— Дружино, я тут господар! Мама житиме в нас, це вже вирішено, а твою швейну машинку винесемо в комору, — заявив Тарас прямо з порога, ставлячи на килимок велику картату сумку.

Я стояла у передпокої з голкою в руці й дивилася на свого чоловіка так, ніби він щойно повідомив про приліт марсіан. Позаду нього тупцювали двоє: свекруха, Галина Степанівна, яка міцно притискала до грудей горщик із кучерявим вазоном, і свекор, Василь Петрович. У руках свекра була ще одна торба, з якої зрадницьки стирчав новенький сорговий віник.

Я перевела погляд на свекра. Той ледь помітно моргнув, а я ледь ворухнула губами:

— Попалася.

Василь Петрович стиха кашлянув у кулак і опустив очі. Ми з ним мали таємну змову ще від учорашнього вечора.Тоді він зателефонував мені пошепки з літньої кухні й зізнався, що майже сорок років прожив із жінкою, яка бере все на себе і нікому не дає навіть ложки помити, а тепер раптом образилася на весь білий світ.

— Оленко, прийми її на кілька днів, — просив учора свекор. — Тільки благаю: не скачи біля неї. Не роби так, як я всі ці роки робив. Я вдома сам спробую якось раду дати, а вона хай побачить, що світ не впаде, якщо вона хоч день руки складе. Бо вона ж щодня каже, що поїде від мене, а я боюся, що колись візьме та й справді не повернеться.

Я тоді погодилася лише з однією умовою: свекруха не перетвориться в нашій квартирі на куховарку для мого чоловіка. Бо мій Тарас чомусь щиро вірив, що чисті шкарпетки самі собою виростають у шухляді, а суп вариться силою святого духа, поки він дивиться новини.

— Машинку ми нікуди не перенесемо, — спокійно сказала я чоловікові. — У мене термінове замовлення, люди чекають на весільний рушник і дві сорочки. Галині Степанівні постелимо у вітальні на дивані. І одразу домовимося на березі: прислуги в цьому домі немає, кожен дорослий і кожен сам за собою прибирає.

— А мені й не треба, щоб біля мене ходили, — ображено підібгала губи Галина Степанівна. — Я від вашого батька поїхала світом нудити, а не в наймички до дітей найматися. А віник, Василю, нащо ти припер? У людей свій є.

Свекор ніяково засунув віник глибше в торбу, а Тарас уперше за весь вечір розгубився і не знайшов, що відповісти.

А почалося все минулої неділі у батьківській хаті. Галина Степанівна пішла на посиденьки до сусідки, а коли повернулася додому, застала дивну картину. Василь Петрович сам начистив баняк картоплі, зварив її, чисто вимив підлогу і записався на суботні заняття з різьблення по дереву в сільському клубі. Сам. Нікого не спитавши й не порадившись.

Для Галини Степанівни це стало справжнім струсом.

— Він усе життя перепитував у мене, де лежать його окуляри й чи посолений борщ! — бідкалася вона мені на кухні, поки ми розбирали її пакунки. — А тут картоплю зварив. Ще й каже: «У суботу не вари обід, я матиму свої справи в клубі». Свої справи в нього, розумієш, Оленко! Без мого дозволу!

У її великому чемодані виявилися три ситцеві халати, вовняні шкарпетки, баночка домашнього хріну і груба синя тека з паперами, яку свекруха швиденько сховала під диванну подушку, щоб ніхто не бачив.

— Мамо, живи скільки заманеться, — радісно щебетав Тарас, сьорбаючи чай. — Нарешті вдома пахнутиме свіжими пирогами, а не нитками з Оленчиної майстерні. Бо ми вже забули, коли нормальні домашні голубці їли,усе з кулінарії та з кулінарії.

Свекруха повільно опустила чашку на стіл і зміряла сина важким поглядом:

— Пирогів захотів? То завтра візьмеш торбу, підеш на базар, купиш борошна, сиру, яєць. А тоді прийдеш і покажеш, де в цій хаті каструлі стоять. Бо я не варити збираюся, а просто глянути, чи вони тут узагалі є.

До вечора з’ясувалося, що каструлі є, але Тарас поняття не мав, де до них кришки. Наш сімейний устрій свекруха розібрала по кісточках за один вечір.

Ранок почався з переполоху. Зазвичай я прокидалася раніше, ставила телефон чоловіка на зарядку, варила каву й кілька разів кликала його до сніданку. Але цього разу мені треба було ще вдосвіта з’їздити на гуртовий склад за тканиною та фурнітурою для суконь.

Тарас вискочив зі спальні з перекошеним обличчям о пів на восьму.

— Мамо! Ти чому мене не збудила? Я ж на зміну запізнююся, мене начальник на шматки розірве!

Галина Степанівна сиділа за столом в окулярах і спокійно читала районну газету:

— А я на твоєму заводі начальницею не працюю і трудову книжку туди не носила. Годинник маєш у телефоні,синку, він для того й пищить. Хліб у хлібниці, масло на полиці. Якщо хочеш бурчати, то бурчи вже дорогою до маршрутки, бо запізнишся остаточно.

