fbpx
Життєві історії
Ключі від моєї квартири в мами є з першого дня. Спочатку мене це влаштовувало, але зараз розумію, що треба забирати ключі

З першого дня у моєї мами є дублікат ключів від моєї квартири. Певний час мене це влаштовувало, але зараз розумію, що далі так тривати не може і треба забирати ключі, але як це зробити, щоб батьки не образилися, я не знаю.

Так жити неможливо вже. Вони зовсім не відчувають кордонів – що мама, що тато. Поводяться так, як ніби вони у себе вдома. Все контролюють, в усе втручаються. А мені тридцять п’ять років, я вже і сама знаю, що мені робити.

Я розлучена, виховую сама двох дочок-школярок, батьки мені дуже з ними допомогли в свій час. Зараз у мене все добре: квартира хоч маленька, але тим не менше окрема і своя, є робота, цілком уже самостійні доньки, на яких можна покластися.

Коли діти були малими, батьки мене дуже підтримували: і з житлом допомогли, і в дитячий садок дітей влаштували, і забирали, і на лікарняних з ними сиділи.

А потім почалася школа, перший клас, коли в восьмій годині ранку дитину відведеш, а в одинадцятій вже треба забирати. І знову мама з татом прийшли на допомогу – водили, забирали, вчили уроки. Тому ключі у мами завжди були, вона практично жила з нами.

В цій квартирі батьки і досі відчувають себе абсолютно як у себе вдома. Приходять в будь-який час, відкривають двері, підкладають продукти в холодильник, інспектують каструлі, можуть що-небудь приготувати – внучки млинчиків захотіли, наприклад.

З одного боку, начебто допомагають. А з іншого боку, мені хотілося б трохи більше поваги до мого особистого простору: мама запросто відкриває шафи, перекладає на власний розсуд речі, розгортає пакети, читає папірці:

– А що такого? У тебе на комоді лежало, я взяла і подивилася.

Батьки у мене досить консервативних поглядів, самі одружилися мало не після школи, все життя разом, і тому вони свято впевнені, що після розлучення я вже не маю думати про особисте життя. Але в моєму житті з’явився Тарас, він, як і я, розлучений. Ми плануємо жити разом, але як це сприймуть мої батьки – важко сказати.

Саме в зв’язку з його появою я вперше замислилася про те, що ключі від батьків треба забирати. Допомогли у важкий момент – спасибі їм і низький уклін, без них би тяжко довелося. Але тепер я справляюся і сама, більше того, зараз з їхньої сторони це не допомога, а контроль.

Я готова їх кликати до себе в гості, але бачити як вони приходять щодня і господарюють як в себе вдома – для мене зараз це важко. І виникає  елементарне запитання – як ключ від своєї квартири забрати у батьків?

Попросити не приходити в гості в мою відсутність, не відкривати двері своїм ключем? Нехай, мовляв, ключ лежить, але на крайній випадок. Я заводила таку розмову вже не раз. Батьки погоджуються – на їхню думку вони без особливої ​​потреби до мене і не ходять. Все по справі. То банки порожні забрати, то пироги завезти для дітей, які бабуся спекла для них же.

Сказати безпосередньо – мовляв, віддайте мені ключ, – батьки не зрозуміють і дуже образяться. Скажуть, що я невдячна. Нишком поміняти замок – скажуть, давай новий ключ, у нас повинен бути, хіба мало що. От що з цим робити – не знаю.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page