В неділю Надія прокинулася дуже рано. Цілий ранок вона молилася Господу за свою ріднесеньку Ольгу. Вона ці дні взагалі дуже мало спить.
Сусідка Ольга в стаціонарі вже тиждень. Надії 75, вона б провідала б Ольгу, але важко їй, ще й дощі заладили, не до місця, в таку погоду зараз їй в район дістатися з малого села важко, молодь на роботу ледве добирається.
Дві доньки Надії живуть давно за кордоном, вже багато років мають там свої сім’ї. До матері вони з’являються раз на декілька років, і то все бігом-бігом. Постійно вони кудись поспішають, все їм не до матері.
Не можна сказати, що вони не дбають про неньку, гроші привозять і передають частенько чималі суми в село для матері своїми знайомими. Але невже тим заміниш душевне тепло і родинну турботу? А особливо, коли вік вже такий, що самій зараз важко навіть з хати іноді вийти.
Порятунком та розрадою для Надії, стала її така рідна подружка-сусідка Ольга. Вона трішки молодша за Надію, але ще була справна така жінка.
Діти у Ольги живуть в районі і частіше приїжджають до матері своєї, хоча в селі вона живе одна, тому Надія для неї теж дуже рідна людина. Вони ще як діток своїх малих бавили, тоді ще познайомилися. Відтоді стали одна одній рідніше за рідних. Все життя жили, як сестри.
Тепер у Надії одна надія на Ольгу, вона лише їй допомагає, адже на дітей надії немає, вони своїм життям вже давно живуть. Наче й не відмовляються від матері, допомагають трохи, але добре видно, що не до неї вже їм.
Та нещодавно Ольга щось стала скаржитися на самопочуття, діти забрали її до району, поклали в стаціонар. Тому Надія місця не знаходе, бо в телефоні розуміється мало, а подружка не телефонує ось уже 2 дні.
Так минув день. А ввечері рипнули вхідні двері сіней в її хатині, вона їх вже тиждень не закривала. До хати майже вбігла Ольга, гарно вбрана, усміхнена, з цілим пакунком гостинців.
Ольга сказала, що вранці в церкву ходила, а потім речі в дітей збирала, спішила додому. Тому й не могла зателефонувати.
Ольга обійняла Надію, як рідну сестричку. А потім заходилася розкладати на стіл смаколики, які їй зготували діти.
Надія вже й не пам’ятає, коли вона була такою щасливою. Тепер подружка поряд, тепер вони разом. надія знала тепер у них буде все добре, тепер не потрібно хвилюватися. І вперше за довгий час щиро радісно посміхнулася.
Усі сусіди намовляють Надію, щоб вона донькам дзвонила, просила, щоб приїжджали, гляділи її, або до себе забрали. Та матері соромно просити. Хіба вона має право казати, як жити їм?
Чому так буває, що здавалося б чужі люди можуть в житті бути рінішими за рідних людей? З вами поруч є такі?
Фото ілюстративне.
