Вечір у Львові дихав прохолодою, але в квартирі на вулиці Коновальця було спекотно від напруги.
Іванка стояла в коридорі, досі не знявши плаща. У її тремтячих пальцях був затиснутий смартфон, екран якого нещадно висвічував цифри останньої транзакції.
— Двадцять вісім тисяч гривень,— прошепотіла вона, відчуваючи, як серце починає битися швидше. — Ганно Степанівно, ви можете пояснити, що це за списання в магазині антикваріату?
Ганна Степанівна, мати Романа, сиділа у вітальні в глибокому кріслі, повільно гортаючи сторінки глянцевого журналу.
Вона навіть не підняла погляду, лише злегка поправила свою ідеальну укладку.
— Іванко, не роби з цього трагедії. Це була інвестиція в затишок. Я придбала чудову порцелянову статуетку пастушки. Вона ідеально пасує до нашого серванта. Ти ж сама казала, що нам бракує витонченості в інтер’єрі.
— Інвестиція?! — Іванка нарешті зайшла до кімнати, ледь стримуючи крик. — Це мої гроші на стоматолога! Ви знали, що мені завтра ставити брекети, на які я збирала пів року! Яка пастушка, Ганно Степанівно? Ви зняли ці гроші з моєї додаткової картки, яку я дала вам на ліки та продукти!
З кухні вийшов Роман.
Він тримав у руках горнятко чаю і виглядав так, ніби мріяв стати невидимкою.
— Романе, скажи їй, — Ганна Степанівна нарешті відірвалася від журналу, і в її очах з’явився той самий холодний блиск, який завжди змушував сина замовкати. — Поясни своїй дружині, що в порядних сім’ях не рахують копійки, коли йдеться про естетичне задоволення матері. Я вас обох доглядаю, готую обіди, тримаю цей дім у чистоті. Невже я не заслужила на маленьку радість?
Роман кашлянув, уникаючи погляду дружини.
— Іванко, ну мама ж хотіла як краще. Статуетка справді гарна. Може, ми якось перекриємо цей мінус наступного місяця? Ти ж зараз отримала премію за той проект у Києві.
Іванка дивилася на чоловіка і не впізнавала його.
Куди подівся той рішучий хлопець, у якого вона закохалася три роки тому?
Тепер перед нею стояв «мамин синок», який боявся навіть пихнути в бік своєї неньки.
— Наступного місяця? — Іванка засміялася, але в цьому сміху було більше болю, ніж веселощів. — Романе, твоя мама за цей тиждень «інвестувала» вже сорок тисяч! Десять — на спа-процедури, дві — на таксі до подруги в Винники, а тепер ще й ця пастушка! Ви хоч розумієте, що я — не державний банк?
— Ти просто жадібна, дитино, — спокійно кинула Ганна Степанівна. — Живеш у моїй квартирі, користуєшся моїми меблями, а поводишся так, ніби ми в тебе милостиню просимо. Хіба я винна, що твій чоловік заробляє менше за тебе? Це ти маєш дбати про добробут родини!
Наступного дня Іванка сиділа на роботі, але робочий файл на моніторі залишався нерухомим.
Вона згадувала, як усе починалося.
Коли вони з Романом одружилися, Ганна Степанівна здавалася взірцем галантності.
«Живіть у мене, — казала вона. — Навіщо вам платити за оренду чужим людям? Збирайте на своє».
І вони збирали. Принаймні, так думала Іванка.
Вона працювала архітектором, брала додаткові замовлення, вечорами креслила плани, поки очі не відмовлялися бачити світло.
Роман працював менеджером у невеликій фірмі, його зарплати ледь вистачало на його власні потреби та бензин.
Спочатку витрати свекрухи були непомітними.
То вона попросила «пару сотень на вітаміни», то «забула гаманець і розплатилася карткою Іванки в супермаркеті».
Але з часом апетити Ганни Степанівни зростали в геометричній прогресії.
Вона відчула смак грошей, які не треба заробляти.
— Привіт, сонце, — до столу підійшов Олег, колега Іванки. — Ти якась сама не своя сьогодні. Знову «сімейні обставини»?
Іванка зітхнула і закрила обличчя руками.
— Олеже, я відчуваю себе дірявим відром. Скільки б я не заробляла, вдома все зникає в нікуди. Я намагалася говорити з Романом, але він каже, що я «драматизую» і що мама має право на гідну старість. Але ж їй всього п’ятдесят вісім! Вона здорова, енергійна жінка, яка просто вирішила, що я — її персональний золотий фонд.
— Слухай, — Олег присів на край столу. — У мого знайомого була така ситуація. Це називається фінансовий тягар. Ти зараз не просто допомагаєш родині, ти фінансуєш чужі капризи за рахунок свого здоров’я. Якщо не припиниш це зараз — далі буде гірше.
Іванка відкрила банківський витяг за останній рік.
Жахлива сума у двісті тисяч гривень випливла перед очима.
Це був не просто внесок за квартиру.
Це була сама квартира — принаймні її половина в хорошому районі.
