Я везла Данила до батьків – йому щойно стукнуло чотири. Коробка з кремовим «Наполеоном» вмостилася на моїх колінах, його дрібні, старанні малюнки – у сумці. Малий старався весь вечір, вимальовуючи фломастерами букет квітів – хотів подарувати бабусі Олені та дідусеві Василю. Він із нетерпінням чекав цієї поїздки, адже бачився з ними рідко, і щоразу для нього це була особлива подія.
Ми піднялися на восьмий поверх панельного будинку, де жили батьки, і мені здалося, що традиційний аромат маминої фірмової випічки, який зазвичай зустрічав мене біля дверей, сьогодні був відсутній. Повітря було наповнене лише запахом старої, затхлої чистоти.
Двері відчинила Олена Петрівна, моя мати. Вона лише кивнула, запрошуючи пройти. Жодної усмішки, жодного пориву взяти онука на руки. Вона просто стояла, чекаючи, поки ми знімемо взуття у вузькому передпокої.
Батько, Василь Іванович, сидів за столом у вітальні, гортав свіжу «Газету по-українськи». Його обличчя було закрите папером, як захисним щитом. На щойно накритому, на диво щедрому столі, поряд із нарізаними ковбасами, домашнім холодцем та консервацією, стояли три літрові банки аджики. Всі три — з акуратними, роздрукованими на принтері наклейками: «Для Мариночки».
Сестрі відклала, зрозуміла я одразу. Марина, моя старша сестра, завжди була обличчям родини, успішною, улюбленою. І щороку найкращу, найгострішу аджику, як і найкращі шматки життя, мати віддавала їй.
— Проходьте, сідайте, стіл накрила, — голос матері був буденним і дещо напруженим. Жодної радості з приводу онука, який приїхав у гості вперше за кілька місяців.
Данило, звісно, побіг до дивану, де його чекали старі, потерті іграшки, які він залишив тут ще немовлям, і які, здається, жодного разу не зрушили з місця.
Мати дістала з шафи невеликий, пом’ятий поліетиленовий пакет. Простягла його мені, а не дитині. Так, ніби це був не подарунок, а якийсь непотріб, від якого вона хотіла позбутися.
— Це йому. Від нас.
Я взяла пакет. Всередині — китайська пластикова машинка, чий неприємний, хімічний запах відчувався навіть через тонкий кульок, і цукерки «Ромашка» у м’ятій, заліпленій скотчем упаковці, ніби куплені на розпродажі.
Я тримала пакет і мовчала. Яскраво згадалося, як тиждень тому Марині виповнилося сорок, і батьки скинулися їй на нову машину. А племінниці Олесі, коли їй виповнилося дев’ятнадцять, купили новенький «Айфон» останньої моделі. Вони також без проблем допомогли їй з орендою квартири у Львові, коли вона вступила до університету. Моєму синові, нашому Данилові, – машинка, яка розвалиться за годину, і м’яті цукерки, наче подарунок для сироти.
Я підняла очі. На холодильнику, де колись висіли спільні, вицвілі фото, з’явився новий, глянцевий магнітик. Фото Олесі з випускного. Під ним — напис, виведений золотавими літерами: «Улюбленій онучці від бабусі та дідуся». Фотографії нашого Данила там не було.
— Мам, чай ставитимеш? — спитала я, намагаючись зберегти рівний тон.
— Зараз, не квап. — Вона рішуче відкоркувала банку улюбленого вишневого варення, поставила собі та батькові. Нам із Данилом вона простягнула печиво з пачки. Сухе, не дуже свіже, але «таке теж можна їсти».
Данило схопив машинку, закрутив колеса — одне одразу забовталося, загрозливо хитаючись. Я обійняла його, притискаючи до себе. Він пах шампунем і тим особливим запахом дитинства, якого в мене, здається, ніколи не було.
