— Ну, Надійко, якщо ти в нас тепер «на колесах», — Інна Борисівна навіть не зняла у передпокої своє пишне штучне боа, яке вона чомусь вважала ознакою аристократизму, — доведеться тобі возити мене по магазинах.

Надія, яка щойно повернулася з виснажливого прямого ефіру (вона працювала ведучою на популярній радіостанції), лише мовчки зітхнула. Слово «доведеться» прозвучало не як прохання, а як вирок. Так, ніби Надія не професійна журналістка з пізнаваним оксамитовим голосом, а особистий водій, який чимось завинив перед родиною.

— Звісно, Інно Борисівно. А що саме ви плануєте купувати?

З кухні визирнув Степан, чоловік Надії. Він працював виконробом на будівництві й ділив світ на тих, хто йому «винен», і тих, хто «ще просто не усвідомив свій обов’язок». Надія, на його переконання, була лідером першої категорії.

— Мамо, ти диван вирішила оновити? — запитав він, дожовуючи канапку. — Правильно! А то ваш із батьком зовсім просів, соромно людей у хату пустити. Надю, ти все одно в суботу вдома байдикуєш, от і покатаєш маму.

Надія подивилася на чоловіка. Він жив у її двокімнатній квартирі, купленій нею ще до їхнього знайомства, їв вечерю, яку вона приготувала вчора о півночі, і щойно спокійно розпорядився її єдиним вихідним.

Інна Борисівна видала звук, який мав бути вишуканим сміхом, але більше нагадував хрип здивованого індика. — Ой, Стьопо, який диван! Дріб’язково мислиш! — вона театрально змахнула руками, і з боа злетіло кілька бляклих пір’їнок. — Ми на дачу меблі дивитимемося! Пора вже там усе змінити на щось… сучасне. Щоб не гірше, ніж у людей!

— Добре, — тихо сказала Надія. — У суботу о десятій ранку я заїду за вами.

— Чого це ти заїдеш? — не зрозуміла свекруха. — Я сама до вас приїду зранку, сніданок разом поїмо, а тоді вже рушимо.

— А куди саме ви хотіли б поїхати? — уточнила Надія, намагаючись зберегти спокій.

— Спочатку в будівельний гіпермаркет, потім на той ринок, де дерев’яні вироби, — командувала свекруха. — А ще Люська казала, що десь за містом є склад залишків меблів — чудовий, кажуть, туди теж заскочимо.

Надія лише кивнула. Вона зрозуміла: її субота щойно зникла в тумані чужих забаганок. Степан задоволено підморгнув дружині, мовляв, бачиш, як усе вдало складається — і мама задоволена, і ти при ділі. Надія посміхнулася тією самою професійною усмішкою, якою вона реагувала на неадекватних слухачів у прямому ефірі.

Перша субота стала випробуванням. Друга — іспитом на витривалість. На третю Надія зрозуміла, що її терпіння — не безмежний ресурс.

Інна Борисівна в машині перетворювалася на деспота локального масштабу. — Надю, ти чому так різко гальмуєш? — верещала вона, хоча машина ледь повзла у тягнучці. — Я мало не вдарилася головою об цей… ну, бардачок!

Надія ковзнула поглядом по панелі й спокійно зауважила: — Інно Борисівно, це називається «панель приладів». І ми стоїмо на місці.

Свекруха спалахнула, підібгала губи: — Розумна знайшлася! Теж мені, філолог за кермом!

— Не філолог, а просто слух ріже, коли речі називають не своїми іменами, — відрізала Надія, сильніше стискаючи кермо.

— І музику свою вимкни! — вимагала свекруха, коли Надія вмикала легкий джаз. — У мене від неї голова обертом! Увімкни щось душевне, про життя!

Надія, чий голос був брендом преміальних рекламних роликів, зціпивши зуби, змушена була слухати тюремну лірику на повну гучність.

Самі «шопінги» були театром абсурду. Інна Борисівна входила в меблеві салони з виглядом генерала. — Так! — голосно оголошувала вона консультантам. — Мені потрібен диван. Колір… ну, такий… як кава з молоком, але щоб виглядав дорого!

Вона мацала тканини, стукала по підлокітниках і голосно коментувала: — Ой, Надю, глянь! ДСП! Чиста хімія! Мій Стьопа виконроб, він у дереві розбирається! Він би таке ніколи не схвалив!

Вона змушувала Надію тягати за нею зразки лінолеуму, фотографувати люстри з пластмасовими кришталиками й годинами вибивати знижки, яких не існувало. — А якщо я візьму два стільці? — допитувала вона втомленого хлопця на касі. — А якщо я зараз синові зателефоную, він вам пояснить, що ви тут людей дурите!

До вечора третьої суботи, намотавши сотні кілометрів по околицях, вони не купили абсолютно нічого. — Ні, Надіє, все не те, — втомлено підсумувала свекруха. — Поїдемо наступних вихідних. Я чула, в одному сусідньому райцентрі склад відкрили прямий від фабрики.

Надія доїхала додому на автопілоті. Квартира зустріла її специфічним ароматом пересмаженої їжі та горою брудного посуду. Степан «відпочивав» після робочого тижня перед телевізором.

— О, повернулася? — він навіть не повернув голови. — Ну що, купили? — Ні, — сказала Надія, знімаючи взуття. Ноги гули від педалей і біганини. — Як це — ні? Ви ж цілий день десь вешталися! — Ми дивилися, Степане. Тільки дивилися.

Надія пройшла на кухню і відчинила вікно. Свіже повітря трохи протверезило. — Степане, — Надія повернулася до кімнати. — Я більше не можу.

— Що ти не можеш? — здивувався він. — Я не можу витрачати свій єдиний вихідний на порожні поїздки. Я працюю п’ять днів на тиждень у шаленому ритмі. Я хочу в суботу просто полежати.

Обличчя Степана миттєво змінилося. Він ставав таким на об’єктах, коли робітники питали про затриману оплату. — Ти що, Надю, зовсім совість втратила? — тихо запитав він. — Це ж моя мати. Їй потрібна допомога. Як ти можеш бути такою егоїсткою? Хіба сім’я для тебе нічого не значить?

— Сім’я — це ми з тобою. А твоя мама — доросла жінка. Якщо їй так потрібен диван, нехай візьме таксі. Або ти візьми відгул і вози її сам. — Відгул?! — вибухнув Степан. — Та я гарую, як віл, поки ти там у мікрофон байки розповідаєш! У мене немає часу на ці дрібниці! Я сказав: будеш возити!

— Ти сказав? — Надія примружилася. — Ти… мені… наказав? — Так! А якщо не подобається — можеш збирати речі!

Надія розсміялася. Тихо й дуже спокійно. — Степане. Ти, здається, дещо переплутав. Квартира — моя. А ти тут… тимчасово.

Тиша на кухні стала такою густою, що її можна було різати ножем. Степан почервонів. Він терпіти не міг, коли йому нагадували про його реальний статус. — Ах ось як ти заспівала… — прошипів він. — Ну добре. Подивимося.

Він пішов у кімнату і демонстративно грюкнув дверима. Надія залишилася на кухні. Вона зрозуміла: це не просто сварка. Це момент істини.

Наступної суботи її розбудив дзвінок. Син від першого шлюбу, Кирило. Йому було дев’ятнадцять, він навчався в університеті й жив у гуртожитку, але часто забігав до матері. — Мам, привіт! Ти вдома? — Вдома, синку. Збираюся на чергове «сафарі» з бабусею Інною. — Я з вами, — коротко кинув Кирило.

Надія здивувалася, але в душі з’явилося тепле відчуття. Кирило завжди відчував, коли мамі потрібна підтримка.

Коли Інна Борисівна вийшла з під’їзду і побачила на задньому сидінні онука, вона явно не зраділа. — Ой… А ти чого тут? У тебе що, пар немає? — Вирішив мамі допомогти, — бадьоро відповів Кирило. Він був вищим за вітчима і мав той тип спокійної впевненості, який завжди дратував Степана. — Меблі — річ важка. Допоможу завантажити, якщо щось купите.

— Ми не купуємо, ми вибираємо, — буркнула вона, вмощуючись попереду.

Поїздка цього разу була дивною. Інна Борисівна не наважувалася командувати в присутності Кирила. І тюремну музику не вмикали. У великому ангарі на околиці області вона знову почала свій перформанс. — Ой, що це за жах? — кривилася вона. — Це ж… це ж… спіткнутися можна об цю тумбочку!

— Бабусю, правильно казати «спіткнутися», — спокійно зауважив Кирило. Вона миттєво спалахнула: — Ще один вчитель на мою голову! Я все життя так говорила — і нічого!

Кирило випростався і глянув на неї дуже серйозно: — Бабусю, я ж не заради докору. Просто ти в нас жінка солідна, виглядаєш як дама з вищого світу. А такі помилки можуть зіпсувати враження про тебе в оточуючих.

Свекруха замовкла. Потім буркнула, вже значно м’якше: — Ну добре, нехай буде по-твоєму. Розумник.

Кирило ходив за нею тінню, схрестивши руки на грудях. Коли вона вкотре намагалася нагрубіянити продавцеві, він втручався: — Бабусю, а ти впевнена, що цей колір тобі пасує до інтер’єру? Виглядає якось… простувато.

Інна Борисівна не зрозуміла іронії, але замовкла. Надія ледь стримувала посмішку.

Дорога назад була дуже тихою. Свекруха нервувала. І ось, коли вони вже під’їжджали до міста, вона дістала телефон і зателефонувала своїй подрузі, гадаючи, що в машині її не чують. — Так, Люсю! — зашипіла вона в трубку. — Та нічого не купила… Ця, — вона кивнула в бік Надії, — возить, куди вона дінеться. Степан її в руках тримає! Сказав «возити» — от і возить як миленька!

Надія поглянула в дзеркало. Кирило не спав. Він дивився на бабусю важким, дуже дорослим поглядом. — Та ні, Люсю, не на їхню дачу я меблі дивлюся, — продовжувала Інна Борисівна, вважаючи, що говорить пошепки. — На мою! Я ж її продавати збираюся!

Надія міцніше стиснула кермо.

— Степан не знає! — хихикнула свекруха. — Я йому сказала, що ремонт роблю для них. А насправді я її продаю! Мені рієлторка сказала: «Освіжіть меблі, Інно Борисівно, і ціна зросте в півтора раза!» А ці двоє наївних думають, що це їм залишиться. Я гроші заберу і в санаторій поїду, на процедури дорогі! А Стьопі скажу, що документи на дачу десь загубилися… чи згоріли.

Надія повільно ввімкнула поворот і з’їхала на узбіччя. — Що… що сталося? — злякалася свекруха. — Ми поламалися?

Надія заглушила двигун. Вона повернулася до жінки. На її обличчі була лише крижана ввічливість. — Виходьте, — сказала вона. — Що? — Виходьте з машини, Інно Борисівно. Прямо зараз.

— Ти що, з глузду з’їхала? Це ж траса! — Виходьте. Ваша безкоштовна служба доставки закрита. І так… — Надія посміхнулася. — Дача, здається, щойно «згоріла» у вашій уяві.

Свекруха, червона від люті, вискочила з машини. — Я все Степану розповім! Ти пошкодуєш! Ви… ви мене тут кинете?

— Ми вас не кидаємо, — спокійно сказав Кирило, відкриваючи вікно. — Ми даємо вам можливість насолодитися самотністю і подумати про плани на санаторій. Щасливої дороги.

Надія рушила з місця. Інна Борисівна залишилася стояти на узбіччі, притискаючи до грудей свою сумочку.

— Мам? — запитав Кирило через хвилину. — Може, це занадто жорстко? — Можливо, — зітхнула Надія. Вона проїхала кілька кілометрів, потім зупинилася біля розвороту. — Але іноді людям треба відчути межі.

Вона зачекала десять хвилин, розвернулася і поїхала назад. Свекруха все ще стояла там, люто намагаючись комусь зателефонувати. — Сідайте, Інно Борисівно, — сказала Надія, опускаючи скло. — Сподіваюся, свіже повітря пішло вам на користь.

Жінка мовчки сіла. Більше до самого під’їзду вона не промовила жодного слова.

Коли Надія повернулася додому, було вже темно. Степан чекав на неї на кухні. Очевидно, мама вже встигла викласти свою версію подій. — А ось і наша «героїня»… — почав він із сарказмом. — Мама каже, ти її посеред траси виставила? Ти що собі дозволяєш? Ти мою матір принизила!

— Степане, — Надія спокійно зняла пальто. — Давай без крику. — Який «без крику»?! Ти мусиш перед нею вибачитися! На колінах! — За що? За те, що я дізналася про її план продати дачу, яку ти вважав своєю, і використати мене як безкоштовного декоратора?

Степан завмер. Він чекав сліз, виправдань, але не цього. — Який… який план? — розгублено запитав він.

— А ти не знав? — Надія сіла за стіл. — Твоя мама збиралася «освіжити» дачу за мій рахунок, продати її, а гроші забрати собі. Тобі вона збиралася збрехати, що дача згоріла або документи зникли. Це чула я, і це чув Кирило.

Обличчя Степана почало змінювати кольори. — Ну і що! — нарешті випалив він. — Це її майно! Має право! А ти все одно зобов’язана допомагати! Я тобі забороняю так поводитися!

— Ти мені забороняєш? — Надія подивилася на нього, як на дивну комаху. — Можливо, ти ще й карту мою заблокуєш?

— І заблокую! — вигукнув він, втрачаючи контроль.

Надія засміялася. — Степане, ти не можеш заблокувати мою картку. По-перше, вона оформлена на мене. По-друге… ти на ній живеш. — У сенсі?

— У прямому. Давай нарешті порахуємо. — Надія відкрила ноутбук і вивела на екран просту таблицю.

— Дивись сюди, виконробе. Ось моя зарплата. Ось премії за рекламні контракти. Разом — сума, на яку ми живемо. А ось твоя зарплата. Вона теж непогана, але де вона?

Вона тицьнула пальцем у графік витрат. — Квартира — моя. Продукти — мій рахунок. Комунальні — мій рахунок. А ось графа «Допомога мамі». Минулого місяця ти перевів їй суму, яка дорівнює твоїй зарплаті. Позаминулого — те саме. Ти працюєш на її дачу, на її санаторії, а їси мою їжу і спиш у моєму ліжку.

Надія подивилася йому прямо в очі. — Твій внесок у наш бюджет за останній рік — нуль. Отже, Степане, якщо ти хочеш «забороняти», то спочатку навчися купувати собі хліб. Я закриваю цей благодійний фонд. Грошей на твої і мамині забаганки більше немає. Я їх вклала.

— Куди?! — хором запитали Степан і свекруха, яка, виявляється, весь цей час підслуховувала під дверима і тепер влетіла в кухню.

— У нерухомість. Без права зняття на найближчі три роки, — збрехала Надія, хоча насправді просто перевела кошти на окремий накопичувальний рахунок Кирила.

Інна Борисівна зрозуміла, що грошовий потік пересох. — Синку! — заверещала вона. — Вона нас пограбувала! Вона тебе ні в що не ставить! Іди від неї! Розлучайся!

Степан подивився на Надію. Він чекав, що вона злякається загрози розлучення. — Речі зібрати? — спокійно запитала вона.

Це був нокаут. Він думав, що це він іде, а виявилося — його виставляють. — І піду! — Степан схопив куртку. — Побачиш, ти без мене пропадеш! Ніхто на тебе не подивиться!

— Час покаже, — кивнула Надія.

Коли двері за ними зачинилися, у квартирі стало напрочуд легко дихати. Вона не плакала. Надія пішла на кухню, заварила собі ароматного чаю з м’ятою і вперше за довгий час відчула справжній спокій.

Минув місяць. Надія подала заяву на розлучення. Степан на засідання не з’явився, але почав дзвонити.

Спочатку це були самовпевнені дзвінки: — Ну що, Надю? Як воно — самій? Зрозуміла вже, що чоловік у хаті — це голова? Надія мовчки клала слухавку.

Потім дзвінки стали жалібними: — Надю… Ну, мама — вона людина складна, я розумію. Але ж ми стільки років разом…

А в суботу вранці він зателефонував знову. Голос його тремтів. — Надю… можна я повернуся? Я так більше не можу. — Що сталося, Степане? Тобі не подобається мамин сніданок?

— Вона… вона змушує мене газетниці клеїти! — Що? — Вона продала ту дачу за копійки, її рієлторка обдурила! І тепер вона вирішила зайнятися «бізнесом». Купила десь оптом партію дерев’яних заготовок для журналів, і я тепер маю їх лакувати у квартирі! Там дихати нічим! Вона каже, що ми їх «хендмейдом» перепродамо! Вона мене цикорієм годує, каже — кава це дорого!

Надія не витримала і засміялася. — Степане, ти ж хотів бути «здобувачем» для мами. От і здобувай. А грошей у мене, як я вже казала, немає.

Вона вимкнула телефон і подивилася у вікно. До неї саме піднімався Кирило з квитками в театр.

Життя — дивна річ. Іноді треба просто висадити пасажира на узбіччі, щоб нарешті помітити, якою гарною є дорога без зайвого вантажу.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.