Зима в передмісті Вінниці того року була напрочуд примхливою.
То сонце визирало крізь сірі хмари, обіцяючи ранню весну, то раптовий вітер зносив з ніг, приносячи з собою колючий сніг.
Дарина Петрівна стояла біля вікна своєї трикімнатної квартири — оселі, де кожен куточок дихав її життям.
Тут вона колись зустрічала свого чоловіка з роботи, тут витирала перші сльози синові, тут на підвіконнях роками квітли орхідеї, які вона так дбайливо плекала.
— Досить роздивлятися краєвиди, мамо! — голос Ореста пролунав різко, розбиваючи ранкову тишу, наче камінь кришталеву вазу. — Ми ж не на Північний полюс тебе відправляємо. У селі в тітки Марії хата пустує, повітря чисте, город під боком. Тобі в твої роки тільки того й треба.
Дарина Петрівна повільно повернулася до сина.
Орест, її єдина дитина, в яку вона вклала всю душу і всі заощадження, зараз виглядав як зовсім чужа людина.
Його очі, колись сповнені дитячої довіри, тепер світилися лише холодним розрахунком.
Поруч із ним, демонстративно перевіряючи манікюр, стояла його дружина — Мар’яна.
Вона з’явилася в їхній родині два роки тому і за цей час встигла перетворити затишний дім на зону лише свого комфорту.
— Оресте, синку, про що ти кажеш? — голос Дарини Петрівни тремтів, але вона намагалася триматися рівно. — Це ж моя квартира. Ми з батьком на неї все життя працювали. Як я можу поїхати звідси? Тут мої спогади, мої друзі, лікарня поруч.
— Ой, Дарино Петрівно, не починайте оцю драму про спогади! — Мар’яна закотила очі й різко склала руки. — Спогади в чемодан не покладеш і до хліба не намажеш. Ми молоді, нам треба жити зараз. Оресту запропонували частку в бізнесі, але потрібен капітал. А ви тут одна займаєте три кімнати. Це просто нераціонально!
— Нераціонально? — Дарина Петрівна побіліла. — Я вас годувала, я ваші борги за машину віддавала зі своєї пенсії, я з вашою донькою сиділа всі вихідні, щоб ви могли відпочити. Хіба це теж було «нераціонально»?
Орест нервово поправив комір сорочки, уникаючи погляду матері.
— Мамо, ну не будь егоїсткою. Ми вже все вирішили. Рієлтор сказав, що квартира піде швидко. Я вже й документи підготував. Ти ж сама підписала ту довіреність, коли я сказав, що це для перерахунку комунальних платежів. Пам’ятаєш?
У голові Дарини Петрівни наче щось різко змінилося.
Вона згадала той вечір минулого місяця.
Вона тоді погано почувалася, голова була важкою, а думки плуталися.
Орест підійшов із паперами, такий турботливий, приніс чай, сказав:
«Підпиши тут, матусю, щоб тобі менше платити за газ».
Вона вірила йому беззастережно.
Вона ніколи б не подумала, що власний син здатний на таку підлість.
— Ти обдурив мене, — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце стискається від усвідомлення всього. — Власну матір.
— Я діяв на благо сім’ї! — вигукнув Орест. — Нам треба розвиватися! А ти вже своє прожила. Тобі в селі буде спокійніше.
— Твоя благодійність тут закінчилася, — додала Мар’яна, виштовхуючи в коридор стару сумку Дарини Петрівни, яку вони заздалегідь спакували. — Збирай свої речі й не затримуй нас. За годину прийдуть перші покупці на огляд.
Дарина Петрівна мовчки взяла сумку.
Вона не плакала — сльози ніби вигоріли всередині.
Вона накинула стареньке пальто, взяла з полиці невелику ікону, яку колись подарував їй чоловік на вінчання, і вийшла з квартири.
За її спиною з гуркотом зачинилися двері, які вона відкривала тисячі разів із любов’ю.
Тепер вони стали для неї стіною.
На вулиці було холодно.
Лютневий вітер пробирав добряче, але Дарина Петрівна майже не відчувала холоду — внутрішній розпач був сильнішим.
Вона сіла на лавку в невеликому сквері неподалік, не знаючи, куди їй тепер іти.
У кишені було лише двісті гривень, а до наступної виплати пенсії залишалося ще десять днів.
— Петрівно? Це ти? Що ти тут сидиш, наче сирота? — почула вона знайомий голос.
Це була пані Софія, сусідка з третього поверху, жінка з гучним голосом і золотим серцем.
Вона саме поверталася з магазину з повними пакунками.
— Софійко, — Дарина Петрівна підняла очі, і тільки тоді перша сльоза скотилася по її щоці. — Вигнали мене. Орест із дружиною квартиру продають. Кажуть, я їм заважаю бізнес будувати.
Софія ледь не впустила продукти.
— Що?! Отой твій Орест, якого ми всім під’їздом на руках носили? Та бути такого не може! Квартира ж на тебе оформлена, я ж пам’ятаю, як ми з твоїм Степаном разом приватизацію робили!
— Підманув він мене, Софійко. Підсунув папери під виглядом субсидії. Я й підписала.
— Ох, і родину маєш! — Софія рішуче підхопила Дарину Петрівну під руку. — Ану, вставай! Нікуди ти в таке холоднечу не підеш. Ходімо до мене, чайку поп’ємо, і будемо думати. Ти ж знаєш, мій племінник Андрій — адвокат, він таких «бізнесменів» на сніданок їсть.
