь шматочок шинки можна було розгледіти малюнок на клейонці. Поруч сумували кілька огірків і тарілка зі звичайним хлібом.
— Це весь банкет? — пошепки запитав я Вадима.
— Тихше, — Вадим нервово посміхнувся. — Це «аперитив». Господар сказав, що основне м’ясо ще маринується за особливим рецептом. Але, Романе, він з нас витрусив такі гроші, що ми могли б у хорошому закладі цілий вечір гуляти.
У цей момент з’явився Олег з пляшкою якогось напою, етикетка на якому була розмита.
— Так, увага! Перший тост за моє процвітання! Прошу наливати. Тільки обережно, хлопці, напій міцний, елітний, треба смакувати кожну краплю.
Він розлив рідину по стаканчиках. Там було буквально на дні.
— Олеже, а коли м’ясо буде? — запитала дружина Вадима. — Ми ж з обіду нічого не їли.
— Вже скоро! — бадьоро відповів він. — Шашлик любить терпіння. Поки що налягайте на овочі, там вітаміни.
Минула година. Потім друга. Ми випили по ковтку тієї «елітки» і доїли прозору нарізку. Шлунки почали грати марш голодних.
Нарешті Олег виніс тацю. На ній лежало кілька шампурів із чимось темним і дуже сухим.
— Налітай! — скомандував він.
Я взяв шматочок. Це не було м’ясо. Це був якийсь виклик стоматології — жорстке, пересушене і майже без смаку.
— Олеже, а що це за сорт такий? — запитав Вадим, намагаючись проковтнути шматок.
— Свинина! Ексклюзив! Брав у знайомого фермера по дуже вигідній схемі! — гордо відповів іменинник.
— А де решта? — Марія глянула на порожню тацю. — Тут на вісьмох дорослих людей — як на одну дитину.
— Ну, ужарилося, — Олег навіть оком не моргнув. — Ви ж знаєте, якісні продукти завжди втрачають в об’ємі. І взагалі, ввечері їсти багато шкідливо для фігури.
— А пити? — запитав хтось. — Пляшка вже давно порожня.
— Друзі, ми ж тут для спілкування зібралися! — Олег розвів руками. — Але якщо комусь дуже хочеться, у мене в багажнику є ще кілька пляшок пива. Тільки вони в «основний пакет» не ввійшли. По сорок гривень за пляшку — і я принесу.
У альтанці запала тиша. Це була та сама тиша, після якої люди або йдуть назавжди, або починають голосно сміятися. Вадим почав сміятися першим.
— Олеже, — сказав я, піднімаючись. — За ці сухарики і ковток сумнівної рідини ти вже отримав від нас достатньо. Вважай це нашою благодійною акцією на користь твого «майбутнього ремонту». Ми тобі нічого не винні. Більше того, це ти винен нам за втрачений вихідний.
— Ви що, серйозно? — його обличчя вкрилося плямами. — Ви кидаєте друга через якісь дрібниці?
— Ні, Олеже. Це ти продаєш дружбу по прайсу. Бувай.
Ми сіли в машину під його крики про те, що «справжні друзі пізнаються в біді», а ми — «споживачі».
Я думав, що це кінець. Але через тиждень мій телефон розірвався від повідомлень.
Олег створив групу у Вайбері під промовистою назвою «Справедливість». Туди він додав усіх наших спільних друзів, однокласників і навіть деяких колег.
У групі висів довгий пост:
«Друзі, мені боляче це писати. Але Роман і Марія виявилися непорядними людьми. Прийшли до мене на свято, з’їли кращі делікатеси, випили елітний бар, а коли прийшов час розрахуватися за організацію — просто втекли. Тепер ігнорують мої повідомлення про борг. Стережіться! Не кличте їх нікуди, вони об’їдять вас і залишать з порожніми кишенями!»
Мій телефон почав червоніти від дзвінків.
— Ромчику, це що за цирк? — дзвонив Вадим. — Олег там зовсім з глузду з’їхав? Пише, що ви з’їли п’ять кілограмів телятини. Якої телятини? Тих пересмажених обрізків?
— Вадиме, ти ж сам бачив той стіл, — втомлено відповів я.