Батько нарешті опустив газету, але лише для того, щоб увімкнути телевізор на повну гучність — новини. Мати сьорбнула чай, уважно стежачи за тим, як я сиджу, як тримаю чашку. Я дивилася на банки аджики і думала: чому я, тридцятирічна жінка, дружина Андрія і мати двох, що підростають (двійня на підході), сиджу тут і рахую банки? Як у дитинстві рахувала шматки пирога, сподіваючись, що мені дістанеться такий самий, як Марині. Я відчувала себе недорослим гостем, якому тут не раді.
Данило, захопившись новою-старою іграшкою, підбіг до столу. Побачив мої ножиці у сумці – я принесла їх, щоб розрізати папір для його малюнків, — і потягнувся. Я не встигла. Він чиркнув ножицями по скатертині, яка лише тиждень тому була куплена. Дірка. Невелика, але помітна.
Мати схопилася, наче її вдарило струмом. Вона підлетіла до столу.
— Ти що наробив?! Скатертина ж нова! Вона ж вовняна!
— Мам, він маленький, не навмисне… — я підвелася, намагаючись випередити її.
— Не навмисне?! Ти маєш стежити! Ти ж мати! Це річ дорога! З Туреччини! Я її півроку чекала!
Я підвелася, взяла сина на руки. Він притиснувся до моєї шиї, зляканий різким криком. Його маленьке серце калатало, як годинник.
— Я куплю нову. Завтра ж, — тихо, але твердо сказала я.
— Купиш, звичайно! Думаєш, я так залишу?! З тобою завжди якісь проблеми! — вона стояла, склавши руки на грудях, її обличчя почервоніло від люті.
Раптом у моїй пам’яті виникла інша картина, болюче яскрава. Рік тому, коли племінниці Олесі було вісім, вони бавилися ножем, поки мати їх не бачила, і порізали шкіряний диван на кухні. Великі, рвані розрізи. Мати тоді просто махнула рукою і розсміялася: «Діти, що з них взяти? Диван старий був, треба було новий купувати».
— Мамо, а коли дівчатка диван різали, ти теж вимагала грошей і так кричала?
Вона завмерла. Погляд її став холодним і жорстким. Обличчя спочатку побіліло від несподіванки, потім залилося фарбою гніву.
— Ти що собі дозволяєш?! Порівнюєш старий диван зі скатертиною?!
— Я просто питаю. Чому їм можна, а моєму синові ні? Чому їхня пустотливість – це «діти», а його випадковість – це «проблема»?
— Бо ти завжди заздрила Марині! — вона вдарила по столу долонею, аж задзвеніли чашки. — З дитинства одне й те саме! Їй більше, їй краще! Ти так і не виросла, Наталю!
Слова застрягли грудкою в горлі. Я мовчала, знову відчуваючи себе тією маленькою дівчинкою, яка спала на розкладному ліжку у вітальні, поки сестрі віддали окрему кімнату.
— Я не заздрю. Я хочу, щоб моя дитина була тобі не гірша за її дітей. Щоб ти його хоча б обійняла, коли він приходить.
— Як ти смієш?! Я погана бабуся?! Подарунок купила, стіл накрила, а ти мені претензії! І що це за машинка – це не подарунок, а проста увага!
Батько нарешті звів очі, але лише для того, щоб підтримати її.
— Не засмучуй мати, Наталю. Тиск у неї. Зберись, не влаштовуй сцен.
Ця фраза, «Не засмучуй мати», була саундтреком мого дитинства.
Я пішла до дверей, не озираючись. Схопила куртку, одягла Данила. Він мовчав, притиснувшись до мене, не розуміючи, що відбувається.
— Ти куди?! — кричала мати. — Торт навіть не скуштували! Я ж старалася!
— Втомилася я, мам. — Я ледь чутно промовила.
— Втомилася! Вічно втомилася! А я не втомилася? Вас двох підняла, онуків няньчу!
— Ти Марининих няньчиш, мам. Мого півроку не бачила.
— Бо сама не привозиш! — це був її останній, відчайдушний крик виправдання.
Я відчинила двері. Холод у обличчя протверезив.
— Бувай, мам. Я відправлю гроші за скатертину.
— Іди, йди! Образилася! І не дзвони, поки не схаменешся!
