Назар сидів за кухонним столом у їхній затишній, хоч і невеликій, квартирі, розташованій у типовій багатоповерхівці на околиці Києва. Надворі вже панувала осіння мряка, що створювала похмуре тло для його невеселих роздумів. На екрані старенького ноутбука, як і раніше, світився звіт, але Назар не бачив жодної цифри; погляд його був прикутий до предмета, що лежав поруч.

То був яскраво-червоний конверт, виготовлений із цупкого, майже оксамитового паперу. Назар витягнув його з поштової скриньки години дві тому і відтоді не знаходив собі місця.

Він перевернув конверт ще раз і провів пальцем по розгонистому каліграфічному почерку, виведеному синім чорнилом. Золотиста печатка, що скріплювала клапан, виблискувала під тьмяним світлом. Він вкотре прочитав текст запрошення, наче сподівався, що слова раптом зміняться, стануть менш категоричними: «Дорогі Назаре та Оксано! Запрошуємо вас розділити з нами радість та відзначити наш скромний ювілей – 15 років спільного життя! Чекаємо на вас у розкішному ресторані «Стара пристань» 28 жовтня. Роман та Христина».

«Скромний ювілей», – внутрішньо посміхнувся Назар, і ця посмішка була швидше гіркою. Нічого скромного в Романові, його троюрідному братові, не було й близько. Назар згадав літні канікули, проведені у їхньої спільної бабусі в селі під Черкасами. Тоді вони були нерозлучні: майстрували плоти, які ніколи не пливли, і цілими днями ловили дрібних карасиків у місцевому ставку. Роман, галасливий і винахідливий, завжди був лідером їхніх дитячих змов.

Але ті часи давно минули. Роман обрав шлях підприємця, який швидко набрав обертів, а Назар став інженером середньої ланки, чиє життя було стабільним, але аж ніяк не феєричним. Соціальна дистанція між ними зростала з кожним успіхом Романа.

Востаннє вони бачилися, мабуть, на похороні тієї самої бабусі років сім тому. Назар пам’ятав, як Роман, вже тоді помітно розбагатілий, у дорогому пальті та з упевненою усмішкою, поплескав його по плечу біля свіжої могили. «Тримайся, брате. Треба частіше бачитися», – промовив він тоді. Це звучало як обіцянка, але насправді було лише формальністю.

Вони не бачилися. Життя, робота, іпотека, дитячі секції. Спілкування звелося до рідкісних, іноді злегка незручних, вподобань під фотографіями в соцмережах. Роман публікував знімки з екзотичних курортів та елітних гольф-клубів, тоді як Назар ділився фотографіями з сімейних прогулянок у місцевому парку. Вони жили в різних світах.

Двері з шумом відчинилися, і в квартиру немов залетіла його дружина, Оксана. Вона стрімко знімала пальто і ставила на підлогу важкі пакети із супермаркету. На її щоках був здоровий рум’янець від холоду.

— Ти не повіриш, який сьогодні жах у метро! Там просто апокаліпсис, люди не влізали в вагони! — почала вона на одному диханні, але, побачивши обличчя чоловіка і цей кричущий конверт, різко замовкла. В її очах промайнула тривога. — Назаре, що трапилося? Знову на роботі проблеми з проєктом?

— Гірше, — похмуро відповів Назар і простяг їй запрошення. — Наша родина, про яку ми сім років не чули, вигадала, чим нам займатися у суботу.

Оксана пробігла очима по тексту, і на її обличчі відбилася ціла гама почуттів. Спочатку було здивування, потім легка ностальгія за спільним минулим, і нарешті – настороженість, яку вона завжди відчувала до всього, що виходило за межі їхнього спокійного, впорядкованого життя.

— Роман та Христина? — перепитала вона, наче не вірячи. — Боже, Роман. Сім-вісім років… Як час летить! Ми ж на їхньому весіллі були, пам’ятаєш, ще в тому старому ресторані, де офіціанти забули торт? Ну, це ж треба, згадали про нас. Це цікаво.

— Цікаво? — Назар зітхнув, відкидаючись на стільці. — Мені ось що справді цікаво: чому зараз? Всі ці роки ми їм були як п’яте колесо до воза, ми не вписувалися в їхнє коло «успішних» друзів, а тут раптом «милості просимо, родина». Це пахне або тим, що хтось із їхніх елітних гостей відмовився, або їм знадобився «колоритний» родич, щоб вихвалятися, мовляв, «ми не забуваємо про своїх».

— Ну, Назаре, не драматизуй, — Оксана розвантажила пакети з продуктами та сіла навпроти. — Можливо, вирішили справді старі зв’язки згадати. Ювілей же, серйозна дата. І ресторан… «Стара пристань». Ми з тобою там жодного разу не були, всі кажуть, там дуже дорого, шикарно та красиво. Може, варто поїхати?

Розмову перервав різкий і голосний дзвінок телефону. Назар глянув на екран і підняв брову.