— Звичайно бачив! — обурювався друг. — Я йому так і написав у тій групі: «Олеже, май совість, ми там ледь з голоду не вмерли». Знаєш, що він зробив? Видалив мене і заблокував!
До вечора ситуація набула епічних масштабів. У групі почали з’являтися інші люди, яких Олег колись «нагрів».
«А з мене він минулого року взяв гроші за «консультацію» щодо вибору авто, а потім виявилося, що він просто скинув мені посилання з першого ліпшого сайту!» — написала наша колишня одногрупниця Олена.
«Хлопці, а пам’ятаєте, як він збирав на допомогу «далекій родичці»? Я нещодавно бачив ту родичку, вона навіть не знала, що в неї були якісь проблеми», — додав Костя.
Ефект вийшов зовсім не такий, на який сподівався наш «бізнесмен». Замість того, щоб зганьбити мене, він відкрив скриньку Пандори власних гріхів. Люди почали згадувати все: від неповернутих боргів за каву до махінацій з офісним папером.
Через два дні Олег видалив групу. Але репутація була знищена остаточно.
Минуло два тижні. Я працював у офісі, коли на порозі з’явився Олег. Виглядав він не дуже: пом’ятий одяг, очі бігають. Колишньої пихи як не було.
— Романе, треба поговорити, — пробурмотів він, не дивлячись мені в очі.
— Слухаю, — я навіть не відірвався від ноутбука. — Прийшов вибачитися чи виставити рахунок за повітря, яким дихаєш у моєму кабінеті?
— Та ладно тобі, не починай, — він спробував посміхнутися, але вийшло криво. — Перегнув я трохи з тією групою, визнаю. Емоції, розумієш? Нервував через витрати.
— Чого тобі треба, Олеже?
— Слухай, тут таке діло… — він зам’явся. — Вадим і Костя зі мною не розмовляють. Трубки не беруть. Навіть на футбол мене не покликали в неділю. А у Вадима скоро хрестини, я ж мав бути там…
— І що?
— Ромчику, ну ти ж для них авторитет. Напиши їм, га? Скажи, що ми все владнали, що то був такий «соціальний експеримент». Що ти мені все віддав, і претензій немає. А я тобі… я тобі допоможу зі знижкою на запчастини через своїх людей!
Я повільно повернувся до нього.
— Знаєш, Олеже, в чому твоя біда? Ти думаєш, що дружба — це товар. Що можна сьогодні наплювати людині в душу, а завтра запропонувати знижку і чекати, що все буде як раніше.
— Та кинь ці високі фрази! — відмахнувся він. — Зараз такий час, кожен крутиться як може. Я просто чесний, я ціни вголос називаю, а інші за спиною рахують.
— Ні, Олеже. Не всі. Ми з хлопцями вирішили, що вхід у нашу компанію тепер теж платний.
— Так? — він пожвавішав. — І скільки?
— Для тебе — неможливий. Ми більше не хочемо мати з тобою жодних справ. Ні за гроші, ні задарма.
Олег завмер. У його очах відобразилося щире нерозуміння. Він справді не міг збагнути, чому його геніальна схема монетизації друзів провалилася.
— Тобто ви мене викреслюєте? — перепитав він. — Через якийсь недоїдений шашлик?
— Через те, що в тебе замість серця — калькулятор, — відповів я. — Іди, Олеже. Мені треба працювати.
Він пішов, голосно грюкнувши дверима. Наостанок я почув щось про те, що «нормальних людей уже не залишилося».
Через місяць ми святкували хрестини у Вадима. Стіл ломився, атмосфера була чудовою, і ніхто не питав про «внески» на вході. Ми просто скинулися на хороший подарунок для малечі.
У розпалі вечора хтось запитав:
— А що там наш «олігарх»? Бачив його хтось?
— Бачив, — засміявся Костя. — Він тепер у соцмережах веде марафон «Як оточити себе успішними людьми». Перший урок безкоштовний, а за другий треба привести трьох друзів або заплатити суму, еквівалентну вечері в ресторані.
Ми дружно розсміялися. Люди не змінюються. Вони просто шукають нову аудиторію, яка ще не знає смаку їхнього «ексклюзивного» шашлику.
А як ви вважаєте, чи є місце фінансовим розрахункам у справжній дружбі? Чи це вже той самий діагноз, після якого варто просто заблокувати номер?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
