Думав Степан довго, а все обміркувавши, вирішив діяти. Одягнув нову сорочку, яку йому мама пошила, для особливих випадків, купив квіти і торт.
Він прийняв рішення повертатися в село, до мами. Вона вже багато років одна живе, батька не стало як лише Степан на світ з’явився.
Тут, в місті, його практично нічого не тримає. Робота є, але платять небагато. А він в селі обов’язково щось придумає. От тільки Люба…
Але він вже все вирішив – він піде до неї і прямо їй все скаже. Але коли зайшов у кімнату, де Люба жила з своєю подругою, зовсім розгубився, всі слова наче вилетіли з голови.
Люба була непримітною, але це лише на перший погляд. Але якщо придивитися, то вона справжня красуня, чого лише варте її ластовиння на щоках чи руде волосся на тлі зелених очей. Вирішив він зробити дівчині пропозицію, тому й думав.
А думати було про що, бо знав Степан, що у Люби наречений був, Олег, але щось у них там не склалося – Олег поїхав з міста, а Люба сама залишилася. От і вирішив Степан діяти.
Та коли Люба почула, що Степан з серйозними намірами до неї прийшов, розплакалася і зізналася, що чекає дитину… від Олега…
На якусь мить Степан завагався, але відразу зупинив себе і сказав, що завтра підуть вони з Любою в РАЦС заяву подавати.
Приїхав Степан у село не один. Дружину з собою привіз. Мама спочатку погано прийняла Любу, мабуть, здогадувалася про щось. Вголос не говорила, але ніби не помічала дівчину.
А молоді тихенько зажили. Люба кравчинею гарною виявилася, шила всім.
Синочок народився, Степан попросив Любу, Богданом назвати, тата його так звали. Любив сина як рідного, жодним словом дружину не дорікнув.
А чутка про гарну кравчиню рознеслася по всьому району, почали приїжджати до Люби жінки, одна з них впізнала Любу і розповіла іншим цікавим жіночкам, що Степан чужу дитину ростить.
Донеслася ця новина і до матері Степана. Треба сказати, що у матеріальному плані, жити мати з Степаном з появою Люби стали набагато краще.
Усім пліткаркам мама Степана відповіла, що дитину цю своїм внуком вважає, і ця тема закрита. А сама до Люби пішла і запитала, чи Степан знає?
Люба мовчки головою кивнула, а потім розповіла все.
Увечері Іван прийшов додому, дивиться – мати з дружиною сидять поряд, альбом сімейний дивляться.
– Ось бачиш, дочко, всі з мого боку, рудими були, а бабуся моя наче вогонь була, ти глянь, глянь, – показує вона чорно- білу фотографію Любі, – так що не хвилюйся, в прапрабабусю Богданчик вдався.
Довге життя прожили Степан з Любою, трьох дітей виховали, не було палкої любові між ними, було кохання тихе, та таке тепле, що всім хто поруч знаходився тепло від того кохання було.
Була взаємна повага, порядність і тиха радість від того, що кохана людина поруч. І їхні діти так своє життя будують, і онуки, а тепер уже й правнуки – живуть в тихій любові, спокійно та гідно.
Фото ілюстративне.