В обід Тарас подзвонив мені на роботу й сердито випалив у слухавку:

— Ви що там, змову проти мене влаштували? Мати поводиться так, ніби я їй чужий, навіть чаю не налила!

— Дорослий чоловік цілком здатен налити собі води сам, — спокійно відповіла я. — Увечері поговоримо, мені треба здати шість замовлень до кінця дня.

Коли я повернулася додому з великим пакунком полотна, на дверцятах холодильника на магнітику висів аркуш у клітинку.

Зверху великими літерами було написано: «ЧЕРГУВАННЯ». Понеділок — Тарас. Вівторок — Олена. Середа — Тарас.

Поруч свекруха синім фломастером намалювала смішного чоловічка з ополоником, який дивовижно нагадував нашого Тараса, коли той ображається.

— А ви, мамо? — здивовано запитав Тарас, повертаючись зі зміни й розглядаючи графік.

— А я поживу, — спокійно відказала Галина Степанівна, склавши руки на грудях. — Я вперше за все життя спробую просто посидіти на дивані й подивитися у вікно. Якщо мені стане сумно, запишете мене на четвер. Але тільки на четвер.

Тарас насупився. Йому такий поворот зовсім не сподобався.

— Я цілий день важко працюю, кручу гайки і втомлююся, — підвищив він голос. — Я додому приходжу відпочивати, а не ставати до плити на другу зміну! Мені родина потрібна, а не казарма з розкладом!

Я не витримала:

— А я, по-твоєму, цілими днями просто забавляюся? Тобі не здається, що шиття — це така сама робота, яка приносить у нашу родину гроші? Ти привів маму, не спитавши мене, планував викинути мою машинку, а тепер злишся, бо виявилося, що вечерю треба готувати самому. Зізнайся чесно: ти хотів маму бачити чи шукав безкоштовну помічницю, щоб самому пальцем не поворухнути?

Тарас відкрив рота, але сказати нічого не зміг.

Свекруха повільно підійшла до холодильника, зняла свій папірець, акуратно згорнула його вчетверо і поклала до кишені халата.

— Завтра вранці я піду в справах. До вечора не чекайте, — сказала вона дуже тихо і рівно. — А якщо вам у домі конче потрібна хатня робітниця, то збирайте гроші й наймайте людину. Тільки не думайте, що рідна мама чи дружина зобов’язані класти своє життя під ваші ноги.

Наступного ранку вона постукала до моєї кімнати, коли я вже складала нитки:

— Оленко, ти ж їдеш до будинку культури? Візьми мене з собою.

Я здивувалася, але кивнула. У місцевому будинку культури якраз організували благодійний ярмарок взаємодопомоги: люди приносили старий теплий одяг, обмінювалися дитячими речами, а я пообіцяла кілька годин посидіти з машинкою і безкоштовно полагодити застібки та підшити пальта для самотніх стареньких.

Біля входу нас зустріла чимала юрба. Хтось тримав порвану куртку, хтось — шкільний рюкзак без лямки, а один дідусь приніс стару парасольку, в якої повилазили дроти.

Я вже приготувалася до важкого дня, коли Галина Степанівна раптом взяла зі столу папір і голосно промовила:

— Так, шановні, стаємо в чергу й не галасуємо. Хто на лагодження блискавок — праворуч. Хто міняти одяг — ліворуч. Парасольки не беремо, бо ми тут швачки, а не чарівники. Оленко, на отих двох пальтах треба тільки бігунки замінити, бери їх першими, це за п’ять хвилин робиться.

За десять хвилин у коридорі запанував ідеальний лад.

Свекруха командувала так упевнено і з такою щирою усмішкою, що люди беззаперечно її слухалися. Вона жартувала з бабусями, підбадьорювала жінок, а коли хтось приніс чай, вона сама хотіла схопити порожні горнятка, щоб помити, але раптом зупинилася і гукнула місцевого хлопчину:

— Ану, козаче, підсоби жінкам, занеси посуд до умивальника. Бачиш же, ми працюємо.

Хлопець слухняно забрав склянки, а Галина Степанівна підморгнула мені:

— Бачила? І світ не перевернувся, і корона з нього не впала.

Опівдні біля дверей з’явився Василь Петрович.

Він ніс у руках дві гладенькі дерев’яні полички-сушарки для взуття, зроблені акуратно, з проміжками для повітря,щоб вологі черевики швидше висихали біля порога. Це була його перша самостійна робота з майстерні.

Свекруха побачила чоловіка і вмить перестала посміхатися:

— Ти дивися, який майстер знайшовся! Чужим людям полички стругає, а вдома сорок літ не міг гачка у ванній прибити, поки десять разів не нагримаєш!

Василь Петрович поставив сушарки на підлогу, зітхнув і сів на вільний стілець:

— Не прибивав не тому, що не вмів, Раю. А тому, що знав: ти побурчиш, покличеш сусіда або сама за молоток ухопишся. Мені так зручно було. А потім ти сказала, що без тебе я пропаду і з голоду помру. От я й вирішив перевірити, чи правда це.

— І як, перевірив? — уже м’якше запитала вона.

— Картоплю перший раз переварив на кашу. Підлогу вимив водою, якою колеса обмивав, довелося перемивати.Але на суботу знову піду в майстерню. Бо я хочу, щоб ми з тобою людьми були, а не начальником і підлеглим.

Галина Степанівна відвернулася до вікна, але я помітила, як у неї здригнулися плечі. Мені стало шкода обох: вони стільки років прожили разом за звичкою, навіть не помічаючи, як один тягне все на собі, а інший тихенько ховається в тінь.

У цей момент двері гучно рипнули, і на порозі виріс Тарас.

Він приїхав машиною, щоб забрати мене додому, але, побачивши батька з поличками і матір серед коробок із одягом, насупився ще дужче:

— Ви що, змовилися всі? Може, годі вже цієї вистави на людях? Мамо, збирайся, поїхали додому, годі людям голову морочити!

Галина Степанівна аж підвелася:

— Я сама знаю, куди мені їхати! А ти, сину, навчися спочатку дружину поважати, а потім матерями командувати.Мені сьогодні вперше за довгі роки дихати легко, бо я роблю те, що хочу, а не те, що від мене вимагають!

Тарас хотів щось заперечити, але вперед виступив батько. Він нічого не кричав, просто дістав із кишені стару хустку й простягнув дружині:

— Накинь на плечі, Раю, надворі сиро. Тобі не можна застуджуватися, у тебе ж після ярмарку репетиція.

Свекруха завмерла й поглянула на чоловіка широко розплющеними очима:

— Звідки ти знаєш?

Вона повільно витягла з сумочки ту саму синю теку, яку ховала в нас удома. Там лежали нотні аркуші, списані простим олівцем, і запрошення на виступ хору ветеранів у сусіднє містечко.

— Я вже майже рік туди тихцем ходжу, — призналася вона, опустивши голову. — Ти думав, я щочетверга до поліклініки їжджу тиск міряти. А Тарас взагалі ніколи не цікавився, куди я йду. Я поспіваю сорок хвилин і біжу на автобус, бо ж треба вам вечерю з трьох страв зварити…

Василь Петрович витягнув із піджака зім’ятий папірець:

— Мені ваша керівниця сама дзвонила, питала, чи прийду послухати. Я сказав, що обов’язково прийду. Тільки боявся, що ти знову все скасуєш, бо треба буде мені сорочку прасувати.

На звороті запрошення олівцем було виведено великими літерами: «НЕ ЗАБУТИ КВІТИ».

Галина Степанівна спершу сердито шморгнула носом, а потім тихо засміялася крізь сльози.

Тарас дивився на матір із батьком так, наче бачив їх уперше в житті. Він повільно підійшов до моєї валізки зі швейними інструментами, обережно взяв її за ручку і тихо запитав у мене:

— Дозволиш допомогти донести?

Я тільки кивнула.

Увечері свекруха сказала, що переночує в подруги з хору, а додому повернеться після суботнього концерту.Свекор не сперечався і не вмовляв. Тільки уточнив, о котрій годині починається виступ.

Вдома Тарас уперше сам зайшов на кухню. Сам почистив картоплю, дістав фарш і засмажив котлети. Щоправда,одна котлета впала на підлогу. Він підняв її, зітхнув і викинув у відро для сміття, хоча наш рудий кіт дуже сподівався на інший розвиток подій.

Коли ми сіли вечеряти, Тарас сам розклав їжу по тарілках.

— Оленко, — сказав він, не підводячи очей. — Я зрозумів, що жив як пан на всьому готовому. Не обіцяю, що завтра стану ідеальним, але більше ніколи не скажу, що твоя праця менш важлива за мою. Скажи, що треба допомогти на вихідних?

Я посміхнулася і подала йому чистий рушник:

— Помий посуд після вечері. А про вихідні поговоримо, коли на столі буде чисто.

У суботу ми сиділи в переповненому залі будинку культури: я, Тарас і Василь Петрович. Свекор тримав на колінах такий величезний букет осінніх хризантем, що за ним ледь було видно його голову.

Коли на сцену вийшов хор і Галина Степанівна заспівала старовинну народну пісню чистим, сильним голосом, вона раптом помітила нас у третьому ряду. На мить вона збилася, але одразу вирівняла голос і заспівала так, що в залі затихли навіть діти.

Повертаючись додому в машині, Тарас запитав:

— Оленко, а що ти тоді на порозі батькові шепнула, коли вони з сумками прийшли?

— Сказала, що мама попалася, — зізналася я. — Ми думали, вона поживе окремо від батька і зрозуміє, як важко самій. А вона взяла і показала всім нам, що кожна людина має право на власне життя, на пісню і на відпочинок.

Тарас помовчав трохи, поклав свою долоню на мою руку і тихо промовив:

— Виходить, попалися ми з батьком?

— Усі ми попалися, — посміхнулася я. — І це на краще.

Коли ми зайшли до нашої квартири, на холодильнику все ще висів той самий аркуш із розкладом. Тарас підійшов,дістав ручку і внизу твердою рукою дописав:

«Неділя — сімейний день. Кожен робить те, що любить. Вечерю замовляємо разом або готуємо в чотири руки».