Тетяна застигла посеред кухні, міцно тримаючи в руках телефон. Максим щойно завершив чергову довгу розмову з батьками, і та сяюча усмішка на його обличчі не віщувала нічого доброго для її спокою.
— Знаєш, що я придумав? — чоловік повернувся до неї з таким ентузіазмом, наче щойно виграв головний приз у лотерею. — Давай візьмемо твоїх майбутніх родичів — моїх маму з татом — у відпустку до моря! Цього року поїдемо всі разом, великою родиною!
Тетяна повільно поставила горнятко на стіл. Усередині все напружилося, але вона намагалася зберегти рівний голос. — У відпустку? Усі вчотирьох? В одному напрямку?
— Так! — Максим підійшов ближче, очі світилися щирим передчуттям щастя. — Уявляєш, як це буде гарно? Вони все життя працювали, стільки здоров’я віддали, заслуговують на справжній лагідний відпочинок. А ми останнім часом через справи майже не бачимося. Це ж можливість зблизитися!
Тетяна мимовільно спохмурніла. Спільна відпустка зі свекрухою Надією Петрівною та свекром Валерієм Степановичем здавалася їй приблизно такою ж «оздоровчою» процедурою, як добровільна участь у марафоні по спеці з важким наплічником.
— Максиме, а може, краще організувати їм відпочинок окремо? Ми допоможемо з бронюванням, відправимо їх у хороший санаторій чи пансіонат, а самі поїдемо своєю дорогою? Кожен відпочине у своєму темпі.
— Таню, ну що ти таке кажеш! — чоловік навіть засмутився. — Ми ж рідні люди. Буде весело, душевно. Мама так зраділа, коли я тільки натякнув на цю ідею. Вона вже, мабуть, пакує солом’яний капелюх.
Звісно, Надія Петрівна зраділа. Вона обожнювала бути в центрі подій і керувати кожним кроком сина, а відпустка — це ідеальний майданчик для впровадження її «життєвої мудрості».
— Добре, — зітхнула Тетяна, розуміючи, що суперечка лише зіпсує вечір. — Але тоді давай домовимося: плануємо все прозоро. Обговорюємо витрати й маршрут заздалегідь, щоб не було сюрпризів.
Наступні два тижні перетворилися на штаб військового планування. Максим із батьками годинами висіли на телефонах, обговорюючи деталі. Тетяна трималася осторонь, лише зрідка вставляючи практичні зауваження про те, що бюджет має бути реалістичним.
— Ми заслуговуємо на хороший готель, — повчально казала Надія Петрівна під час сімейної вечері. — У нашому з батьком віці вже не можна економити на комфорті. Нам потрібні хороші ліжка і щоб до води не треба було йти через пів селища.
— Звичайно, мамо, — підтакував Максим. — Головне, щоб вам було зручно.
Тетяна мовчала, подумки підраховуючи, у яку суму виллється цей родинний виїзд. Номери поруч, спільні обіди в ресторанах, екскурсії на чотирьох — цифри у її голові ставали дедалі тривожнішими.
— А як ми розподілимо фінансову частину? — нарешті прямо спитала вона. — Ну, ми ж організатори, — Максим знизав плечима. — Основні моменти ми беремо на себе. Можливо, батьки щось додадуть на власні розваги.
Надія Петрівна кивнула з виглядом королеви, яка приймає данину.
День виїзду настав. Тетяна тричі перевірила документи, запакувала валізи й замовила зручне авто для трансферу. Проте вже в машині Валерій Степанович почав виявляти невдоволення.
— Щось місця тут замало, — бурчав свекор, намагаючись вмоститися на задньому сидінні поруч із дружиною. — І повітря якесь затхле, невже кондиціонер не працює на повну силу?
— Тату, потерпіть, — Максим намагався бути терплячим. — За пів години вже будемо на місці.
— А місця в транспорті нам нормальні дісталися? — стурбовано спитала Надія Петрівна. — А то в мене спина після городу зовсім розклеїлася, не хочеться сидіти в тісноті.
Тетяна заплющила очі, намагаючись уявити себе на безлюдному острові, де чути лише шум хвиль, а не скарги на «не таке» повітря.
На вокзалі розгорнулася нова сцена. Надія Петрівна довго вивчала розклад на табло, невдоволено хитаючи головою. — Затримка? Ну от, я так і знала! Усе через цю неорганізованість. А якщо ми запізнимося на вечерю в готелі?
— Мамо, все під контролем, — Максим заспокійливо гладив її по плечу. — Номери на нас чекають, ніхто їх не віддасть.