Вдома Андрій, мій чоловік, відчинив двері, і все зрозумів одразу. Він забрав Данила, поніс умивати. Я сіла на диван. Сльози пішли тихо, беззвучно, як вода, що витікає із зіпсованого крана, який я більше не хотіла ремонтувати. Сльози образи довжиною у тридцять років.
Я згадала школу. Сестрі віддали найбільшу кімнату. Я спала в залі на розкладному ліжку. Весілля згадала — Марині батьки оплатили ресторан, мені — скромне кафе. Пологи — коли народилася Олеся, мати півроку жила у Марини. Мені приїхала на два дні: «Пораєшся сама, ти ж сильна».
— Досить туди їздити, — Андрій сів поруч. Він погладив мене по голові, потім по великому животу. — Досить цього.
— Вона мати, Андрію.
— І що? Вона тобі все життя показує — ти не така, як вона хотіла. Навіщо тобі цей біль? Навіщо це Данилкові?
Телефон завібрував. Мати.
«Приїжджай у суботу. Я спечу твій улюблений маковий пиріг. Привези Данила, я його нагодую».
Я набрала: «Не зможу».
Відповідь миттєва: «Образилася чи що?! Припини дитячу поведінку!»
Я поклала телефон екраном униз. Данило прибіг, заліз на коліна. Машинка випала, колесо остаточно відвалилося. Я підняла іграшку.
Три дні я не брала слухавку. Мати дзвонила — я скидала. Потім повідомлення від батька: Ти мати до інфаркту доведеш. Одумайся.
Андрій готував вечерю. Я прасувала живіт — там двоє. Дві нові люди, які будуть дивитись на мене і чекати на кохання.
Вони отримають її. Порівну. Однаково. Без банок аджики, без магнітиків «улюблений» і «нелюбий».
Телефон знову. Мати.
«У п’ятницю Марина їде у відрядження. Посиди з Олесею, їй нема з ким залишити. Ти ж не працюєш».
Я набрала: «Ні».
Телефон розривався за секунду.
— Як це ні?! — мати кричала. — Я тебе прошу! Я ж тебе виховала!
— Не зможу, мам.
— Ти ж не працюєш! Чим ти зайнята?
— У мене син, мамо. І я на сьомому місяці вагітності двійнятами.
— До чого тут це?! Один день посидіти не можеш?! Я ж мати!
Андрій обернувся від плити. Я зустрілася з ним поглядом — і щось усередині клацнуло. Стало так спокійно, як ніколи.
— Я теж мати, мамо. І моїм дітям не потрібна бабуся, котра їх не любить.
— Що ти сказала?!
— Більше не приїду. Не подзвоню. Досить, мамо.
— Ти з глузду з’їхала?! Я все життя тобі віддала!
— Сестрі віддала, мамо. Мені ти віддала лише недоїдки і критику.
Я натиснула відбій. Руки тремтіли, але всередині — тиша.
Андрій обійняв мене ззаду.
— Молодець.
Я заблокувала номер матері. Потім батька. Потім Марини.
Данило підбіг, простяг малюнок — сині та червоні лінії.
— Це наш будинок.
— Повісимо на холодильник.
За тиждень у двері зателефонували. Марина.
Дублянка дорога, сумка брендова. Обличчя незадоволене, майже роздратоване.
— Ти що собі дозволяєш?! — Вона пройшла до квартири, не спитавши. — Мати через тебе не спить!
— Доброго дня, Марино.
— Ти розумієш, що твориш?
— Я нічого не роблю. Просто не приїжджаю більше.
— Чому?! Через якісь банки аджики?!
Я подивилася на неї.
— Не через банки. А через те, що мені тридцять, а мати досі показує, що я гірша за тебе.
— Маячня! — Сестра скинула сумку. — Вона вас однаково любить! Просто в мене діти дорослі, їм більше потрібно!
— Твоїм дітям вона дарує айфони та квартири. Моєму — машинку за копійки, яка зламалася за дві години. Йому не потрібна квартира, Марино. Йому треба, щоб бабуся його обійняла хоч раз.
