fbpx
Життєві історії
З батьком я не бачилася понад п’ятнадцять років

У дитинстві мені було дуже самотньо. Батько займався лише братом, а мама жила своїм життям. Я часто не розуміла, навіщо вони з батьком взагалі вирішили бути разом, адже вони не могли розмовляти тижнями просто так, бо їм нема що один одному сказати.

З братом стосунки теж не ладналися. Він мав батька, для якого він був усім. На його захоплення не рахували грошей, із ним проводили час, розмовляли. Батьків не цікавили мої успіхи у школі. В старших класах я почала добре вчитися, після одинадцятого поступила на бюджет і з полегшенням з’їхала з батьківської квартири. Мені здається, що ніхто з родичів і не помітив моєї відсутності.

Після закінчення школи я почала забезпечувати себе сама. Поєднувала навчання та роботу, хоча це було складно. Ще у вузі я зустріла свого майбутнього чоловіка. Він теж був приїжджим, тому після вишу ми почали разом винаймати квартиру, поступово накопичивши на окрему кімнату у гуртожитку.

Відтоді минуло вже понад двадцять років. У нас з чоловіком уже своя квартира, робота, підростають двоє дітей. Начебто все добре. Тему батьків я закрила, коли не стало мами. З нею я ще підтримувала якийсь контакт, а з батьком ми не бачилися взагалі. Ні, звичайно, були й інші родичі – сестра батька, двоюрідні брати, племінники, дядько. Але з ними я спілкувалась вітальними повідомленнями, як і вони зі мною.

З батьком я не бачилася понад п’ятнадцять років. Він навіть не знає, що він має онуків. Брат відучився і після навчання поїхав працювати кудись за кордон. Ось і все, що я знала про сім’ю досі. А нещодавно трапилося дивне – мені зателефонувала моя тітка, сестра батька.

Вона розповіла, що батько занедужав і йому потрібний догляд. Картала нас за те, що ми, діти, залишили батька напризволяще.

– Він вас виростив, а ви що? Один за кордон умотав, друга поряд живе і навіть не поцікавиться, як там тато. Хіба так робиться? Давай, їдь до батька, у тебе перед ним є дочірній обов’язок, він тебе виростив.

Я себе зобов’язаною не відчуваю. У житті батька був тільки син – світло у віконці, ось він батькові завдячує, а я ні. Але брат, за словами тітки, живе та працює у Австрії, йому ніколи їхати та доглядати за батьком. У нього там робота, дружина, дитина. Саме він тітку і надоумив дзвонити мені. Я ж дочка, мені належить доглядати батьків.

Я цього робити не хочу. Навіщо я доглядатиму чужу мені людину? Я нічого хорошого від нього не бачила. Мене переконують, що це все одно мій тато, настав час забути і пробачити колишні образи. А я не хочу, кожен сам обирає свій шлях. Батько вибрав той, який привів його з нинішнього стану. Людина ніколи не цікавилася моїм життям, а більше п’ятнадцяти років навіть не писала і не дзвонила.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page