— А я читала в газетах, що зараз часто буває: приїжджаєш, а там «ой, вибачте».
Валерій Степанович тим часом знайшов буфет і вирішив, що шлях буде легшим, якщо трохи підбадьоритися міцним напоєм «для апетиту». — Може, не варто, батьку? — обережно спитав Максим. — Один келих нікому не завадив, — відмахнувся свекор. — У мене відпустка чи що?
Дорога пройшла під акомпанемент коментарів Надії Петрівни про те, що кава в поїзді несмачна, сусіди по вагону надто галасливі, а сонце занадто яскраве. Валерій Степанович після свого «апетиту» мирно хропів, змушуючи інших пасажирів озиратися.
Готель зустрів їх просторим холом і ввічливим персоналом. Тетяна на мить розслабилася: можливо, гарні умови зможуть трохи пом’якшити характер родичів. Але ілюзія розвіялася, щойно Надія Петрівна переступила поріг свого номера.
— Це що, жарт? — свекруха стояла посеред кімнати, вказавши пальцем на вікно. — Вид на внутрішній дворик? А де ж морська панорама, про яку стільки говорили?
— Надіє Петрівно, — почав терпляче пояснювати Максим, — номери з прямим видом на море коштують значно дорожче, ми бронювали категорію «стандарт», як і домовлялися…
— Який ще стандарт? — голос свекрухи зазвучав тонко й образливо. — Ми раз на кілька років виїжджаємо до води, а мені пропонують дивитися на сміттєві баки внизу? Я хочу чути шум прибою, а не шум вантажівки, що привозить продукти!
Максим метався між матір’ю та стійкою реєстрації, намагаючись врятувати ситуацію. — А чому тут кондиціонер так гуде? — не вгамовувалася свекруха. — І подушки занадто високі. У мене ж шийний остеохондроз, мені потрібна спеціальна поверхня.
Адміністратор на ресепшені розгублено гортав базу даних. Тетяна стояла осторонь зі своєю валізою і відчувала, як щоки починають горіти від сорому. Інші гості готелю з неприхованою цікавістю спостерігали за цією виставою.
За годину, після переговорів, додаткових доплат (звісно, з гаманця Максима) та майже слізних прохань, батьків переселили в «люкс» із терасою. — Ось, тепер я відчуваю, що це відпочинок, — задоволено промовила Надія Петрівна. — А то хотіли батьків у комірчину запхати.
Валерій Степанович тим часом виявив у номері холодильник із напоями і почав активно вивчати прайс. — Ціни, звісно, захмарні, — бурмотів він. — Але раз гуляємо, то гуляємо.
До вечора першого дня Тетяна почувалася так, ніби вона не відпочивала, а відпрацювала зміну на заводі. Вони ще не встигли навіть розпакувати речі, а вже виникло кілька суперечок із персоналом і один сімейний конфлікт щодо планів на ранок.
— Завтра о сьомій збір у холі, — командувала Надія Петрівна за вечерею. — Йдемо на той дальній пляж. Мені сказали, там вода чистіша.
— Мамо, а може, хоча б у перший день нікуди не бігти? Пляж при готелі цілком пристойний, — обережно запропонував Максим.
— Ні, там занадто багато людей. Я хочу спокою.
Валерій Степанович кивав, потягуючи вино. — Правильно, Надіє. Треба вибирати найкраще.
Тетяна мовчки жувала свій салат, усвідомлюючи, що її спокою в цій відпустці просто не існує в планах.
Вранці Надія Петрівна справді була в повній готовності вже о сьомій. — Де ви ходите? — суворо спитала вона, заставши Тетяну й Максима за швидким сніданком. — Час іде, сонце незабаром почне пекти!
— Мам, ще занадто рано, — позіхнув Максим. — Дай хоч каву допити.
— Потім доп’єш! А де батько?
Валерія Степановича довелося визволяти з обіймів сну силоміць. Виглядав він не дуже бадьоро — схоже, нічна дегустація вмісту холодильника далася взнаки. — Що ви за люди такі, — бурмотів свекор. — Дайте людині хоч очі розплющити. — Відпочиватимеш у затінку на пляжі! — відрізала дружина.
Пошуки «ідеального місця» на березі зайняли ще хвилин сорок. — Тут надто вітряно, — казала Надія Петрівна, проходячи повз вільні парасольки. — Тут пісок якийсь не такий, камінці трапляються. — А тут ми занадто близько до роздягальні.