Ці гроші пішли на дорогі креми, які свекруха мастила товстим шаром, на делікатеси, які вона купувала «для гостей», і на непотрібні дрібнички, що тепер припадали пилом на полицях.
Повернувшись додому раніше, Іванка застала в квартирі цілу делегацію.
Ганна Степанівна приймала своїх подруг — пані Орися та пані Любу.
На столі стояли кошики з екзотичними фруктами, пляшка елітного ігристого та величезний торт з найдорожчої кондитерської міста.
— О, Іваночко, ти якраз вчасно! — вигукнула свекруха, сяючи посмішкою. — Ми тут обговорюємо мою ідею. Я вирішила, що нам з дівчатами треба поїхати на вікенд до Одеси. Повітрям подихати, в оперу сходити. Я вже й квитки пригледіла, люкс-клас. Ромчик сказав, що ти будеш не проти зробити мені такий подарунок на іменини. Вони ж за місяць, але бронювати треба зараз.
Іванка зупинилася посеред кімнати.
Подруги свекрухи дивилися на неї з очікуванням, наче на чарівну лампу, з якої зараз вилетить джин.
— Квитки в люкс-клас? До Одеси? — Іванка повільно поставила сумку на підлогу. — Ганно Степанівно, а за чий рахунок банкет?
— Ну що за запитання, люба! — свекруха злегка нахмурилася. — Ми ж сім’я. Роман каже, що ти якраз закрила великий об’єкт. Для тебе це дрібниці, а для матері — здоров’я та престиж. Пані Орися вже всім знайомим розказала, яка в мене золота невістка.
Іванка відчула, як усередині щось остаточно обірвалося.
Це була та сама «остання крапля», яка вимиває фундамент.
— Ганно Степанівно, пані Орисю, пані Любо. Прошу мене вибачити, але свята не буде.
Вона дістала телефон і прямо при них відкрила мобільний додаток. Кілька точних рухів пальцем.
— Що ти робиш? — голос свекрухи став підозріло тихим.
— Я встановлюю ліміт на картку — нуль гривень на добу. І замовляю блокування додаткової картки, яка у вас. Більше ви не зможете розплатитися моїми грошима навіть за сірники.
Подруги свекрухи почали ніяково збирати свої речі.
Пані Орися пробурмотіла щось про «термінові справи», і через дві хвилини в квартирі залишилися тільки Іванка та Ганна Степанівна.
— Ти – невдяна дружина! — заверещала свекруха, скидаючи маску галантності. — Я тебе в дім пустила! Я тобі дозволила тут жити! Ти мені зіпсувала репутацію перед подругами! Як я їм тепер поясню, що поїздки не буде?
— Скажіть правду, Ганно Степанівно. Скажіть, що ви звикли жити за чужий кошт, і лавочка нарешті зачинилася.
Коли ввечері прийшов Роман, у квартирі панувала тиша.
Ганна Степанівна лежала у вітальні на дивані з мокрим рушником на голові, імітуючи погане самопочуття.
— Що тут сталося? — Роман кинувся до матері. — Мамо, тобі погано?
— Твоя дружина, — прохрипіла свекруха. — Вона вирішила мені зіпсувати здоров’я. Вона заблокувала мені все. Покинула мене без шматка хліба. Вигнала моїх подруг. Ромчику, я не знала, що ти одружився з такою людиною!
Роман розвернувся до Іванки, яка спокійно пила воду на кухні.
— Іванко, це вже занадто! Ти не мала права так ображати мою матір перед її знайомими! Вона цілий день плаче. Невже тобі шкода тих квитків? Це ж Одеса, це ж іменини!
Іванка поставила склянку на стіл і подивилася чоловікові прямо в очі.
— Романе, а тобі не шкода мене? Ти знаєш, що я працюю по дванадцять годин? Ти знаєш, що в мене болить спина, що я не була у відпустці два роки, бо ми «збирали на квартиру»? Хоча насправді я просто оплачувала твоїй мамі походи в салони та антикварні статуетки?
— Але це ж мама! Вона нас прихистила!
— Ні, Романе. Це не «прихистила». Це називається «платна оренда з безлімітним сервісом». Ми витратили на її примхи більше, ніж коштувало б зняти найкращий пентхаус у центрі Львова. Я порахувала — двісті тисяч за неповний рік. Ти хоч раз заглядав у мої виписки?
Роман замовк. Його обличчя почервоніло.
— Я не знав, що суми такі великі. Мама казала, що бере тільки на дрібниці.
— Твої «дрібниці» — це моє життя, яке минає за кресленнями, поки ви обоє насолоджуєтеся моєю щедрістю. Отже, план такий: або ми завтра з’їжджаємо на орендовану квартиру, або я йду сама. Але твоїй мамі я більше не дам ні копійки.
— Ти не можеш піти! — вигукнула Ганна Степанівна, раптово «одужавши» і з’явившись у дверях кухні. — Хто буде платити за комуналку? Хто купить продукти на наступний тиждень? У Романа зарплата через десять днів, а в мене пенсія — три тисячі!
Іванка сумно посміхнулася.
— От і побачите, як це — жити на три тисячі. Можливо, це навчить вас цінувати чужу працю.