— Згадаєш сонце… А воно й виходить. Роман, — він подивився на Оксану, що відразу напружилася.

Назар увімкнув телефон на гучний зв’язок.

— Братан! Привіт! — пролунав густий, занадто впевнений, голос, який одразу заповнив усю кухню, витісняючи затишок. — Отримав запрошення? Вже думав, ти забув про нашу адресу!

— Отримав, Романе. Привіт. Здивував, я тобі скажу.

— Та що там дивуватися, ми ж родина! Не пропадати ж зв’язку, тим більше ми з Христею – молодці! — Роман засміявся, наче робив комплімент сам собі. — Христина наполягла, каже, треба всіх зібрати, по-сімейному. Ну, не всіх, звісно, але найближчих. Тож чекаємо на тебе з Оксаною обов’язково. Місця шикарні, музиканти, програма. Вечір буде незабутній.

— Дякую за запрошення, ми… подумаємо, — Назар сказав це ухильно, знаючи, що відповідь «подумаємо» Романа не влаштує. Він перехопив запобіжний погляд дружини, яка благально просила його не сперечатися.

— Що думати? Все вирішено! — Романов сміх був гучним і самовдоволеним. І тут же в його голосі пролунала ділова нотка, яка миттєво відкинула всю удавану теплоту. Вона не терпіла заперечень. — До речі, у мене до тебе невелике, але дуже важливе прохання. Ми тут із Христиною вирішили, що зайвих гостей, знаєш, такого… «баласту»… нам не потрібно. Тому ви, по-перше, дітей не беріть. Це не дитячий захід. А по-друге, і це головне – тітці Ліді нічого не кажи. Вона ж одразу образиться, що її не покликали, або, ще гірше, почне нав’язуватися. І іншим рідним теж. Вони там будуть не до місця. Розумієш?

На кухні запанувала трупна тиша. Назар відчував, як його кров починає кипіти. Він дивився на Оксану з німим запитанням в очах, а та лише розвела руками, її обличчя виражало суміш здивування та глибокого сорому.

— Романе, постривай, — нарешті Назар знайшов слова, які насилу пробивалися крізь стиснуті щелепи. — Тобто ти хочеш, щоб я приховав від власної матері, тітки Ліди, та інших родичів сам факт поїздки на твій ювілей?

— Ну так, — у голосі Романа почулося легке роздратування, як від спілкування з тугодумом. — А що тут складного? Це наше свято і наші правила.

— Я не збираюся нічого приховувати від мами та іншої рідні, — холодно, як крига, парирував Назар. — Що це за маячня? Це ненормально. Вибач, але це, м’яко кажучи, дивно.

— Назаре, не ускладнюй! — голос Романа став твердим і командним. — Я не збираюся питати в тебе дозволу. Я інформую. Нам не потрібен галас. Або ви приймаєте наші умови і приходите по-тихому, або вам робити в нас нічого. Роби висновки.

— Висновки я вже зробив, — крізь зуби процідив Назар і різко, майже з люттю, натиснув кнопку відбою, поклавши трубку.

Його обличчя було червоне від обурення. Він вдивлявся в ошелешене обличчя Оксани.

— Ти щойно сказав «ні» своєму троюрідному братові, багатію? — прошепотіла вона, не вірячи, що він наважився на конфлікт.

— Я сказав «ні» його безглуздим, хамським умовам. Чому ми повинні приховувати від рідні цю поїздку? — вибухнув Назар, грюкнувши кулаком по столу. — Треба було й нас тоді не кликати, раз ми такі «близькі», що нас можна шантажувати! Ти зрозуміла суть? Він не спитав, не попросив, а повідомив з ноткою презирства: «Нікому не кажи, вони недостойні!» Яке право він має ставити нам ультиматум, наче ми підлітки, яких можна підкупити обіцянкою цукерки?

— Але, Назаре… може він просто справді не хоче купи народу? Або боїться, що тітка Ліда буде його за щось сварити? — спробувала знайти хоч якесь виправдання Оксана, бо внутрішньо відчувала дискомфорт від самої думки про сімейний конфлікт.

— Мало чого він не хоче! — Назар схопився і почав міряти кроками невелику кухню. — Роман завжди був таким. Ще в дитинстві, коли будував той курінь, він вирішив, що його бажання є законом для всіх. Він просто вирішив провести «кастинг» серед родичів, і ми, бач, ледве пройшли відбір, щоб посидіти у нього на задвірках, поки інші будуть вихвалятися. І за це ми повинні продати свою совість і зрадити тітку Ліду?

Оксана зітхнула. Вона розуміла, що чоловік має рацію, але в її вихованні було закладено золоте правило: уникати конфліктів із родичами, навіть якщо ті неправі. Родинні зв’язки були для неї понад усе.

— Що ж нам тепер робити? Зовсім не їхати? Він знову образиться, буде ходити з кислою міною, а потім іще й бабусину квартиру згадає, як він на неї претендував… І так стільки не спілкувалися, — її голос звучав сумно.

