Грудневе небо нагадувало важку сіру ковдру, яку хтось старанно витрушував над містом. Дрібний лапатий сніг повільно опускався на підвіконня дитячого садка, танучи від тепла скла. У групі «Сонечко» панувала незвична, майже урочиста тиша. 31 грудня — день, коли зазвичай за дітьми прибігають ще пообіді, захекані мами з пакунками та тати, які на ходу доїдають святкові мандарини.
Світлана Миколаївна глянула на настінний годинник у формі сови. Стрілки невблаганно наближалися до шостої вечора.
— Ну от… знову ми з тобою останні, Маринко, — тихо промовила Світлана, поправляючи шаль на плечах.
П’ятирічна дівчинка навіть не здригнулася. Вона сиділа на м’якому синьому килимі, повністю занурена у свій світ. В її руках була стара лялька з трохи заплутаним волоссям. Маринка щось зосереджено шепотіла їй на вушко, ніби передавала таємний наказ від самого Діда Мороза.
Світлані нещодавно виповнилося сорок. Вона була тією самою вихователькою, про яких кажуть «від Бога». Її серце вміло вміщати болі та радощі тридцяти малюків одночасно, але свої вечори вона зазвичай проводила в тихій самотності порожньої квартири.
Вона давно звикла до того, що Маринку забирають останньою. Батько дівчинки, Ігор, завжди з’являвся в останню хвилину. Він був високим, жилавим чоловіком з постійною тінню втоми на обличчі. Завжди похмурий, завжди мовчазний. Він навіть не роззувався в роздягальні, просто стояв на порозі, чекаючи, поки донька вибіжить до нього. Швидкий кивок замість «добрий вечір», сухе «дякую» — і вони зникали в темряві коридору. Світлана не раз намагалася заговорити з ним про успіхи Маринки, але його крижаний погляд і різкі рухи щоразу змушували її замовкнути.
Світлана зітхнула і взяла телефон. Вона набрала номер Ігоря. Тиша. Другий раз. Третій.
— Не бере… — прошепотіла вона, відчуваючи, як у грудях наростає тривога.
Вона вийшла в коридор. Охоронець дядько Степан уже стояв у куртці, нетерпляче побрязкуючи ключами.
— Світлано Миколаївно, ну ви ж розумієте… Свято. Моя стара вже гусака в піч запхала.
— Я знаю, Степане Івановичу. Ще десять хвилин, будь ласка.
Вона повернулася до групи. Маринка нарешті підняла голову.
— Тато запізнюється, бо він на роботі? — запитала дівчинка своїм не по-дитячому серйозним голосом.
— Так, сонечко. Напевно, великі затори, — Світлана підійшла і присіла поруч на килим. — Не бійся, я з тобою побуду. Ми ж подруги?
Маринка ледь помітно кивнула і раптом притулилася до плеча виховательки. У цей момент телефон у руках Світлани завібрував.
— Алло, Ігорю? Ми чекаємо…
— Алло… — голос на тому кінці був невпізнанним. Хрипкий, надламаний, він більше нагадував стогін. — Вибачте… будь ласка… Я сьогодні не зможу. Я не встигну. Моя дружина… вона в лікарні. Реанімація. Я… я просто не знаю, куди мені бігти. Я застряг на іншому кінці міста, тут усе перекрито…
Світлана затамувала подих. Вона ніколи не чула стільки відчаю в одному людському голосі.
— Ігорю, заспокойтесь, — твердо сказала вона. — Не хвилюйтеся за Маринку. Я заберу її до себе. Вона буде в безпеці, нагодована і в теплі. Завтра зранку, коли зможете, приїдете. Я скину адресу смс-кою.
На тому кінці запала довга тиша, а потім почулося ледь чутне:
— Дякую… Боже, дуже дякую вам.
Новий рік вони зустрічали в невеликій, але затишній квартирі Світлани. Вихователька дістала зі старої коробки маленьку штучну ялинку, яку вже кілька років не наважувалася ставити.
— Дивись, Маринко, це скляний космонавт. Йому вже дуже багато років, — Світлана показувала дівчинці іграшку.
Маринка розглядала вогники гірлянди з таким захопленням, ніби бачила їх уперше. Світлана зварила какао, дістала домашнє печиво. Вони сиділи під пледом, і Світлана читала казку про Снігову Королеву, але зі щасливим кінцем, де Кай і Герда ніколи не розлучалися.