Нарешті вона обрала ділянку, яка була одночасно не надто сонячною, не надто тінистою і розташованою так далеко від усього, що за кожним напоєм Максиму доводилося бігати, наче спринтеру.
— О, нарешті, — зітхнув Валерій Степанович, падаючи на шезлонг. — Максимку, а принеси-но батькові холодного пива.
— Тату, ще ж ранок…
— То й що? На морі ж ми чи де? — свекор почав дратуватися.
Тетяна розстелила рушник, сподіваючись на тишу. Але марно. — Таню, а ти крем взяла? — голос свекрухи пролунав над самим вухом. — У мене ж шкіра біла, миттєво згорю.
Тетяна мовчки простягнула тюбик. — А який це рівень захисту? — Надія Петрівна прискіпливо вивчала етикетку. — Тридцятка? Та це ж ніщо! Мені треба як мінімум п’ятдесятка, і щоб обов’язково для чутливої шкіри. Іди-но, синку, глянь у крамниці щось надійніше.
І Максим знову побіг. Коли крем було знайдено, куплено і нанесено, Валерій Степанович уже встиг перехилити кілька пляшок пива й почав гучно розповідати анекдоти, привертаючи увагу всього пляжу.
— Валеро, тихіше, — шикала дружина. — Люди навколо дивляться. — А я що, не людина? — образився свекор. — Я все життя на будівництві гарував, маю право хоч раз розслабитися і поговорити на повний голос!
Тетяна відчувала, як всередині в неї закипає холодна лють. Навколо відпочивали люди, які насолоджувалися тишею, а вона сиділа, наче на розпеченому вугіллі, чекаючи на чергову витівку родичів.
На обід ситуація стала критичною. Надія Петрівна оголосила, що кухня готельного ресторану не відповідає її стандартам якості. — Ви бачили ці овочі? — вона презирливо вказала на тарілку. — Вони ж явно не першої свіжості. А риба… я відчуваю, що вона була заморожена ще до нашої ери.
— Мамо, це чудовий ресторан з гарними відгуками, — втомлено промовив Максим.
— Тобі абищо підсунь, ти й радий. Треба знайти автентичний заклад у місті, де готують для своїх, а не для наївних туристів.
І знову почалася експедиція. По спеці, через вузькі вулички, вони шукали ресторан, який би задовольнив смаки Надії Петрівни. Валерій Степанович плівся позаду, вимагаючи зупинок біля кожного кіоску з напоями.
Конфлікт стався ввечері, коли Тетяна зрозуміла, що більше не може мовчати. — Наш відпочинок перетворився на нескінченний перелік ваших забаганок! — ці слова вирвалися в неї, коли вони повернулися до готелю.
Надія Петрівна різко зупинилася, її очі звузилися. — Що ти собі дозволяєш? Ми тут гості, ми приїхали на запрошення сина! — Гості мають поважати тих, хто їх приймає! — голос Тетяни тремтів. — Три дні я чую лише скарги, капризи та невдоволення. Ми приїхали сюди відпочивати, а не бути вашими слугами!
Максим намагався втихомирити жінок: — Таню, будь ласка, заспокойся… — Не заспокоюся! Мені соромно перед персоналом, соромно перед людьми. Ви поводитеся так, наче весь світ вам щось винен!
Валерій Степанович, похитуючись після чергового віскі, спробував вставити своє слово: — Ти, дівчино, не забувайся. Треба поважати старших. Ми тебе життю вчимо, а ти не вдячна.
— Вчите? — Тетяна повернулася до нього. — Вчите, як принижувати людей? Як вимагати те, за що ви навіть не платите? Це не навчання, це зневага до всіх навколо!
Максим схопив дружину за руку: — Тетяно, досить! Ти переходиш межу. — Межу перейшли твої батьки ще в день від’їзду! — вона вирвала руку й пішла до свого номера, гримнувши дверима.
Наступного ранку атмосфера стала ще напруженішою. Надія Петрівна демонстративно не помічала невістку, спілкуючись лише з Максимом. — Таню, може, спробуємо поговорити мирно? — Максим винно зазирнув у її очі під час сніданку. — Мені немає про що говорити з людьми, які вважають мою ввічливість за слабкість, — відрізала вона.
Проте Максим, намагаючись «зшити» родину, наполіг на спільній екскурсії до старовинної фортеці. Це була помилка. Петро Григорович уже до полудня був «у доброму настрої», купуючи домашнє вино на кожному кроці. Надія Петрівна критикувала гіда за надто швидку мову, скаржилася на кожен підйом і вимагала зупиняти автобус, бо їй «здалося, що там був гарний краєвид».
