Я давно вдова, свою єдину дочку ростила сама. Часом було ой як непросто, адже ми жили в селі. Особливо складними зими були, іноді снігу так намете, що аж під самі вікна.
Всі ці роки мені допомагав сусід Михайло, ми з його дружиною добре собі жили, от він на два двора і хазяйнував. Потім дочка моя вийшла заміж, стала жити в місті, а я вирішила закрити хату на замок і їхати на заробітки.
Потрапила я в Італію, стала працювати баданте, доглядати одну літню італійку.
Синьйора мені розповідала, що поки її чоловік жив, то вони собі так разом і трималися. А коли його не стало, вона зовсім з сил приупала, тоді вже її діти і найняли їй доглядальницю.
В Італії я була довгих 18 років, за цей час всього надивилася. Історій різних і від наших заробітчанок теж наслухалася.
За цей час мені вдалося непогано заробити, я дочці допомогла квартиру більшу купити, і собі будинок добряче підремонтувала.
Два роки тому я приїхала додому, почала жити колись звичним мені життям. І скажу чесно, перший час мені було дуже скучно, мене так тягнуло назад в Італію, що словами не передати.
Єдиний, з ким я спілкувалася в селі, був сусід Михайло. Його дружини, на жаль, не стало ще 8 років тому. Тепер він вдівець. Біля нього в хаті живе син з невісткою, але невістка трапилася не дуже привітна, все їй не так, ніхто вгодити не може.
Зблизилися ми з Михайлом так, що він зробив мені пропозицію жити з ним разом. Я не знала, як на це реагувати, тому сказала, що подумаю.
Обдумавши все добре, я погодилася, адже вдвох таки легше старість зустрічати. Навіть поговорити ввечері буде з ким. Та й Михайла я знаю все своє життя, чоловік він надійний.
В цій ситуації мене засмутила лише реакція моєї дочки, яка сказала, що вона проти того, щоб я з Михайлом розписувалася і його в свою хату приводила.
Не розумію, чому дочка така категорична? Я ж їй квартиру купила, у неї все добре, то чому і я не можу побути хоч на старість щасливою?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