Маринка заснула на дивані, тримаючи Світлану за руку. Вихователька дивилася на маленьке обличчя і думала: «Яка ж вона самотня у цій великій біді».
Ранок 1 січня був сліпучо білим. Коли у двері подзвонили, Світлана одразу зрозуміла — це він.
Вона відчинила і завмерла. Перед нею стояв не той суворий чоловік, якого вона знала. Ігор виглядав так, ніби постарів на десять років за одну ніч. Його очі були червоними від сліз, руки тремтіли.
— Її не стало… — сказав він, і цей голос розрізав ранкову тишу, як скло. — Вночі. Серце не витримало.
Світлана мовчки зробила крок назад, запрошуючи його увійти. Він сів у передпокої, закривши обличчя руками, і вперше за довгий час просто дав волю сльозам.
— Вибачте… мені так соромно, — витирав він очі рукавом куртки. — Ви бачили мене в садку… я завжди тікав. Навіть не роззувався. Думали, я грубіян?
Світлана мовчки чекала.
— Я військовий, Світлано. Після змін, після полігонів… ноги боліли так, що я ледь стояв. А запах… Мені було соромно роззуватися перед вами, красивою жінкою. Я думав, ви зневажатимете мене. А Катерина… вона давно хворіла. Всі гроші, всі сили йшли на ліки. Я працював на дві зміни, щоб вона могла хоча б дихати без болю.
Світлана принесла йому гарячого чаю.
— Не треба вибачатися за те, що ви людина, Ігорю.
Того ранку вони разом вирішували, як сказати правду Маринці. Це була найважча розмова в їхньому житті. Вони плакали втрьох, сидячи на маленькій кухні. Світлана відчула, що ця чужа біда стала її власною.
За кілька місяців з’ясувалося, що борги за лікування та кредити за квартиру стали непідйомними. Ігор з донькою опинилися перед загрозою залишитися на вулиці.
— Поживіть у мене, — сказала Світлана одного вечора, коли Ігор забирав Маринку з садка. — У мене дві кімнати. Одна стоїть порожня. Вам треба стати на ноги, а Маринці потрібен спокій. Я з нею впораюся, поки ви на службі.
Ігор хотів заперечити, його чоловіча гордість бунтувала, але він глянув на зблідлу Маринку і просто кивнув:
— Тільки до літа. Я обов’язково все поверну.
Але літо минуло, а за ним — осінь. Життя почало тихо і лагідно складатися в єдину картину. Спільні сніданки, де Маринка вимагала млинців саме «як у мами Світлани». Вечірні прогулянки парком, де Ігор вперше за довгі роки почав усміхатися. Малюнки дівчинки на холодильнику тепер завжди зображували трьох людей, що тримаються за руки.
Наступного грудня, коли місто знову накрило снігом, Ігор прийшов додому з величезним букетом білих троянд.
— Світлано, — він став на коліно просто в передпокої. — Я не знаю, як я жив до того вечора 31 грудня. Я не уявляю наш дім без твого сміху і твого какао. Стань моєю дружиною. По-справжньому.
Світлана погодилася без вагань. Вона вважала себе щасливою жінкою. Вона мала Маринку, яка вже давно називала її мамою, мала коханого чоловіка. Про власних дітей вона навіть не мріяла — сорок три роки, лікарі лише розводили руками. Вважала, що її час для материнства «з нуля» минув.
Але доля, яка колись привела її до сумної дівчинки на килимі, мала інші плани.
Свій сорок четвертий день народження Світлана святкувала знову під ялинкою. Але цього разу вона не могла активно допомагати Маринці прикрашати гілки. На її руках сопіло маленьке, тепле диво — крихітна донечка Надійка.
Маринка, уже школярка, поважно підійшла до сестрички і прошепотіла:
— Дивись, це скляний космонавт. Йому багато років. Мама розкаже тобі про нього казку.
Ігор обійняв їх обох за плечі. Світлана дивилася на вогники гірлянди і розуміла: інколи життя веде нас через найтемніші ліси і найважчі випробування тільки для того, щоб ми нарешті знайшли вікно, у якому для нас завжди світитиме світло.
Кохання не має терміну придатності, а щастя приходить саме тоді, коли ти перестаєш його чекати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