— Юначе, — звернулася вона до екскурсовода, — а ви точно знаєте історію цього місця? Я читала, що цю вежу збудували на сто років пізніше.
Гід, намагаючись зберегти професійну усмішку, пояснював нюанси, але Надія Петрівна лише пирхала. Інші туристи з групи почали відверто уникати їхньої компанії. Тетяна відчувала, що готова провалитися крізь землю.
Фінальна сцена розігралася в сувенірній крамниці. Свекруха обрала керамічну тарілку і почала агресивно торгуватися з продавцем. — Тридцять монет за цей шматок глини? Та ви з розуму зійшли! Я дам за нього п’ять, і то це багато!
— Мадам, це ручна робота, — намагався пояснити чоловік. — Яка ручна робота? Це звичайне заводське штампування! Ви просто хочете нажитися на бідних пенсіонерах!
Тетяна підійшла й шепнула: — Надіє Петрівно, припиніть, це негарно. Тут є фіксована ціна. — Не вчи мене! Я знаю ціну грошам! — свекруха так грюкнула тарілкою об прилавок, що та ледь не тріснула.
Коли вони повернулися до готелю, Валерій Степанович був уже зовсім не в стані триматися на ногах. Він всівся в кріслі в холі й почав свої «алкогольні одкровення». — Знаєш, Танюха, — тягнув він, розмахуючи порожнім стаканом, — життя — воно складне. Треба чоловіка слухати, а ти… ти горда занадто. Ось Надя моя — золото. А ти — колючка.
— Валерію Степановичу, підіть у номер і відпочиньте, — стримано порадила Тетяна. — Не вказуй мені! — раптом вигукнув він. — Хто ти така, щоб мені вказувати? Цар у домі — чоловік, зрозуміла? А ти маєш мовчати й підкорятися!
Тетяна глянула на Максима, чекаючи на його реакцію. Але він лише опустив очі. — Максиме, ти справді збираєшся це слухати? — спитала вона. — Таню, він просто випив… ну не звертай уваги…
Це стало останньою краплею.
Наступного ранку за сніданком Тетяна була спокійною, як ніколи. — Я сьогодні повертаюся додому, — рівним голосом оголосила вона, відкладаючи прибори. — Квиток уже переоформила, потяг увечері.
За столом запала тиша. Надія Петрівна першою оговталася. — Як це — повертаєшся? А як же відпустка? А як же ми?
— А ви відпочивайте далі, — Тетяна подивилася свекрусі прямо в очі. — Ви ж так хотіли «спокою» і «кращого життя». Ось тепер у вас є два номери, Максим, і ніякої «колючки» поруч.
Максим схопив її за руку в коридорі: — Таню, не роби дурниць! Це просто непорозуміння, ми все налагодимо!
— Ні, Максиме. Це не непорозуміння. Це — твоя позиція. Ти дозволив своїм батькам витирати об мене ноги весь цей час. Ти платив за їхню грубість своїми грошима і моїми нервами. Я більше не хочу бути частиною цієї вистави.
— Ти ж розумієш, що це кінець нашої родини? — тихо спитав він. — Кінець ілюзії родини, — поправила вона. — Справжня сім’я не змушує одного члена приносити себе в жертву заради капризів інших.
Вона поїхала сама. Поки таксі везло її до вокзалу, Тетяна вперше за весь час відчула, як її легені наповнюються справжнім морським повітрям. Без домішок чужих претензій та образ.
Потяг повільно віддалявся від узбережжя. Тетяна дивилася у вікно і думала про те, що іноді потрібно втратити відпустку, щоб знайти самоповагу.
Вдома, у тиші своєї квартири, вона нарешті змогла просто випити чаю. Ніхто не критикував сорт чаю. Ніхто не вимагав перемикати телевізор. Ніхто не розповідав, як правильно жити.
Максим повернувся через тиждень. Він був похмурим, стомленим і дуже розгубленим. Батьки витиснули з нього всі соки за ті дні, що залишилися. Вони встигли посваритися з прибиральницями, отримати зауваження від адміністрації за галас і змінити ще один номер. Максим привіз лише багаж образ і рахунки, що перевищували всі розумні межі.
Розмова про розставання не була гучною. Вона була неминучою, як осінь після невдалого літа. Ця відпустка справді стала їхньою останньою. Тетяна зрозуміла головне: не варто терпіти токсичність лише заради того, щоб оточуючі вважали вашу родину «щасливою».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
