fbpx
Життєві історії
Думала, що мені безмежно пощастило, коли Іван вибрав мене, а не Оленку

Яка ж вона довга, ця дорога, дорога до нового життя. І чому ми не взяли квитки на літак, як нам радили знайомі, а телепаємося цим автобусом. На кордоні – 7 годин. Андрійко вже дуже змучився.

Йому ж тільки 6 рочків, переїзд виявився для нього занадто важким.
Але він ще не знає головного – ми втікаємо, втікаємо від старого життя, а, головне, від його батька. Не знаю, як він це переживе, адже Андрійко так любить свого батька. Та й Іван гордиться своїм сином.

Але ми їдемо, бо я так вирішила. Це рішення було не спонтанним. Виношувала його я кілька років. Бо уже не сила більше терпіти.

Все починалося дуже добре. В нашому селі було багато хлопців, і багато не проти були б позалицятися до мене, та я (чи доля) вибрали Івана. Іван був як то кажуть «перший хлопець на селі». Не знаю, чим він брав дівчат, але їх у нього було багато. Його постійно бачили то з одною, то з іншою.

Але всі знали, про його щирі стосунки з Оленкою. Вона була розумниця, вчилася в університеті в обласному центрі, тому в село приїжджала зрідка. Готувалася стати вихователькою. Про походеньки Івана може і не здогадувалася, бо живучи в місті бачила не все. Охочі розповідали їй час-від-часу про зради, та Іван переконував її, що то все «злі язики», і що коли вона закінчить навчання, вони обов’язково поберуться.

А потім він зустрів мене. Молода, як кажуть у нас «нецілована». Різниця у віці у нас з Іваном складала 12 років. Моя мама поїхала на роботу в Італію, тож я нічим не була обділена. А тут ще й він, Іван. Я, як і більшість дівчат в нашому селі, була закохана в нього.

Іван був уважним і люблячим, намагався догоджати мені у всьому. То ж і вирішила, що це – моє щастя. А Оленка, ну і що? Це її проблеми, не я, так інша забере його у неї. А він любить мене!

Отак і вирішила, що не дістанеться Іванко нікому, а особливо Оленці, бо він – мій. Робила все для того, щоб він не сумнівався у правильності свого вибору. Та й мама, яка дуже хотіла, щоб я вийшла заміж, всіляко «заохочувала» Івана, навіть гроші на розвиток його бізнесу присилала.

То й рішення Івана одружитися зі мною не забарилося. Весілля, гості, плаття, щастя, все, як я мріяла.

А Оленка… Наші спільні знайомі потім мені говорили, що вона ледве це пережила. Не думала, що Іван так з нею вчинить. Багато плакала, дехто навіть казав, що у неї був нервовий зрив.

Та мені було байдуже до неї, як то кажуть – «переможців не судять». А я була переможницею – Іван вибрав мене. А вона собі ще когось знайде.

Відразу після весілля я зрозуміла, що чекаю дитини. Іван був радий, а коли ще й почув, що буде хлопчик – «літав» від щастя.

Та після народження Андрійка все змінилося. Іван став наче чужий. Не цікавився моїми справами, мало приділяв мені уваги, як жінці. Поступово я відчувала, як його інтерес до мене згасає. Сина він любив, піклувався, але дуже дратувався, коли той плакав. Все частіше мого Івана не було вдома. А потім «добрі люди» стали подейкувати, що Іван знову взявся за своє. Знову молоді дівчата, гулянки, повертався додому тоді, коли йому заманеться. Гидко.

І так уже 6 років. Я для нього – ніхто. Живем, наче чужі. Ночами – «сльози в подушку», вдень – тікаєш від людей, щоб не було так соромно, бо всі вже знали про походеньки мого Івана.

Дехто навіть засуджував мене, мовляв, сама того хотіла. От відбила Івана в Оленки, тепер обоє немають щастя.

А Оленка і справді виявилася міцним горішком. Заміж вона так і не вийшла, більше того, навіть з хлопцем іншим її ніхто ніколи не бачив. Ходила як тінь. Вдарилася в роботу, присвятила своє життя чужим дітям, працюючи в садочку в районі. Всі, хто її добре знав, дуже переживали за неї, мовляв, то було справжнє кохання (принаймі з її боку).

Чи думав мій Іван про неї весь цей час – не знаю. Чи зустрічався з нею – не думаю, вона горда, відпустила.

Отак я їду із сином в автобусі і міркую, а чи могло все бути інакше, так, щоб всі були щасливі?

Тепер уже це запитання залишиться без відповіді. В Неаполі мене зустріне мама. Вона має житло, стабільну роботу. Обіцяла, що і мені знайде. Андрійко там піде до школи. Все налагодиться… принаймі хочеться вірити…

Прости мене, Оленко, та ще не знати, кому більше пощастило: мені, якій дістався наш Іван, чи тобі, яка залишилася одна…

Related Post