fbpx
Життєві історії
Два роки тому брат привіз маму до мене, бо їй був потрібний постійний догляд. А коли мами не стало, брат вирішив, що я не маю права претендувати на мамину спадщину, просив відмовитися від своєї частки. Я не погодилася і тепер ми з братом не спілкуємося

Ми з чоловіком вже 16 років живемо на Півдні. Колись чоловік знайшов тут роботу, так ми і переїхали. Тут народилися наші діти, тут ми багато років знімали квартиру, а потім, нарешті, купили свою. Правда, однокімнатну.

У чоловіка родичів немає, а з моїми ми майже не спілкувалися: у моєї мами є син-улюбленець, моє життя її ніколи не цікавило, як і життя моїх дітей. Онуків мама бачила всього два рази в житті і то, коли вони були маленькими. Два роки тому брат привіз маму до мене. І не тому, що вона скучила, все було набагато прозаїчніше: у мами з’явилися проблеми зі здоров’ям, їй був потрібний постійний догляд.

Чому брат вирішив, що мамі буде краще жити з моєю сім’єю в знімній однокімнатній квартирі, а не в столиці, в його власній трикімнатній, я не знаю. Наскільки я зрозуміла – дружина брата не дуже любила маму і категорично відмовилася за нею доглядати. Моє і без того нелегке життя стало ще важчим: мені довелося залишити роботу.

Протягом останніх двох років маминої життя я запам’ятаю надовго: невдоволення матері, гостра нестача грошей, обурення дітей, змушених жити мало того, що з нами, а ще й з немічною бабусею, яку вони не знають. Мама і раніше не відрізнялася легким характером, а з віком стала просто нестерпною. Жити з нею було неможливо. Діти, під тиском бабусі, перестали мене слухатися. А щоб уникнути її компанії, вони не ночували вдома.

Коли мами не стало, хоч і дуже соромно це казати, але мені стало легше. Брат, дзвонив раз в місяць, але жодного разу так і не приїхав. Дізнавшись, що мами немає, він навіть не приїхав попрощатися, сказав, що з роботи не відпускають, але потім брат зачастив:

– Я з маминим будинком сам все вирішу. Не хвилюйся, зроблю все по справедливості.

Повірити в те, що брат, який власну матір виселив з її ж будинку, зробить все чесно, я не могла. Та й зі мною він ніколи не ладив, то з якого дива він поділиться спадщиною? Я сумнівалася. На сімейній раді було вирішено відправитися до столиці. Я приїхала, вступила в права спадщини, і повернулася назад. Братові це дуже не сподобалося:

– Ми ж домовилися! У мене діти! Ми не можемо будинок навпіл поділити! Що ми тут, в столиці, купимо? Однокімнатну квартиру? А ти в своїй периферії пів кварталу скупиш на ці гроші. Тобі і десятої частини вистачить.

Дружина брата не полінувалася навіть приїхати до мене, вперше в житті. Вона бідкалася. як важко їм живеться, що їм потрібні гроші:

– Ти не можеш так нелюдяно з нами вчинити. У вас же є квартира, дивись як добре ви живете. Вона обвела рукою нашу однокімнатну квартиру і продовжувала плакатись, яке дороге життя в столиці.

Це виглядало дуже смішно. Дійсно: я – багачка, а вони в своїй трикімнатній квартирі – жебраки. Поїхала вона ні з чим. На прощання я їй сказала:

– Якби ви не привезли маму до мене, я б не претендувала на її будинок. А так виходить, що ви знахабніли – як доглядати мама, то я , а як вступати в спадщину, то ви. Так не буває.

Тоді братова дружина запропонувала мені грошову компенсацію за те, що я доглядала за мамою, аби я лише відмовилася від своєї частки.

Її пропозицію я не прийняла. Будинок ми продали, гроші поділили, незважаючи на всі прохання та невдоволення. Ми з чоловіком купили двокімнатну квартиру. А однокімнатну, в якій ми жили, поки здаємо, потім її залишимо дітям.

У брата теж все добре – батьки його дружини їм додали і вони теж купили собі квартиру в столиці.

Правда, навряд чи ми будемо з ними спілкуватися – вони серйозно на мене образилися за те, що я посміла зажадати належний мені спадок. Але то нічого, з братом у мене ніколи не було добрих відносин, то ж я якось це переживу.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page