Наступного ранку Іванка почала пакувати валізи.
Роман сидів на ліжку, розгублено дивлячись на порожні полиці шафи.
— Ти справді це робиш? — запитав він тихо.
— Романе, я кохаю тебе, але я не хочу бути твоїм гаманцем. Якщо ти хочеш бути зі мною — піднімайся і допомагай збирати речі. Якщо твій комфорт біля маминої спідниці важливіший — залишайся. Але грошей більше не буде.
Роман довго мовчав. Потім він встав, підійшов до вікна і подивився вниз на вулицю.
Там проїжджало таксі.
— Мама сказала, що якщо я піду з тобою, вона мене прокляне.
— Прокльони не працюють там, де є здоровий глузд, — відповіла Іванка, застібаючи сумку.
У цей момент у кімнату влетіла Ганна Степанівна.
В руках вона тримала ту саму статуетку пастушки.
— Ось! Забирай свій непотріб! — вона кинула статуетку на ліжко, де лежали речі. — Йдіть обоє! Побачимо, як ви заспіваєте через місяць, коли вам доведеться платити за чужі стіни! Романе, ти ще приповзеш до матері, коли ця твоя «бізнес-леді» знайде собі когось багатшого!
Іванка взяла валізу і вийшла в коридор.
Роман стояв між двох вогнів.
Його погляд метнувся від матері до дружини. Нарешті він схопив свій рюкзак.
— Вибач, мамо. Але Іванка права. Ми маємо жити самі.
Коли вони виходили, за спиною лунали крики свекрухи про «чорну невдячність» та «втрачену молодість».
Але щойно двері під’їзду зачинилися, Іванка вперше за довгий час вдихнула на повні груди.
Свіже львівське повітря здавалося солодшим за будь-який торт.
Вони оселилися в невеликій однокімнатній квартирі на Сихові.
Вона була скромною, зі старими меблями, але вона була тільки їхньою.
Перший місяць був важким. Роман вперше дізнався, скільки насправді коштує пральний порошок, хліб та інтернет.
Йому довелося змінити роботу — він знайшов місце торгового представника, де треба було багато бігати, але й платили вдвічі більше.
Ганна Степанівна дзвонила щодня.
Спочатку це були істерики, потім — благання про гроші «на ліки», хоча Іванка знала, що свекруха просто хоче купити нову сукню.
— Не бери слухавку, — казала Іванка. — Якщо їй справді потрібні ліки — купимо і привеземо самі. Але готівки не давай.
Одного разу Роман таки поїхав до матері. Повернувся він похмурим.
— Вона продала ту пастушку, — сказав він за вечерею. — І ще кілька речей із серванта. Каже, що їй нема за що купити м’ясо. Я хотів дати їй п’ятсот гривень, але згадав твої слова. Купив їй пакет гречки, курку та овочі. Знаєш, вона навіть «дякую» не сказала. Просто жбурнула пакет на підлогу і назвала мене «жадібним».
Іванка підійшла до нього і обійняла за плечі.
— Тепер ти бачиш, Романе. Їй не потрібні були гроші на життя. Їй потрібна була влада над нами через ці гроші.
Минуло пів року.
Іванка нарешті поставила ті самі брекети.
Вона виглядала щасливою і сяючою.
Вони з Романом почали відкладати на свій перший спільний внесок — справжній, який ніхто не міг «інвестувати» в порцелянових ляльок.
Ганна Степанівна зрештою знайшла собі роботу — пішла адміністратором у приватну клініку.
Виявилося, що її вміння тримати людей у напрузі та її ідеальні манери чудово пасують для цієї посади.
Вона більше не дзвонила з вимогами, лише іноді надсилала у Вайбері картинки з побажаннями «доброго ранку», на які Іванка ввічливо відповідала.
Одного разу, гуляючи ввечері парком, Роман сказав:
— Знаєш, я тільки тепер зрозумів, яка це велика ціна — бути вільним. Ми втратили двісті тисяч, але ми знайшли нас. Якби ти тоді не заблокувала ту картку, ми б зараз досі сперечалися про колір нових шпалер у її квартирі, які вона б купила за твій кошт.
Іванка посміхнулася і міцніше стиснула його руку.
— Гроші можна заробити, Романе. А от час і самоповагу — ні. Тепер ми знаємо, що наша родина — це не про статуетки в серванті. Це про те, як ми підтримуємо одне одного, коли в кишені залишається остання сотня, але в серці — цілий всесвіт.
Вони йшли повз старі львівські будинки, і кожен ліхтар здавався їм маленьким сонцем.
Іванка знала: попереду ще багато труднощів, але головну битву — битву за власну гідність — вони вже виграли.
Свобода виявилася не просто словом, а відчуттям того, що ти сам керуєш своїм життям, своєю працею і своєю любов’ю.
І жодна «пастушка» у світі не була варта того спокою, який нарешті оселився в їхньому маленькому, але справді спільному домі.
у цій ситуації діти зробили правильно, що залишили маму одну? Чи таки варто дбати про неї, бо на 3 тисячі гривень у наш час не проживеш?
Можливо, таки варто матері допомагати грошима?
Фото ілюстративне.
