Крижаний вітер завивав у димарі, а в хаті панував звичний вечірній хаос. Четверо хлопців, від семирічного Тихóна до чотирнадцятирічного Сашка, змагалися за останній шматок хліба. Ярина, якій щойно виповнилося шістнадцять, стояла біля гарячої плити, втомлено розмішуючи гречану кашу.

«Тихоне, не смикай Іванка за вухо! Сашко, припини! Хто сьогодні перевірив уроки у Михайла?» — голос Ярини був глухим від втоми, але мав беззаперечну силу. Вона була старша, і після того, як хвороба забрала маму, вона стала всім: кухаркою, вихователькою, вчителькою і суддею.

— Яринко, дай помідор… той, червоний! — малий Тихóн, завжди голодний і гучний, тягнув до неї руки, вимазані вугіллям.

— А він мене б’є! — верещав Іванко, показуючи на Сашка. — Сказав, що я не вмію таблицю множення!

Ярина зітхнула, і це зітхання було важче за будь-який докір.

— Та не бийтеся ви, Боже мій… — Вона поставила на стіл величезну миску з кашею, від якої здіймалася пара. — Сідайте їсти. Я ще посуд не помила, а вже півночі.

Двері відчинилися, і в хату зайшов батько. Його обличчя було сіре від будівельного пилу, а руки, міцні й робочі, тремтіли.

— Ярино, доню, ти як? — Він ледь чутно поцілував її у скроню. — Нагодувала?

— Нагодувала, тату, — відповіла вона. — А ти що, сьогодні знову до пізньої ночі на тому будівництві?

— Мушу, доню. Мушу, — він сів на лаву, не знімаючи старого фуфайки. — Щось у мені зламалося, коли її не стало. Я не вмію бути сам…

Ярина зрозуміла, про що він говорить. Батькові потрібна була опора. А вона, його старша донька, була лише дитиною, яка грала роль дорослої.

Минув рік. Одного вечора батько привів жінку. Вона була висока, з яскраво-червоною помадою та поглядом, що пропікав наскрізь. Звали її Олена.

— Це… Олена, — тато ніяково посміхнувся. — Вона тепер буде з нами.

Олена окинула поглядом п’ятьох дітей, що принишкли біля стіни, як перелякані горобці, і криво посміхнулася.

— Я допоможу вам тут, Миколо, — сказала вона батькові. Голос її був суворий, твердий, як крига. І в ньому не було ні краплі тепла чи любові.

Перші тижні були терпимі, але далі стало тільки гірше. Олена швидко взяла кермо влади у свої руки.

— Ти, старша, мусиш подавати приклад! — кинула вона Ярині одного разу, коли та запізнилася з обідом. — Стіл має бути чистим до мого приходу! І посуд… чи ти вважаєш, що твоя функція закінчується на плиті?

Ярина мовчки витирала тарілки. Вона звикла працювати, але не звикла до такого холоду.

— І чому вони галасують? — питала Олена в тата. — Це не дім, а базар! Я прийшла не для того, щоб слухати цей крик.

Тато мовчав. Його опора стала його володаркою.

Ярині ставало все тісніше в рідній хаті. Вона відчувала, що її тут не люблять, і що її брати почуваються так само. У серці наростала порожнеча, яку вона намагалася заглушити шиттям. Вона шила вночі, коли всі спали, шила з маленьких клаптиків, вишиваючи візерунки, які бачила уві сні.

Одного вечора, коли хлопчики вже поснули, а Олена дивилася свій улюблений серіал на кухні, Ярина підійшла до батька. Він сидів на ґанку, палив і дивився на зорі.

— Тату, — тихо промовила вона.

— Що, доню?

— Я поїду в місто.

Батько різко обернувся.

— Ти про що? В яке місто?

— У велике. Хочу вчитися, тату. Хочу будувати своє життя. Тут… тут мені вже не місце.

Він тяжко зітхнув. Його руки безвольно опустилися.

— А брати? Хто їх? Хто допоможе Олені?

— Брати вже великі, тату. Сашкові чотирнадцять, Іванкові десять. І Олена… вона впорається. Вона ж обіцяла тобі. А я згорю тут, тату. Я… я малюю голкою, тату, а не перевіряю зошити і не мию підлоги. Я маю талант, і я мушу його використати. Дозволь мені поїхати.

Батько довго мовчав. Нарешті він підняв голову. В його очах була печаль, але й розуміння.

— Їдь, доню. Ти заслужила на своє. Тільки не забувай нас.

— Ніколи, тату, — сказала Ярина, і це була клятва.

Місто зустріло Ярину гулом, світлом і великою, відчутною самотністю. Але й такою ж великою свободою. Вона вступила в училище на кравця, і вже на першому курсі всі викладачі звернули на неї увагу.

«Ярина голкою малює», — згадувала вона слова односельців.

Одного разу на показі в гуртожитку вона принесла свою першу серйозну роботу — блузку з льону, вишиту простими польовими квітами.

— Хто це тобі шив? — запитала строга викладачка Олена Петрівна.

— Я сама, — просто відповіла Ярина.

Олена Петрівна прискіпливо оглянула кожен шов.

— Сама? Ти впевнена, що не скопіювала ескіз з якогось журналу?

Ярина тільки посміхнулася:

— Я не краду, Олено Петрівно. Я просто бачу.

Вона вже тоді знала: якщо хочеш іти вперед — не виправдовуйся, просто працюй.

Її помітили. Запросили асистенткою в маленьке, але престижне ательє, де вона швидко стала правою рукою майстрині. Там вона працювала з ранку до ночі, вбираючи знання, як губка.

Переломний момент настав через три роки. Ярина представила на міському конкурсі свою сукню — блакитну, легку, ніби зіткано з ранкового туману і прохолоди. Вона назвала її «Очікування».