— А хай ображається! — Назар зупинився і сердито сперся на стільницю. — Я не збираюся їхати на свято до людини, яка вважає мене порожнім місцем, а наших дітей і маму – «баластом». Це не ювілей, Оксано, це демонстрація статусу, на яку нас кличуть як декорації. І що ми робитимемо там весь вечір, коли він вибірково запросив гостей, чий достаток відповідає його?

Він знову сів і, зітхнувши, взяв у руки конверт. Яскраво-червоний колір тепер здавався йому кольором тривоги та гніву, кольором червоного прапора, який попереджає про небезпеку.

— Знаєш, що найприкріше? — тихо сказав він, дивлячись на дружину. — Якби він подзвонив і сказав: «Братане, знаю, що дивно просити, але в нас біда – зал дуже маленький, усю рідню не зможемо покликати, ти не кажи іншим, бо вони мене не зрозуміють». Я б, мабуть, і погодився, хоча б заради давніх часів. Тому що це було б прохання. Але він виставив мені ультиматум, заснований на його відчутті переваги. І це я не можу проковтнути.

Оксана мовчки підійшла і обійняла його за плечі, поклавши голову на його волосся. Вона розуміла кожне слово чоловіка, і їй також було неприємно, хоча вона й не хотіла цього визнавати. Вона відчула, як Назар напружений, але при цьому його рішення було для неї цілком зрозумілим. Думка про те, щоб провести суботній вечір у компанії малознайомих, зарозумілих людей під пильним поглядом Романа, не викликала в неї жодної радості.

— Добре, — врешті-решт сказала вона, міцніше стиснувши його. — Вирішуєш ти. Я з тобою. Але як ти йому скажеш?

— Чесно, — відрізав Назар. — Без виправдань та брехні про раптову хворобу, яку ми мали б підтримувати, як ширму. Він має знати, що це його рішення призвело до нашої відмови.

Він почекав півгодини, поки його гнів трохи вщух, і він зміг говорити спокійно, без емоцій. Набрав номер Романа і, не включаючи гучного зв’язку, підніс трубку до вуха.

— Алло, Назаре? Ну що, передумав? — почув він самовдоволений голос Романа, який був упевнений у своїй перемозі та в тому, що Назар нізащо не відмовиться від можливості провести вечір у «Старій пристані».

— Ні, Романе, не передумав, — спокійно і чітко сказав Назар. Його голос був тихим, але твердим. — Ми з Оксаною обговорили та вирішили, що не зможемо приїхати на ваш ювілей.

На тому кінці дроту запанувала важка, несподівана тиша.

— Як це? — нарешті вичавив із себе Роман, і в його голосі пролунало неприховане здивування, що межувало з образою. — Ти що, не зрозумів? Я ж тебе запрошую!

— Саме так. Ми вважаємо, що твій ультиматум неприйнятний. Приховувати від рідних факт поїздки, щоб відповідати твоїм критеріям «достойних гостей», ми не будемо. Чим приховувати, краще від поїздки взагалі відмовитися.

— Та ти що, образився, чи що? — Роман засміявся, але його сміх був фальшивим, непереконливим, наче він намагався висміяти ситуацію, щоб уникнути поразки. — Ну братику, та годі тобі! Я ж по-доброму! Просто не хочу, щоб тітка Ліда мене потім докоряла!

— По-доброму, це коли враховують почуття та самоповагу іншої сторони, Романе. А твій підхід зовсім інший. Він демонструє, що ти цінуєш свій імідж вище, ніж родинні зв’язки, — твердо відповів Назар. — Тож бажаємо вам із Христиною добре відзначити ваш ювілей. Усього найкращого.

Не чекаючи на відповідь, Назар поклав слухавку. Він відчув дивне, але сильне змішання полегшення та гіркоти. Гіркота від втраченої надії на відновлення зв’язку, і полегшення від того, що він не поступився власними принципами.

Оксана дивилася на нього зі схваленням та легким сумом.

— Ну що ж, — сказала вона, посміхнувшись. — Значить, у суботу в нас зненацька звільнився вечір. Може, сходимо до кіно? На той фільм, який давно хотіли. Тільки вдвох. Або замовимо піцу та будемо цілий вечір дивитися старі комедії, як у студентські роки?

Назар посміхнувся у відповідь. Він взяв яскраво-червоний конверт – сигнал тривоги, що тепер став просто порожнім папірцем, – і жбурнув його у смітник. Проблему було вирішено. Ціною одного свята, що не відбулося, але зі збереженням самоповаги та внутрішнього спокою. Назар зрозумів, що іноді найправильніше рішення — це вчасно і твердо сказати «ні», навіть якщо це означає відмовитися від «розкішного» вечора і навіть якщо це стосується наполегливого і надто впевненого родича. Справжнє багатство – це мати честь і не зраджувати своїх.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.