Тиждень Дарина Петрівна прожила у Софії.
Кожна ніч була випробуванням — вона прокидалася від власного плачу, їй здавалося, що вона падає в глибоку прірву.
Проте Софія не давала їй занепасти духом.
Вона щоранку готувала каву, вмикала радіо і змушувала подругу обговорювати план дій.
Через два дні приїхав Андрій.
Він уважно вислухав історію Дарини Петрівни, переглянув деякі документи, які вона встигла забрати з собою, і його обличчя стало суворим.
— Дарино Петрівно, послухайте мене уважно, — сказав він, розкладаючи папери на столі. — Ваша ситуація складна, але не безнадійна. Довіреність, яку ви підписали, можна оскаржити в суді. Більше того, я перевірив реєстр — угода з продажу ще не завершена. Орест тільки виставив об’єкт на продаж. Квартира все ще юридично ваша, хоча він і має право підпису.
— А що мені робити? — тихо запитала вона. — Я не хочу з ним псувати стосунки і псувати їм життя. Він же мій син.
— Він перестав бути твлїм сином тієї миті, коли виставив вас за двері в мороз, — відрізала Софія. — Не будь м’якою такою, Дарино! Якщо ти зараз промовчиш, завтра вони з Мар’яною протринькають ці гроші, а ти залишишся під парканом. Ти хочеш такого майбутнього для пам’яті свого Степана?
Дарина Петрівна подивилася на ікону в кутку.
Степан завжди казав: «Справедливість — це те, що тримає світ».
Вона випрямила спину. — Добре, Андрію. Роби, що треба.
Наступного ранку вони з Андрієм під’їхали до будинку.
Біля під’їзду вже стояла чужа машина — мабуть, потенційні покупці
Дарина Петрівна відчула, як серце забилося швидше, але вона не зупинилася.
У квартирі було галасно.
Мар’яна вела екскурсію для молодої пари, розповідаючи про переваги району та «нещодавній ремонт».
Орест стояв біля вікна.
— А ось і ми! — гучно промовив Андрій, заходячи всередину. — Доброго дня, шановні покупці. Маю вас попередити, що ця нерухомість є предметом судового спору, і будь-які операції з нею зараз не мають сенсу.
Молода пара зніяковіло перезирнулася і почала швидко збирати речі.
Орест суворо подивився на Андрія, почервонівши від люті.
— Ти хто такий?! Мамо, я ж сказав тобі не притикатися сюди! Що ти за цирк влаштувала?
— Це не цирк, Оресте, — спокійно сказала Дарина Петрівна, дивлячись синові прямо в очі. — Це твоє повернення в реальність. Я подала позов про скасування довіреності. Більше ти не маєш права розпоряджатися моїм майном.
Мар’яна підскочила до неї, ледь не тицяючи пальцем в обличчя:
— Ти дуже негідно зробила по відношенню до сина. Ти розумієш, що ми кредит під цю квартиру вже оформили? Нам гроші завтра потрібні! Ти нас підводиш!
— Кредит? — Дарина Петрівна похитала головою. — То це ваші проблеми. Ви хотіли будувати своє щастя на моїх сльозах? Не вийде.
— Мамо, ну навіщо ти так? — Орест раптом змінив тон на жалісливий. — Ми ж сім’я. Ми просто хотіли як краще. Ну, погарячкували, з ким не буває? Повертайся додому, ми все обговоримо.
— Сім’я — це коли стоять одне за одного, синку. А коли виштовхують матір на мороз без копійки грошей — це називається інакше. — Вона подивилася на розкидані речі, на брудні сліди на паркеті, який вона щотижня натирала до блиску. — У вас є два дні, щоб забрати свої речі й виїхати. Я змінюю замки.
— Що?! — закричала Мар’яна. — Ти нас виселяєш? Ми тут два роки жили!
— Ви тут жили моїм коштом і моєю добротою. Тепер ця лавочка зачинена. Оресте, ти молодий чоловік, у тебе є руки й голова. Йди і заробляй на власне житло, а не забирай останнє у матері.
Минув місяць.
Квартира Дарини Петрівни знову пахла чистотою та орхідеями.
Суд був довгим і виснажливим, але Андрій виграв справу — довіреність визнали недійсною.
Орест із Мар’яною переїхали в орендовану однокімнатну квартиру на околиці міста.
Син кілька разів намагався дзвонити, просив грошей, тиснув на жалість, але Дарина Петрівна була непохитною.
Вона допомагала, коли він був дитиною.
Тепер він мав стати дорослим сам.
Одного вечора вона сиділа на кухні з пані Софією.
На столі пахтів пиріг із яблуками.
— Знаєш, Софійко, — сказала Дарина Петрівна, дивлячись на захід сонця. — Мені спочатку було так соромно перед людьми за сина. А тепер я зрозуміла: соромно має бути йому. А мені — нарешті спокійно.
Вона вперше за довгий час відчула, що її дім — це знову її фортеця.
І цей лютневий холод, який ледь не зламав її, насправді зробив її серце міцнішим.
Ця історія — нагадування про те, що любов до дітей не повинна засліплювати нас перед очевидною несправедливістю.
А як ви вважаєте, чи вчинила Дарина Петрівна правильно, виселивши сина?
Чи варто було дати йому ще один шанс?
Поділіться своїми думками в коментарях, це дуже важлива тема для кожного з нас!
Фото ілюстративне.