Сестра замовкла, потім пирхнула.
— Ти завжди була дивною. Вічно вигадуєш.
— Коли твої доньки шкіряний диван порізали, вона сміялася. Коли мій син скатертину порізав — вимагала негайних грошей.
— Диван був старий!
— Справа не в дивані. Справа в тому, що твоїм все можна, а моєму нічого.
Марина дістала телефон.
— До психолога тобі треба. Фігню накрутила в голові.
— Іди, Марино.
— Офігела! Я по-доброму приїхала!
— По-доброму — це коли питають, як я себе почуваю. А не кричать із порога.
Вона схопила сумку, розвернулася.
— Мати мала рацію. Ти завжди була заздрісною.
Вона грюкнула дверима. Я залишилася стояти біля стіни, важко дихаючи.
Андрій вийшов із дитячої кімнати.
— Чув?
— Чув. Вона просто не хоче визнавати, що їй все життя більше діставалося.
Увечері надійшло повідомлення від матері.
Сестра сказала, ти її вигнала. Зовсім совість втратила. Не дзвони мені більше, коли ми тобі не потрібні.
Я видалила повідомлення. Андрій сів поруч.
— Як ти?
— Нормально. Справді.
Телефон знову. Батько.
Ти мати до могили доведеш.
Я заблокувала номер. Останній.
Двійня народилася у березні. Два здорові хлопчики: Олег та Артем.
Данило познайомився з братами обережно — чіпав пальчики, гладив по голівках.
— Чи можна їх обіймати?
— Можна, сонечко. Ти тепер старший брат.
Я чекала — раптом мати зателефонує. Раптом дізнається, чи приїде. Тиша.
Андрій варив, прав, качав дітей ночами. Я годувала, не висипалася, але всередині була легкість, якої не знала раніше. Ніхто не казав, що я не так роблю. Ніхто не порівнював моїх дітей із чужими.
Влітку ми гуляли парком — я, Андрій, троє дітей. Коляска подвійна, Данило біг поряд із морозивом.
Я обернулася і побачила її.
Олена Петрівна сиділа на лавці, метрів за десять. Дивилась на нас. Обличчя змарніло, постаріло. Поруч Марина щось показувала в телефоні.
Мати звела очі, зустрілася зі мною поглядом.
Серце ухнуло. Вона дивилася на візок, на близнюків. Потім на Данила, що сміявся. Потім на мене.
Я чекала — раптом устане, підійде.
Вона відвернулася.
Марина щось запитала, і мати похитала головою. Вони підвелися і пішли в інший бік.
Я стояла і дивилася їм услід. Усередині нічого не здригнулося. Ні боляче, ні страшно. Порожньо.
Андрій підійшов, взяв мене за руку.
— Це вона?
— Вона.
— Хочеш, я наздожену?
— Ні.
Ми пішли. Я не обернулася.
Увечері вкладала дітей.
— Мам, а бабуся колись приїде?
Я присіла на край ліжка.
— Не приїде, сонце.
— Чому?
— Так вийшло.
— А вона нас любить?
— Не знаю. Але це не має значення.
— Чому?
— Тому що я люблю вас. Батько любить. І цього достатньо. Наше кохання найбільше у світі.
Він подумав, кивнув головою.
Я вимкнула світло.
У вітальні Андрій збирав іграшки. Я допомогла, потім ми сіли на диван, обійнявшись.
— Ти шкодуєш? — спитав він.
— Ні. Не шкодую. — Я поклала голову йому на плече.
За стіною сопіли троє дітей — троє однаково коханих. Ніхто з них ніколи не буде стояти і вважати, кому більше дістається. Ніхто не чекатиме тепла, якого немає.
Я підвелася, підійшла до холодильника. На ньому висів малюнок Данила. Сині, червоні, жовті.
Наша родина.
Більше не треба було нічого доводити. Не треба було чекати, що мати зміниться. Не треба було рахувати банки аджики.
Я вибрала своїх дітей та свою свободу.
Цього вистачить.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