Після показу до неї підійшов чоловік літ сорока, строгий, у дорогому костюмі.

— Ви — автор? — запитав він, навіть не намагаючись приховати подив.

— Так, — відповіла Ярина.

— Ви нам потрібні, — сказав він, простягаючи візитку. — У нас студія. Ми шукаємо таланти, які бачать тканину, а не просто ріжуть її. Завтра о десятій у мене в офісі.

Так почалося її велике професійне життя. Ночі без сну, тканини, замовлення, перші, другі, треті гроші. Але все, що вона заробляла, вона відкладала на братів.

— Сашко, ти обіцяв мені, що не кинеш навчання, — Ярина тримала телефонну трубку, стиснувши її до білих кісточок.

— Яринко, ну мені важко. Я ж не математик. Я хочу на будівництво, як тато.

— Ні! — її голос пролунав гостро. — Ти не будеш гнути спину! Я тобі оплатила електрика. Довчишся! Це не обговорюється.

І Сашко дослухався.

Через два роки вона тягнула Іванка.

— Яринко, мені в гуртожитку страшно, — скаржився Іванко, який вступив на водія.

— Не страшно, Іванко. Це свобода. Книги в тебе є, одяг є. Я ж не для того тут ночами шию, щоб ти там кис!

Тихóна й Михайла також витягла: оплатила навчання, гуртожиток, купила все, що потрібно.

Ярина жила скромно. Їла гречку в міській квартирі, яку знімала разом із подругою. Усі зароблені гроші, крім мінімально необхідних, йшли в село. Коли подруги йшли на побачення, вона шила нову сукню до світанку, відчуваючи, як очі злипаються, а спина болить.

Роки минали, а в серці Ярини стояла тиха, але постійна порожнеча.

Коли їй виповнилося тридцять п’ять, вона відкрила свою студію. У сорок — власний бренд, який назвала просто, але з гордістю: «Ярина».

Одного разу, приїхавши в село, вона сиділа на ґанку зі Сашком, який вже став міцним чоловіком і працював добрим електриком у райцентрі.

— Ну що, Яринко, коли вже твоє весілля? — запитав він, усміхаючись. — Ти для нас усе зробила, а для себе?

Вона посміхнулася, дивлячись на поле.

— Та буде, коли буде. Головне, щоб у вас, хлопці, все було добре.

— А в нас усе добре, — сказав Сашко. — Завдяки тобі. А ти… ти, як мама, живеш для всіх, тільки не для себе.

Ці слова прозвучали, як докір, і Ярина довго мовчала. Вона вже не пам’ятала, що таке жити для себе.

Коли їй виповнилося сорок один, вона прийшла на ділову зустріч щодо закупівлі нових, ексклюзивних італійських тканин. За столом сидів високий чоловік із глибокими, уважними очима, трішки сивиною біля скронь і спокійною усмішкою.

— Добрий день. Я Андрій. Постачаю тканини, — він простягнув руку. Його рукостискання було міцним і теплим.

— Ярина, — відповіла вона.

— Я знаю, — усміхнувся він. — Про вас багато говорять у наших колах. Ви як художник, який бачить тканину.

Вони говорили про справи: про муслін, про органзу, про терміни постачання… але їхні очі говорили про щось зовсім інше.

— Ярино, ваші вироби мають душу, — сказав він після години перемовин, відхилившись на спинку стільця. — Але ви самі… ви як закрита книга, зашита шовком.

— Я не закрита. Просто… дуже зайнята, — відповіла вона, відчуваючи, як щоки починають горіти.

— Знаю. Я бачив, як ви шиєте. Ви як монахиня, яка пише ікони. А де жінка?

Ярина не зрозуміла.

— Жінка? Вона працює. А що?

— Вона мені подобається, — сказав Андрій прямо, без натяків, і його погляд потеплішав. — Дуже.

Потім були довгі розмови по телефону, кава, а потім і спільна вечеря. Ярина ловила себе на думці, що чекає на його повідомлення, як колись у юності чекала на гарну оцінку на екзамені. Вона знову відчула себе просто жінкою.

Через пів року він попросив її руки.

— Мені сорок два, а я ще нікого так не любив, — сказав він просто, стоячи перед нею. — Мені не потрібні твої гроші чи твій успіх. Мені потрібна ти, Ярино. Ти і твоя тиша.

І вона повірила. Вона нарешті дозволила собі відпустити той тягар і стати просто Яриною.

Через рік народилася їхня донечка — маленька Маринка, яка наповнила життя Ярини тим, чого їй так бракувало — безтурботним, чистим сміхом.

Весілля вони справляли велике, родинне, у великому ресторані в місті. Усі четверо братів приїхали з дружинами та племінниками.

За столом Сашко підняв келих. Його голос був міцним, але тремтів від хвилювання.

— Яринко, — почав він. — Ти для нас — як мама. Ми всі тут, ми стали людьми, ми маємо родини, завдяки тобі. Ти поїхала, щоб врятувати себе, але рятувала нас. І якщо хтось у світі заслуговує на таке щастя, яке ми бачимо у тебе в очах, — то це ти. Будь щаслива!

Всі підхопили тост.

А Ярина сиділа і тихо плакала. Вперше — не від болю чи втоми, а від нестримної вдячності.

Андрій поклав руку їй на плече й тихо прошепотів на вухо:

— Ти зробила одне велике добро, люба. Не залишила своїх братів. А добро завжди повертається. Це закон життя.

Вона не чекала нагороди. Не просила долю про подарунки. Вона просто жила правильно. А доля, коли бачить таку людину, не проходить повз. Вона обов’язково знаходить спосіб віддячити.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.