fbpx
Життєві історії
Два роки тому дочка попросила мене звільнитися з роботи і сидіти з онуками, щоб вона могла вийти на роботу. Мені 62 роки, і з онуками я сидіти не збираюся, тому я залишилася працювати. Але, щоб допомогти доньці, я віддала їй свою зарплатну картку

– Я на роботі і словом не можу обмовитися, що мені важко. От хіба своїй приятельці пожалілася, що важко мені працювати стало! – розповідає 62-річна Зоя Степанівна.

Вона мені – зате ти зарплату отримуєш, мовляв, живеш по-людськи, пенсії ні на що не вистачає. А я кажу – зарплату я отримую, звичайно, але майже всю її віддаю дочці, у них кредит. Таким зізнанням я дуже здивувала подругу.

– Отакої. І у дочки вистачає совісті забирати у матері гроші?

– Ну, ми з нею так домовилися! Вона попросила мене два роки тому звільнитися і сісти з онуками, щоб працювати піти. Така перспектива мені не підходить. Там такі діти, що просто ой. Зараз вони не цукор, молодшому чотири, а старшому п’ять з половиною, а тоді – і взагалі. Ні вже, кажу, сиди ти з ними сама, я краще буду працювати і грошима допомагати. У підсумку віддала їй свою зарплатну карту, сама зараз живу на пенсію.

З дочкою Світланою та її сім’єю – чоловіком і двома синами – Зоя Степанівна живе разом, в невеликій двокімнатній квартирі, що належить матері і дочки в рівних частинах. Живуть вони так з самого початку, вже восьмий рік. Відразу після весілля молоді збирали початковий внесок, хотіли брати іпотеку, але потім процес застопорився через народження дитини.

Зоя Степанівна тоді сама підтримала дочку – дітьми обзаводитися, вважає вона, треба все ж чим раніше, тим краще. Сама вона народила у віці трохи за тридцять, і вважає, що це запізно. Не критично, але все ж. Будь вона зараз молодший років хоча б на п’ять, допомагати дочки їй було б куди простіше. Більше було б сил і здоров’я.

Свого часу Світлана народила хлопчика, і в їх і так невеликій квартирці стало затісно. Дитячі речі заполонили все. Зоя Степанівна віддала молодим велику кімнату, сама перебралася в маленьку, але все одно, по квартирі тепер пройти можна було тільки боком. У ванній постійно сохла білизна, коридор перегородила коляска, на кухні прописався немаленький стілець для годування.

Першому малюкові не було ще й року, як дочка з зятем обрадували Зоя Степанівна – скоро у них буде друга дитина.

– Ну так вийшло! – пояснює жінка.

Через півтора року після першого у Зої Степанівни народився другий онук.

Перший час після народження молодшої дитини було ще терпимо, за словами Зої Степанівни. Але коли малюк підріс настільки, що поповз і побіг по квартирі, стало просто нестерпно.

– Звичайно, дітям простір потрібно, у нас все заставлено, завішане! – каже Зоя Степанівна. – Коридорчик вузенький, кухня маленька, речей купа. Чи жарт, троє дорослих і двоє дітей! Діти в своїй кімнаті не сидять, природно, я приходжу з роботи, до мене біжать. Мені б лягти, полежати, але яке там!

Світлана вдень ​​нічого не встигала, тому Зоя Степанівна після повернення з роботи доводилося тут же братися за господарство. Готувати, прати, білизну розвішувати.

– У певний момент я вже не витримала! Зібрала їх, говорю, хлопці, треба обговорити ситуацію. Я вас, кажу, не жену, але ви самі бачите, що жити так неможливо. І вам зі мною не цукор напевно, та й мені з вами, чесно кажучи, непросто. Я втомилася! Хочу тиші! Треба щось робити! Я готова терпіти, але мені треба хоча б розуміти, скільки це триватиме!

Як не дивно, розмова з молодими подіяв. Зять почухав по засіках, звернувся до своїх родичів, попросив позику у роботодавця, позичив у друзів.

– Загалом, взяли вони квартиру в будинку на етапі котловану, за містом майже, але зате велику двійку! – розповідає Зоя Степанівна. – Не в однокімнатну ж їм вчотирьох їхати. Звичайно, кредит взяли. Я кажу, як же ви платити будете? Зять каже, впораємося! А яке там впораємося. Кілька місяців, і прийшли до мене – мамо, рятуй, допомагай! Виходь на пенсію, сиди з онуками, ми вдвох будемо працювати!

Онукам тоді було два і три з половиною роки, і щоб сидіти з ними цілими днями, Зоя Степанівна і подумати не могла. Але і відмовити дочки зовсім духу не вистачило.

– Загалом, сказала, що буду працювати сама, і зарплату віддавати їм на кредит! – розповідає Зоя Степанівна. – Дочка зателефонувала на свою роботу, розвідати обстановку – там справи не дуже, виявилося, компанія на межі закриття. Влаштовуватися кудись в інше місце з двома маленькими дітьми – це з області фантастики. А у мене все більш-менш стабільно поки. Так і живемо вже два роки. Ми з зятем працюємо і платимо, дочка вдома з дітьми.

Працювати, за словами Зої Степанівни, їй вже непросто. І фізично важко, і морально не дуже. Голова вже не та, за молодими співробітниками жінка явно не встигає, хоча дуже старається.

Колеги, спасибі їм, ставляться з розумінням, показують, пояснюють в п’ятий раз одне і те ж. Але є і такі, які нетерпляче фиркають – скільки, мовляв, можна працювати вже, бабка явно не тягне, хто-небудь, відправте її вже на заслужений відпочинок. Зоя Степанівна намагається не ображатися, посилено робить вигляд, що нічого не відбувається.

– Як би на роботі не було важко, а все легше, ніж удома з дітьми. Сиджу в кабінеті, в тиші, в чистоті, ніхто навколо мене не стрибає і на голову не лізе. Нічого, як-небудь! До літа мої вже ключі отримають і переїдуть до себе, буде простіше. Я вже дні вважаю, якщо чесно.

Втім, і після переїзду сім’ї доньки Зої Степанівні доведеться допомагати їм з грошима – няню вони не потягнуть точно.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook