Мені 67 років, і я просто в розпачі, бо не думала, що маючи двох дітей я залишуся на старість одна. Ми з чоловіком все життя жили гідно, але бідно. Працювали обоє на заводі, нам згодом квартиру дали, однокімнатну. Ми дуже раділи з того, що маємо нарешті власне житло, адже ми родом з села, з багатодітних родин, батьки по великому рахунку нам нічого не могли дати.
То ж власна, нехай і однокімнатна квартира, була по істині подарунком долі для нас. Там у нас народилося двоє дітей, син Сергій і дочка Ольга. Поки діти були малими, все було добре, але з часом місця ставало мало, та купити більшу квартиру ми не могли, бо у нас не було грошей.
Першим мене розчарував син. Він одружився, пішов жити до невістки, жили разом з її батьками, а через сім років Сергій знайшов собі іншу і пішов до неї. Нову невістку я не прийняла, бо не одобрила розлучення сина. Навіть коли у них народилася спільна дитина, я не признала невістку, сину з внучкою дозволяла до себе приходити, а їй ні.
Я все ще сподівалася, що син вернеться до своєї шлюбної дружини, та Сергій сказав, що назад уже нічого не вернеш, чим дуже мене засмутив. Першу невістку я дуже шкодую, вже скільки років минуло, а вона так заміж і не вийшла.
Дружина сина переконала його їхати за кордон, ще чотири роки тому вони всі виїхали в Америку, і відтоді Сергія я не бачила. Впевнена, що невістка спеціально це зробила, щоб він до першої дружини не повернувся.
А тепер мене вельми засмутила і донька. Ольга заміжня, має чоловіка і донечку. Свати їм окрему квартиру купили, так що житлом вони забезпечені. І ось моя дочка теж вирішила в Америку до брата їхати, все тут розпродує, а для мене це означає лише одне – вона не збирається повертатися додому.
Я її прошу, щоб вона мене не залишала, бо я ж зовсім сама зостанусь, адже чоловіка мого не стало два роки тому, а я до молодості не йду. А дочка мені заявила, що не хоче все життя копійки рахувати, як ми з батьком. Виявляється, вона весь час дуже соромилася того, що ми бідні, і що ми ні брату, ні їй нічого не дали.
Я просто не знаю, як мені тепер бути, діти мене дуже засмутили – я ж добре розумію, що тепер залишаюся зовсім сама. Задаю собі питання – це я в чомусь винна, чи це просто таке життя. Вважаю, що діти поступили зі мною несправедливо.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.